Без мови немає нації тижневик всеукраїнського товариства




Pdf просмотр
Сторінка1/5
Дата конвертації29.12.2016
Розмір0.77 Mb.
  1   2   3   4   5

Без мови немає нації
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА ПРОСВІТА імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ч.
48
(321)
1 7 грудня
2005 р.
slovo.prosvita.com.ua
Шановні співвітчизники
Дорога українська громадо!
Сьогодні, в цей скорботний день, я говоритиму про Голодомор 1932—
1933 років. І разом із вами згадую мільйони невинно убієнних тільки зате, що вони були українцями.
Цього тижня я підписав Указ про вшанування пам’яті жертв голодоморів
і політичних репресій. Сьогодні ми вперше на державному рівні відзначаємо трагічну датуй молимося за душі
загиблих.
Україна довго не могла згадувати про Голодомор. Десятки років ми говорили про цю трагедію тільки пошепки,
зі страхом і відчаєм. Нам тлумачили,
що в Україні не було голоду, а був неврожай. Нас привчали, що це вигадка, і
старанно приховували правду. Але в кожній українській родині — на Слобожанщині чина Поліссі, в Криму чи Донбасі знали, що то був голодомор.
Велика Ліна Костенко писала:
Ой ти ж роде мій, роде, родоньку,
Чом бур’ян пішов по городоньку?
Роботящий мій з діда прадіда,
двір занедбаний, Боже праведний.
Кожна сім’я на власній історії пережила трагедію 1932—1933 років. У моїй родині згадують діда Івана — сильного й працьовитого, — який не пережив страшної зими. Усім ї моєї дружини щовесни поминають родичів, похованих у селі Зайцівка на Луганщині. У
моїй рідній Хоружівці в 1932—1933 роках полягло 600 людей. Імена тільки з них змогли встановити, інші покояться на сільському цвинтарі під безіменними хрестами, бо смерть косила цілими родинами й вулицями.
Кожного з нас із дитинства вчили святого ставлення до хліба. Моя бабуся Катерина збирала зі столу хлібні
крихти й наказувала дітям доїдати все до скоринки. Такою є історична пам’ять народу, що пережив божевілля голоду.
Важко збагнути, що за геноцидом стояла політика. Страшно усвідомлювати, що цей експеримент задумався заради одного знищення свідомої української людини. А полігоном для експерименту було обрано село — колиску української нації.
Голодомор став одним із найжахливіших злочинів в історії людства. Рахунок загиблих ішов на мільйони. Україна втратила чверть свого населення.
Щохвилини помирало 17 людей, щогодини, майже 25 тисяч — щодня тисяч сіл опустіли.
Це була справжня війна проти нації.
Смерть не розрізняла своїх жертв ні за віком, ні за статтю.
Удар прийшовся на основу нашого духу — родину, віру в Бога і любов до землі. Матері божеволіли і їли своїх дітей, люди проклинали Небо і ниву. Радянський режим знав — тільки так можна було стерти національну пам’ять.
А який народ може жити без пам’яті? Це перекотиполе без коріння.
Без роду, без племені. Без минулого і
майбутнього. Таким народом легко маніпулювати, його легко зробити рабом.
Гіркі плоди свого безпам’ятства наше суспільство пожинає і сьогодні.
Нонсенс — але смерть мільйонів закатованих і досі предмет дискусій чи то був Голодомор, чи то був неврожай Чи був то злочин, чи недбальство?
Голодомор — чи неєдина трагедія такого масштабу, за яку ніхто не розкаявся, не вибачився і не поніс покарання.
Завдання політиків мого покоління відстояти історичну пам’ять, зробити все, аби весь світ визнав Голодомор геноцидом. Доки голодний мор залишатиметься білою плямою в історії, доти людство не побачить усього ланцюга геноцидів XX століття.
Сьогодні я згадую тих великих достойників, які першими привернули увагу людства до трагедії українського на роду.
Василь Барка, який 1963 року у своїй книзі Жовтий князь уперше вжив слово голодомор, поет Борис
Олійник, який першим уголос сказав про трагедію.
Цього тижня комісія державних нагород та геральдики при Президентові
України прийняла рішення про відзнаку
Джеймса Мейса — історика, який привернув увагу світу до Голодомору. Посмертно його відзначено орденом
Ярослава Мудрого.
Конґрес США ще в 1988 році визнав Голодомор 1932—1933 років геноцидом проти українського народу.
Пізніше такі ж рішення прийняли парламенти Австралії та Канади, Аргентини й Литви. Уроці Організація
Об’єднаних Націй визнала Голодомор.
До цієї декларації долучилися країни. Я доручаю Міністерству закордонних справ продовжити роботу серед країн членів ООН. Ми разом повинні добитися міжнародного визнання геноциду.
В українському парламенті вперше слухання про Голодомор відбулися уроці. Й досі деякі політики соромляться визнати страшну правду,
наполягають на версії неврожаю.
Я закликаю всі політичні сили бути чесними ми маємо говорити про Голодоморне тільки як про національну трагедію. Це був злочин проти українського народу, організоване знищення мільйонів людей.
Закінчення нас. 8
Фо то І. П
И
Л
И
ПЕНК
А
НАРОД НЕ МОЖЕ ЖИТИ БЕЗ ПАМ’ЯТІ
ПРО ПРИСВОЄННЯ
Василю СТУСУ ЗВАННЯ
ГЕРОЙ УКРАЇНИ
За незламність духу,
жертовне служіння Україні й національній Ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості
ПОСТАНОВЛЯЮ:
Присвоїти звання Герой України з удостоєн ням ордена Держави
СТУСУ Василю Семеновичу поетові правозахисникові (посмертно, м. Київ.
Президент України
В. ЮЩЕНКО
м. Київ
26 листопада 2005 року
№ 1652/2005
Необхідна
“Чорна
книга
комунізму
в Україні”
Стор. 5, 6
Прочитайте
тую славу
Стор. 10
Хочеться
жити!
Стор. 13, 14
У С Ь О ГО НАРАХ У Н КУТА РАСОВОЇ ЦЕРКВИ г р н . 6 8 к о п .
РАДІОЗВЕРНЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВІКТОРА ЮЩЕНКА 26 листопада 2005 р.

4
Мандрівки історією
“СЛОВО Просвіти
ч. 48 (321), 1–7 грудня 2005 р.
Продовження.
Початок у ч. 45 за 2005 р.
2. ПРО ГАНЬБУ ПОРАЗОК
Звичайно, у наш час наростання безоглядного бізнесового прагматизму, безбожності та конкуру ючого релігійного різновір’я наведений аргумент навряд чи зміг би затьмарити славу перемогу тім числі й царських ганьба поразок за ними мало кому видніється.
А між тим час усе таки прислухатися до суджень справді мудрих жінок, і вслід за висловлюванням Сі
мони де Бовуар про діалектичний зв’язок поразок і перемог згадати ще й твердження американської
письменниці Гаррієт Бічер Стоу проте, що поразка, на відміну від перемоги, — це школа, з якої правда виходить сильнішою. Тож в ім’я утвердження святої правди на землі, якої так жагуче прагнуло серце 30 річного Тараса, враженого руїнами і запустінням Чигирина славної колись Богданової столиці, маємо знати, що втому ж таки столітті, коли Запорозька
Січ зазнала подвійного руйнування, царська Росія, видаючи себе завеликого поборника — оборонця православія і християнізму”, здійснює також загарбання значних
“посілостей” Польщі і Туреччини.
Та вже по другому зруйнуванню вогнища козацької вольниці й ліквідації Запорозького війська вона зазнає ганебної поразки усе втому ж великоімперському прагненні
зміцнити своє становище в басейні
Чорного моря і на Балканах. Сталося це через вісім років після Європейської весни народів (ліквідації
кріпосництва) у т. зв. Східній, або
Кримській, війні (1856), у якій на боці Туреччини виступили Англія,
Франція і Сардинія. Не порятували становища ні героїзм, що його виявляли рядові матроси з кріпосних селян (у т. ч. українських, як наприклад, Петро Кішка, ні відвага і
професіоналізм флотоводців (адмірала Нахімова) та армійських офіцерів, серед яких відзначився й автор “Севастопольских расска зов”, згадуваний уже Л. Толстой.
Севастополь, правда, відтоді почали називати городом русской сла вы”. І зауважмо, по друге, що саме ця поразка переконала царизму потребі й собі приступити до реформування так жорстоко й послідовно утверджуваного кріпосництва, причиною якого були численні
заворушення: придушувана військом О. Суворова селянсько козацька війна під проводом О. Пуга чова, Коліївщина, Турбаївське повстання та інші повстанські рухи.
Однак відома реформа, здійснювана перш за все в інтересах колишніх поміщиків кріпосників за рахунок усе того ж покріпаченого селянства (яке нерідко протестувало проти такої волі, за що знову ж таки жорстоко каралося)
призвела до нового наростання суспільної напруги. До цього спричинилося й те, що соціальне розкріпачення селянських верств,
зокрема в Україні, було поєднане з духовним покріпаченням народу шляхом запровадження крутих ру сифікаторських заходів, що їх покликані були забезпечити прийнятий уже 1863 року Валуєвський циркулярі ціла черга указів у наступні роки. Тож недивно, що імперські амбіції, які царизм невдовзі намагався реалізувати вже на Далекому Сході, знову ж таки зазнають поразки, гіркота якої для народу згодом була підсолоджена пісенним уславленням учасників нерівного Цусімського бою Наверх, вы, товарищи, все по мес там Последний парад наступает.
Врагу не сдается наш гордый Варяг, Пощады никто не желает...
Все вымпелы вьются и цепи гре мят — Наверх якоря поднимают.
Готовые к бою орудия стоят, на солнце зловеще сверкают”.
Та зрозуміло, що подібні гордощі (“Мы подорвали “Корейца”,
Нами потоплен Варяг, які грім ланцюгів та зловісний блиск гармат, були неспроможні вселити широким народним масам бодай надії
на краще життя, а тим більше запобігти першому потужно революційному вибухові в Росії, що стався того самого 1905 го. Царському урядові потрібно було два роки, аби той рух приборкати силою зброї,
новими реформаторськими заходами (зокрема Столипіна) і здавна практикованими тимчасовими поступками, як, наприклад, відміна згаданої вище “валуєвщини” в Україні. Однак нова війна (у рамках
Першої світової) з Німеччиною і
друга, Лютнева 1917 року, революція поставили царський режим перед фактом неминучої поразки абсолютизму. Промовистим визнанням цієї неминучості і стало зречення від престолу останнього царя
“всея Руси Миколи Проте коротка ейфорія, що охопила після цього національні
“окраїни”, дуже швидко змінилася усвідомленням суворої необхідності обстоювати право не на куці
автономії в межах старої тюрми народів, а на самостійний, суверенний розвиток пригноблених націй. Тож чи дивуватися, що нади хаючим прикладом для нового покоління борців стала невмируща слава козацтва, яка й гуртувала їх у січових, гайдамацьких, стрілецьких кошах, куренях, сотнях, загонах. При цьому і діяти їм довелося в ситуації, подібній до тієї, яка склалася у час повстання Мазепи.
Вони опинилися також між двох прірв. Тільки цього разу — білої і
“червоної”. Перша намагалася знову поглинути у безодню вели кой и неделимой”, а друга, назвав шись більшовицькою партією,
тобто, партією, здатною ощасливити трудящих більше за всіх, спочатку здійснила контрреволюційний Великий Жовтневий переворот, а слідом затим почала, з одного боку, активно популяризувати солодкий пряник соціалізму:
швидко, без Бога, побудувати рай на землі аз другого боку — же лезной рукой” (сказав же вождь 1: Наша власть должна быть страшной”) заганяти тих самих трудящих до щастя, пам’ятаючи водночас і про світову революцію як стратегічну мету. Тому, використавши уході збройної боротьби із “жовтоблакитниками”, по суті, контрпропагандистські підрозділи т. зв. червоного козацтва, червоних стрільців, які Юрія Коцюбинського (сина видатного українського письменника початку XX століття) у ролі головнокомандувача українськими червонцями, нова більшовицька ро сійсько українська владав Радянській Україні кваліфікувала ворогами українського народу всіх тих,
хто так чи інакше обстоював ідею національно державного відродження України. Ужене мазепинця ми, а самостійниками, “нєньковца мі, петлюрівцями, махновцями,
бандерівцями, просто бандитами чи назагал українськими буржуазними націоналістами”.
Отож ціну більшовицьким обіцянкам того безбожного раю українці дуже швидко пізнали у першій країні “побєдівшего соціалізма”.
Мільйони, десятки чий не сотні
мільйонів життів полягли уроки нав’язаної з метою повалення Української Народної Республіки т. зв.
громадянської війни, уроки “прод отрядно” колективізаційних голодоморів го, 1932—
1933 гота років, уході системних, по різному ярликова них політичних репресій і зрештою в рокит. зв. Великої Вітчизняної річчя перемоги в якій так хотілося нашим депутатам уславити неодмінно військовим парадом.
Це у вже незалежній Україні, на столичному Хрещатику, перед високою статуєю Свободи, зведеною замість червоногвардійсько робіт ничо селянської композиції, придавленої монументом великому творцеві Великого Жовтня. І це притому, що спадкоємицею слави, безслав’я (і твореного всіма республіками майна) тієї союзної
держави, що справді відіграла основну роль у розгромі німецького фашизму, оголосила себе вели кобратня” Росія, першою заявивши про свій вихід із того безславно почилого СРСР, про свою незалежність Зрештою, це ще й при тім,
що утверджена імперкомуністами традиція щорічних жовтневих військових парадів, які щорічних травневих демонстрацій трудящих, була покликана, з одного боку, вселити в душі громадян Сою за нерушимих республик свобод ных”, як співалося у щоденно попу ляризованій по радіо байці С. Ми халкова, несхитну віру в непереможність ідей Маркса—Енгельса—
Лєніна—Сталіна, аз другого, залякати всіх можливих агресорів капіталізму, аби і в думці не допускали рушити війною на першу в світі
країну трудящих із її провідним гаслом Пролетарі усіх країн, єднайтеся, що красувалося в основі її герба, виписане крупним шрифтом на “государственном”,
“великом и могучем, правдивом и свободном языке”.
Та не так сталося, як гадалося.
Потужно афішованою військовою могутністю і солідарністю з трудящими всього світу ідеологам ін тернаціоналістсько безбожного соціалізму не вдалося залякати, і
не кого небудь, а саме їхніх тимчасових, не менш авантюрних союзників націонал соціалістів фашистської Німеччини. Переконавши гаслом “Gott mit uns” (Із нами Бог) не так народ, як самих себе, вони таки розпочали своє заповітне рушення на Схід (Drang nach Osten) задля здобуття гідного для вищої арійської раси простору. Тощо ж залишалося агітпропам більшовизму, як не закликати Вставай, страна ог ромная, Вставай на смертный бой
С фашистской силой темною, С
проклятою ордой”, оголосивши нову війну (без огляду на тією ж таки “железной рукой” насаджуваний атеїзм) “священной”. Та воно й зрозуміло. Адже почуття любові
до рідної землі та її народу, незважаючи на суспільні формації, і
справді священне.
З огляду на це, уже 1943 року (з початком визволення України) на додачу до низки орденів імені видатних російських воєначальників вирішено було запровадити й орден Богдана Хмельницького, а письменникам дозволено у своїх творах розвивати тему любові не лише до Великої Батьківщини, ай до України, у результаті чого року й з’явилася знакова поезія В. Сосюри Любіть Україну”.
Правда, згодом поет таки заплатив за неї новим цькуванням із боку сталінського гауляйтера в Україні Л. Кагановича, але те вже станеться після війни. Уході ж самої війни верховні
можновладці, певна річ, теж не могли покладатися на експлуатацію самого лише почуття патріотизму. Тому масовий героїзм радянських людей покликана була забезпечити розгалужена система таких структурі заходів, як штрафбати і
штрафроти, заградотряди і
СМЕРШі, воєнцензори і комісари замполіти, парткоми і на додачу горезвісні наркомівські сто грам”.
Адже останні, знімаючи напругу після бою, водночас сприяли культивуванню отієї самої, повторюваної у приспіві до згаданої пісні заклику,
“ярості” (сильного гнева, озлобле ния, чи українською — знетямленої
люті), відповідно до якої зухвало виспівувались і належні погрозливі
запевнення (“Любой фашистской нечисти Загоним пулю в лоб, Отро дью человечества сколотим креп кий гробі славословно заздравні
заклики випити. Випити взагалі за русскую удаль кипучую.., за бога тырский народ, за родину нашу привольную.., за армию нашу могу чую, за доблестный флоті зокрема за тех, кто командовал ротами,
кто замерзал на снегу, кто в Ленин град пробирался болотами, горло ломая врагу”.
Зрештою, перемога була здобута. Але не стільки через те, що
“вождь”, який запанікував на початку війни, а згодом виявив справді
високий талант військовика, гідний увінчання званням генералісимуса
(йому дуже лестили порівняння з
Петром I і Суворовим), а найперше через те, що не хто інший, як він,
удався до старої, як світ, суто ординської тактики ведення війни залишати по собі під час відступу випалену пустку і руїну, а під час наступу гнати перед собою під ворожий вогонь штрафників і тих, хто залишився на окупованій території.
Таку, до слова, тактику використовували й уроках на німецькому фронті колишні царські
офіцери стосовно тих підрозділів російського війська, які виокремилися в українські. Це, зрештою, й підтвердила красномовна статистика перемоги на одного загиблого воїна фашистського війська десять радянських бійців. Водночас унаслідок здобутої такою ціною перемоги залишився й інший сумний підсумок. Якщо в країнах Західної Європи на зміну суспільному протистоянню років Другої світової
війни заради звільнення від мілітаристського озлоблення стали на шлях примирення і покаяння (у результаті чого впала Берлінська стіна, і переможена Німеччина на противагу радянським переможцям забезпечила своїм громадянам високий життєвий рівень і відповідну якість життя, то нібито наші імпер чи інтерідеологи, звиклі нагнітати ненависть до всіх, із ким доводилося воювати, такі не прийшли до тями. І якби це було не так, то, по перше, й наш парламент до 60 річ чя завершення Другої світової війни уже б таки визнав Українську
Повстанську Армію воюючою стороною, і на адресу її ветеранів, мучених і замучених по сталінських концтаборах засвою безоглядну любов до України, не лунали б сповнені зловісної мстивості слова С бандитами примирения не будет!” А по друге, влада і провладні партії, обстоюючи нібито демократичні засади політичної боротьби з опозицією, наділі не перетворилися б, зокрема, вході останніх виборів, у справжній табір зла, провідним для якого залишився усе той же горезвісний більшовицький девіз брехні, підкупів, насильства, брудної лайки замість аргументів, шантажу і переслідувань:
“Раз нам нужна победа, мы за це ной не постоим”.
Далі буде.
Віктор КОСЯЧЕНКО,
доцент, кандидат філологічних наук, заслужений працівник освіти України
Малюнок Леоніда Литвина
“Через пороги”.
ГАНЬБА ПОРАЗОК І СЛАВА ПЕРЕМОГ,
або КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ ВЕЛИКОГО ЗЛА
230 річчю зруйнування останньої Запорозької Січі
і 315 річчю з дня народження її останнього кошового
Петра Калнишевського — присвячується

12
Про читання
“СЛОВО Просвіти
ч. 48 (321), 1–7 грудня 2005 р.
Проходячи повз лоток видавництва
“Факт”, відвідувачі VII Міжнародного книжкового ярмарку Книжковий світ незмінно оживлялись із подивом перепитували як,
книжка вибраного Михайла Коцюбинського усього за 3 гривні?
“Українська класика. Меценатський проект таку назву має нова книжкова серія цього видавництва, яка передбачає видання класичної української літератури коштом меценатів. Головна мета проекту — донести перлини нашого письменства до небагатих і найбідніших мешканців сільської місцевості та невеличких міст України. Значну частину накладу видавництво передає, за посередництвом Міністерства культури, до сільських бібліотек, решта надходить у продаж за, як бачите, гранично низькою ціною.
Першою ластівкою проекту стала збірка вибраного Михайла Коцюбинського З глибини. Її меценатка — донька відомого письменника Галина Хоткевич, яка нині мешкає у
Франції, в Греноблі. Саме Гнат Хоткевич висловив свого часу в листі до Михайла Коцюбинського ідею видання доступних книжок:
“Ваша повість дуже придатна для народу… Я
давно маю наметі видати для народу такі великі повісті по найдешевшій ціні і, може, шановний добродію, коли небудь Ви дозволите мені
видати сю книжку дешевим виданням з цікавою обкладинкою літографованою”.
Книгу відкриває ґрунтовна передмова Віри
Агеєвої. Під невибагливою м’якою обкладинкою зібрані основні, найвидатніші твори письменника На камені, Цвіт яблуні, Сміх, Сон, На острові, Тіні забутих предків”…
Можна, звісно, сперечатися протечи варто видавати великі творив дешевій палітурці, але благородний почин видавництва не може не викликати поваги. Автор ідеї проекту, головний редактор видавництва Факт Леонід Фінкель штейн так пояснює свої мотиви На сьогодні в
Україні, завдяки меценатам і вітчизняним, із діаспори, час від часу з’являються деякі книжкові проекти. При сучасному стані книговидання це суттєва підтримка і сприяє наповненню книжкового ринку України. Алена жаль, дуже часто це є наповненням лише кількісним. За меценатські кошти видаються не найнеобхідні
ші для українського читача книжки, а твори осіб, які знаходяться найближче до мецената і
мають змогу його переконати вкласти гроші у видання книжки. Таким чином, гроші працюють вхолосту, особа меценат виявляється ошуканою, книжковий ринок отримує кількатисячний наклад книжки, яка мертвим тягарем лягає
на полиці книгарень”.
Наступною книжкою серії буде вибране
Миколи Хвильового Арабески. Повість, новели, оповідання”.
Марія КОСОВСЬКА
ІВАН ФРАНКО
БЕЗ КУПЮР
Наступного року святкуватимемо ліття з дня народження Івана Яковича Франка. До цього ювілею видавництво Коло підготувало тритомник його творів. Презентація книжок відбулася в рамках VII Міжнародного книжкового ярмарку Книжковий світ”.
Редактор видання Михайло
Шалата розповів про його структуру. До першого тому увійшли поезії письменника — серед них і
ті, яких у режимний час не друкували. У другому томі Іван Франко постає як прозаїк і драматург, тут уміщені кращі оповідання письменника, роман “Перехресні
стежки”, драма Украдене щастя. У третьому томі зібрано його літературознавчі, публіцистичні
та політологічні праці.
Уперше в українській видавничій практиці твори письменника і вченого друкуються без купюр. Здебільшого вони подаються за першодруками або за останньою прижиттєвою авторською публікацією із максимальним дотриманням мови поета.
Видання адресоване учням, студентам, учителям, науковцям усім, хто цікавиться творчою спадщиною Франка. Видавнича ціна — 135 грн.
Секретар редакційної колегії
Євген Пшеничний розповів кумедну історію публікації оповідання Пироги з черницями. У
видавництві не знали, як правильно записати з черницями”
чи з чорницями, тож Євген
Пшеничний вирішив провести ціле науково кулінарне дослідження. Він попросив свою дружину приготувати вареники (чого не зробиш заради науки) з чорницями (бона Дрогобиччині вареники називають пирогами. Та вийшла дивина вони були твердуватими й недуже смачними. А
герой оповідання описував найулюбленішу страву навпаки вареники “м’які, аж в роті тануть. І
тут дослідник вирішив поїхати на батьківщину митця, в села поблизу Дрогобича. Провівши невелике опитування, він дізнався, що черницями у них називають ожину. А от з ожини вареники таки справді не лише смачні, ай ніжні.
Це дослідження допомогло зрозуміти очевидну річ усе, що вийшло з під пера Франка, довільно виправляти, змінювати й робити зрозумілішим не можна. Але цього, на жальне врахували видавці 50 томника Івана
Франка, вони невміло виправляли письменника, через що й зустрічаються деякі недоречності:
позиція замість опозиція, того замість Того (прізвище японського генерала. У тритомнику показано справжнього Франка,
тут виправлено всі помилки попередніх франківських видань запевнив Євген Пшеничний.
Ювілею українського Каменяра не обійшли увагою й інші
видавництва. Зокрема у Львові
готується п’ятитомна збірка апокрифів поета науковці Інституту літератури НАН України пишуть книгу з детальним описом бібліотеки Франка, а Мирослав
Мороз уже підготував бібліографічний покажчик письменника…
“Всі, хто читав Франка, німіли перед його талантом. Схоже, щонайбільше оніміли наші можновладці, які напередодні ювілею не роблять жодних акцій для належної підготовки святкування, саркастично відзначив секретар редколегії видання.
Олеся ДЗИРА
ТІ, ХТО ПРОДАВАВ
Василь Ванчура, видавни


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал