Без мови немає нації тижневик всеукраїнського товариства




Pdf просмотр
Сторінка1/16
Дата конвертації21.01.2017
Розмір2.08 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Без мови немає нації
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА ПРОСВІТА імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ч.
11
(128)
15-21
березня
21 лютого 2002 року Україна вже вдруге офіційно відзначила Міжнародний день рідної мови за календарем ЮНЕСКО. Ця дата нова не тільки для нас, аз року й для світової спільноти. Традиції відзначення,
власне, ще не склалося, тож кожна держава наповнює її своїм змістом. Не оглядаю- чися на когось, ми зразу ж оптимістично забарвили лютого у святкові кольори. Минулого року День урочисто відсвяткували в
Українському домі як шкільний вечір за участю Президента України, Голови Верховної Ради і Прем’єр-міністра (тоді В. Ющенка. Були вишукана риторика, оплески, концерт, багато світла для телекамер. Цього року той самий настрій відтворила Національна парламентська бібліотека, де до Дня влаштували гарну книжкову виставку “Мово рідна, слово рідне і зібрали увесь високий світ кращих людей. Знову був святковий концерт — весела й піднесена виховна дитяча забавка в різномовну дружбу народів”.
Для нас це таки красне свято, мало не червоне в календарі, ніби ми забули, що червоне має здатність обертатися чорним,
про що нагадує мотив висохлої, закипілої
крові в народних піснях. А тимчасом цей день ЮНЕСКО пов’язала з кривавим придушенням у Бангладеш (колишній Індії року демонстрації тамтешняків, які
домагалися права мати свою мову. Їх розстріляли зате, що вони хотіли бути самими собою на своїй рідній землі. Тобто це свято з кривавими сльозами на очах задумано як пересторога світові. Але в Україні ніхто не гукає людоньки, схаменіться, не блюзнірс- твуйте у безпам’ятстві! Та хоч озирніться довкола Чи повернено до Дня мови Батьківщині бодай одну рідну школу або газету?
Чи хоч одна станція або табличка в під’їзді перейшла зранку на тутешній голос Добре подумайте, з якого приводу і
що саме ви святкуєте!
Схоже, що наша коротка пам’ять не сягає і двох років. А нам теж є що мати в тям- ці і носити в серці. Не тільки десятки заборон української мови, що їх список кожен наш краянин мав би знати напам’ять, як
“Отченаш” чи пароль громадянства. Згадаймо, як червоні муравйовці (ті самі, чий день 23 лютого, а невдовзі білі денікінці,
увірвавшися до Києва, розстрілювали на вулицях кожного, хто говорив по-тутешньо- му. Згадаймо голодомор, що забрав життів на кілька країн Європи, українськомовні
хори в гулагах, цілі українські села, запроторені на самоїдство в безлюдну вічну мерзлоту тундри, і баржі, напхані українськими вчителями, що їх НКВС скидав у крижане Баренцеве море. Видумаєте, відтоді щось змінилося Тільки одне — методи мововбивства. В Україні сьогодні
розв’язано жорстоку громадянську війну на мовному ґрунті. Убито В. Гетьмана,
В. Бойка, П. Громовенка, В. Чорновола,
І. Білозора, десятки менш відомих особистостей. За що Зате, що українці. Решту вбивають, відбираючи життя тихою сапою занімлюючи, сіючи дволику дворуш- ність, шизофренію двомовності. Людям просто не дають жити. Їх затюкують зграями малинковичів і кондратючок, ма- мадурників і смердючок. Їм не відрізають вже язики — їм пришивають чужі. Радіота- лалайками і телебалабонами. Петрівка- ми і спільним освітнім простором. Зом- бівною естрадою і дебільними кавеенами.
Спецназами в рясах і Берлінськими гіт- лер’югендами”, чи то пак Московськими комсомольцями. в Окраине”. Умісті, що має Хортицю в серці, озвірілий плебс побиває водія тролейбуса тільки зате, що той оголошує зупинки мовою, без знання якої козацтво не приймало на Січ. У Чернігові зграя з 12 совків жорстоко б’є хлопця
(О. Бондарєва) за козацьку чуприну. У
Львові вбивають народного артиста за українську пісню. У Києві кіоскер заюшує пістолетом покупця, здивованого Вавилоном мовна етикетках, де нема своєї. На Хрещатику накидаються з лайкою на член-ко- ра і молодого вченого — зате, що ведуть мирну бесіду літературною мовою. Якийсь зайда Діма Кисельов в День рідної мови як хазяїн на ICTV нахабно шпетить і принижує автора фільму про І. Мазепу Юрія Іл- лєнка. Мовляв, що з нього візьмеш, він же говорить українською… Цією телеблеко- тою силоміць годують усіх що не канал одні пастки та наживки, від нав’язливої духовної дієти годі сховатися. Хто платить
Кіркоровим-Масляковим-Якубовичам за
їхні “діканьки”?... Хто і в якій країні збирає
з людей податки, щоб вигнати Україну з України, виплекати народ-зомбі, народ-недо- ріку Стривай, читачу Поміркуй краще над тим, що стоїть за таким порівнянням за сто років водній державі, тобто за нібито однакових умов, де, проте, панував імперський
“нюспік”, росіян побільшало утричі, тоді як українців — анітрохи. Для наочності поклади поруч етнічні карти з радянських атласів для шкіл, приміром, за 1954 і 1991 роки. З
них видно, що тільки за цей час на Кубані,
Слобідському Сході, Півночі Казахстану,
Далекому Сході, деінде в СРСР зникла ще одна Україна. Це серйозні джерела, що подають плоди копіткої праці тисяч людей.
Хоч дехто, як згадують старожили, і робив переписи з наганом Ти хто будеш руський чи петлюрівець Вісті ВУЦВК” 15 листопада року офіційно подали на Північному Кавказі живе 3 млн. 842 тис. українців,
зокрема на Кубані — 2 млн. 273 тис також на Курщині — 1 млн. 300 тис, на Воронеж- чині — 1 млн, у Сибіру — 1 млн. 200 тису Туркестані — 600 тис, на Далекому Сході понад 600 тис. Щойно вийшов довідник
С. Чорного Національний склад населення
України в ХХ сторіччі (Київ, 2001). Тут одні
таблиці, посилання на першоджерела і жодних ідеологем чи емоцій. Розвідку враз змели з прилавків книгарень, тож цитую за ін- терв’ю проф. К. Тищенка Україні молодій р Упродовж століття на території в межах сучасної України в 10 разів поменшало поляків і євреїв, майже в разів — німців, утричі — татар, учетверо чехів і словаків, росіян побільшало у 2,4
раза — з 9 відсотків у 1900 р. до 22 у р. Але найдивовижніше — те, що частка українців при цьому за століття майже не змінилася 72,4 відсотка у 1900 р, відсотка у 1989 р.”...
Охолонь, читачу На наших святах не заведено кидати гасла Замову і волю”,
“Свобода або смерть, співати інтернаціо- налістське Ми всіх катів зітрем на порох...
Чуєш? Сурми заграли, час розплати настав. Держава дбає не про нас. Доволі
Оксана Пахльовська:
“Україна ризикує стати
неоколонією...”
стор. 3—4
Василь Червоній:
“Фальсифікатори виборів
напоготові!”
стор. 2
Роман Коваль:
“Повертаються душі
героїв”
стор. 11
Роман Гриньків:
“Щоб легко грати, треба
працювати”
стор. 15
Сьогодні в номері:
“Молода Просвіта Київ, Незалежна Україна, ХХІ сторіччя...
Фото О. Кутлахметова
ÑÂßÒÎ ÌÎÂÈ Ç² ÑËÜÎÇÀÌÈ ÍÀ Î×ÀÕ
Закінчення нас. 8
За Європейською хартією державна мова має
виняткові права на території своєї країни.

15
ч. 11 (128), 15-21 березня 2002 р. “СЛОВО
Просвіти”
Nota bene
Бандура — інструмент автентичний,
своєрідна візитівка української музичної
культури. За радянських часів капела бандуристів була чи неєдиним колективом,
якому дозволялося демонструвати цей музичний жанр поза межами України,
прославляючи її розквіт. Репертуар складався з творів легального Тараса Шевченка та народних пісень бравурного звучан- ня.
Знали ми ще й іншу, старовинну, задумливу і трагічну бандуру, яка виплакувала тяжку долю козацького роду та оспівувала його славу. Була вона, бандура, розрадницею душі української, своєрідним носієм генетичної пам’яті, культури, духу нації.
Та все йде, все змінюється. Змінюється і свідомість, і стиль життя та філософія поколінь. Але незмінним є фактор захоплення як глибиною і неповторністю звучання цього інструменту, такі бажання удосконалити його, донести до якомога ширшого кола слухачів його неповторну красу. Бандуру не прирівняти до скрипаль- ського чи будь-якого струнного інструменту, хоча академічна школа вчить виконувати твори класиків, що писали для струнних, і на ній.
Про цей інструмент можна розповідати просто фантастичні історії, про нього написані книги, з ним пов’язані найяскравіші
та сумні, побутові та легендарні сторінки української історії. А на сьогодні вже і науковці намагаються визначити за її походженням нашу лінгво-етнічну приналежність. Пристрастей навколо бандури було немало, а пристрасних прихильників гри на цьому інструменті — одиниці. Про саме такого чоловіка, ужитті якого бандура була першою розрадницею і путівкою вжиття, хочеться розповісти нашим читачам.
Ім’я Романа Гриньківа звучить у музичних колах. Роман Гриньків!!! Оплески Оплески Оплески Вони супроводжують цього чоловіка щораз і завжди, коли звучить його, тільки його неповторна бандура.
Власне з самим інструментом і пов’язане все, що розповів Роман після повернення з далекої Канади, де провів майже два роки, намагаючись втілити мрію свого життя.
Мрію створити не лише для себе, а тиражувати сучасну, зроблену власноруч у студентські часина Чернігівській фабриці музичних інструментів, бандуру. Історія ця почалася давно, ще в дитинстві, коли дід зробив маленьку бандурку і вчив на ній грати онука. Дідусь вчителював на Чернігівщині, викладав англійську мову, але бандура була його винятковою любов’ю. Та ще й мама, вчитель біології, мріяла бачити свого сина артистом.
Одним словом, у малого Романа, який народився і виріс у Києві, закладалися творчі та педагогічні потуги двох поколінь. З
його слів Був малий, то лазив по бандурі”
виходить, що знайомство з інструментом,
який йому, малому, здавався цілою козацькою територією,
відбулось чи не одразу після народження. Той думалося про нього як не всім, — хай пробачить прискіпливий прихильник традиційного жанру
Роману Гриньківу його авангардизмі спробу зламати традиції. Бо саме з його іменем пов’язане те, що академічна бандура вийшла за рамки раніше відомих можливостей і
стала в його руках ключем до світового визнання у нетрадиційних для бандури колах ша- нувальників.
Бандуру Гриньківа знають і
визнають у найпримхливішому музичному середовищі — джазових колах. До таких вершин визнання жоден із сучасних бандуристів не піднімався. Бо таких як Роман, справді —одиниці.
“Щоб так легко і красиво працювати,
треба все життя працювати і вчитися каже народна мудрість. Так прожив своє
життя і Роман. Змалку вчився в республіканській школі ім. Лисенка, що при столичній консерваторії, але знав і грав усі програмні твори ще до вступу туди, навчаючись за індивідуальною програмою, закінчив її достроково. Отакий собі маленький бандурист-вундеркінд з величезною бандурою за плечима, якого можна було побачити на вулицях Києва.
Продовжив навчання вже в училищі ім.
Глієра, де оволодів досконало технікою і
вдячний своєму педагогу Лідії Максимівні
Шмельовій, яка, за його словами Навчила чути інструмент Далі була столична консерваторія, де з Романом сталося те,
що він сам пояснює так Голова переросла інструмент. Одним словом, музикант почав працювати над удосконаленням творів, що звучали недосконало, бо натрапив на проблему недосконалості звуку.
“Я просто страждав і душевно, і фізично від цієї недосконалості. Навіть хотів перейти на інший інструмент. У мене з’яви- лася потреба змінити його згадує бандурист. Хоча мандрівки подумки у ті старі,
романтичні часи були улюбленою забавою юнака, що перечитав чи не все, що написано про бандуру, бандуристів та кобзарів. От із цього і почалися справжні пригоди Романа Гриньківа, — не витримав і
на четвертому курсі консерваторії втік до
Чернігова на музичну фабрику, де поділився своєю ідеєю реконструкції бандури.
“Ідея хороша, але робити цього я не буду відповів майстер. — Хочеш, роби сам.”
От і залишився він на фабриці працювати над плодом своєї фантазії, тобто над власним інструментом, який такі прозвали потім бандурою Романа Гриньківа. Цей
інструмент не був досконалий. Він був просто інший. І музику Роман почав писати незвичну, тобто під той звук, який лився з цього інструмента. Сталося творче прозріння Інструмент став грати нібито невід моїх рука від того, що я не заважав йому звучати.
Так з’явився у моїй творчості стиль імпровізації чи імпресіонізму, який я і досі
сповідую і творю. А
щодо зовнішнього вигляду бандури з традиційним орнаментальним розписом, то хотілося чогось вишуканішого.
Моєю мрією було і є
розвивати історію
інструмента, надати йому сучасного дихання. Уму році мою екзотичну бандуру нарешті відзначили і сталося це в
Брюсселі, де на концерті я грав з кращими скрипалями світу. Після цього концерту до мене підійшов імпресаріо і запропонував наступного дня відвідати джазовий концерт Ал Ді Меоли. Я погодився, бо ця музика була для мене взірцем, а після концерту попросив у маестро автограф. Він уважно подивився на інструменті попросив заграти на ньому Баха. Алея грав свої
замальовки — і сталося диво публіка почала повертатися до зали, знявся шквал оплесків, до мене полізли цілуватися шанувальники. Тобто, цей було спокушення славою. Я почувався на сьомому небі. Такого успіху в європейському середовищі, у молодіжному клубі я не сподівався мати…
Я тоді зрозумів ще й те, що моя музика може бути цікавою моїм ровесникам і молоді взагалі. Меола, який довго не міг втямити, що це за інструмент,
на якому я граю, бо ніколи доти його не чув і не бачив, запропонував мені заграти разом
із ним через тиждень — у спільному концерті. З цього і
почалась моя експериментальна сторінка творчості. І якби мене спитали, чия джазовий музикант, три роки тому, то я, мабуть, з цим би погодився.
Та зараз я вже знаю, що на джазі навчився манері імпровізації, осучаснив своє народницьке мислення, школу. Мео- ла також був проти еклектики,
радив мені розкрити свій інструмент максимально.
На цьому мої джазові експерименти закінчились. Я добре усвідомлюю свою честь бути посвяченим самим Сергієм Баштаном у справу бандуриста і
свою роль старшого викладача Київської
Національної музичної
академії. Люблю свою кафедру, на якій і в наш час панує дух справедливості та честі, люблю своїх студентів. Деякими — пишаюся. Маю дружину Ларису, яка добре мене розуміє, бо також бандуристка, талановиту доньку. Перед тим, як поїхати до Канади, займався і своєрідною громадською діяльністю. Намагався створити при Національній музичній академії міжнародний центр бандурного мистецтва, запропонував музичну програму на радіо, що вже відома як Кобзарський майдан, роками вів переписку з чиновниками, намагаючись привернути увагу до мистецтва гри на бандурі, та візі нині там.
Мене відзначили як активного пропагандиста і запросили вже як такого собі діяча від бандурного мистецтва на фестиваль до Канади. Там я і провів майже два роки, виготовивши власноруч ще п’ять бандур. Намагався налагодити виробництво Та мої експериментаторські ідеї не знайшли свого мецената. Хочу спробувати продовжити свою роботу тесляра таки в
Україні, бо вже дуже втомився від пошуків
істини та однодумців, — розповідає народний умілець Роман Гриньків.
…Першим бути завжди важко і відповідально. Але віриться, що Романові ще за життя доведеться насолодитися плодами своєї розумової, фізичної та творчої праці.
Він ще горить ідеєю — прагне довести свою істину і прислужитися високій справі
популяризації українського народного інструменту, який струнами душі нації розповість її сучасну історію.
Розмову вела
Леся САМІЙЛЕНКО
Дружина Лариса
МУЗИКА
Роман Гриньків та Ал Ді Меола
ÌÓÇÈ×ÍÀ ÅÊÇÈÑÒÅÍÖ²ß
ÐÎÌÀÍÀ ÃÐÈÍÜʲÂÀ ² ÒÅÑËßÐÑÒÂÎ
Роман Гриньків
З гостем редакції Романом Гриньківим ми зустрілися нещодавно,
після концерту, який відбувся дев’ятого березня у Київському
Національному музеї Т. Г. Шевченка. Роман заграв свої весняні
композиції — і зал ожив, обличчя присутніх розквітли весняною
красою. А ще завжди, коли він грає, то здається, що бандура сама,
без музиканта творить такі дива.
Роман Гриньків — заслужений артист України і трохи дивак, бо
має, як усі диваки, хобі — сам робить бандури і мріє про якусь ще
особливішу і неповторну, якої ще ніхто не мав. Мрія дитинства не
дає йому спокою й досі, хоча на сьогодні він — лауреат багатьох
міжнародних та всеукраїнських конкурсів, видатний соліст-
бандурист, гастролював у багатьох країнах Європи, США, Канаді та
Австралії, має численні фондові записи, компакт-диски, схвальні
відгуки світової преси. Він — старший викладач Київської
Національної музичної академії і мріє про свою школу. Але бандура
як інструмент, на його думку, є несучасною і недосконалою, і він
силами своїх рук та розуму намагається це довести.
У редакції Роман Гриньків розповів цікаві історії зі свого життя,
зокрема, про своє теслярське хобі.

12
“СЛОВО Просвіти ч. 11 (128), 15-21 березня 2002
р.
Незабутні
Н
емає на світі двох однакових людей,
як немає двох однакових листочків.
У своїй суті кожна річ неповторна. Тому будь-яке порівняння хибує на неточність.
Однак з порівняння хочеться почати свою розповідь. У природі зустрічаються коштовні камені, що справжню цінність здобувають лише після копіткого шліфування. Нові
форми і зміст вражають відтак своєю непідробністю, багатством кольорів і тонів, а
іноді, розгортаючи породу людських особистостей, осліплюєшся — перед тобою безцінний скарб чаруючої людської обдарованості і таланту. Цей скарбна відміну від коштовних каменів, людина шліфує сама, залишаючи лише успадковану від природи основу, які трапилося з людиною,
чиє життя було зіткане з чорних і червоних ниток, назва яким музика, поезія, пісня,
любов до людей, до народу свого, до своєї сім’ї. По небутті його сплив час. Зайвою окалиною відпали невизнання, невіра в його непересічний таланті зайві емоції.
Незалежно від наших побажань виблискують нині і виблискуватимуть у майбутті
грані його геніальної обдарованості, грані
творця, новатора і таланту потужної, як сказав би Іван Франко, сили. Спадає на пам’ять перша зустріч зав- тором Червоної рути Володимиром
Івасюком. Це був молодий, міцно збитий хлопець у синій спортивній куртці, з красивими і по-гуцульськи гордими рисами обличчя. Здоровий рум’янець підкреслював весело-спостережливий блиск його очей,
а були вони, наче небо після зливи — голубими, очей, на які спадало каштанове сипке волосся. Різьблене підборіддя свідчило про твердий і рішучий характер. Володя невідривно дивився на поля зеленої
Буковини, впивався спостережливим поглядом у зелені вруна свого краю, що миготіли у вікні автобуса. Поля поволі переходили в мрійливі пагорби, віщуючи наближення справжніх синіх гір. Як писала про нього одна канадська газета, Володимир
Івасюк — співак синіх гір. Він нестямно любив свої гори. В його піснях вони ставали одухотвореними героями, мріяли, співпереживали і печалилися разом зі своїм автором. У горах він знайшов червону руту,
що полум’янітиме вічно у серцях людських вічним вогнем його щедрої і доброї душі,
його зачарованості і любові.
Л
ише вчора-позавчора я став студентом Чернівецького держуніверситету,
а того дня вертав додому, з радістю наспівуючи пісні “Смерічки”, де брав участь. На щастя, нагодився знайомий журналіст із місцевого телебачення — Жан Макарен- ко. На зупинці у Вашківцях він познайомив мене з Володею. То було у серпні 1970 року. На час нашого знайомства Володя уже був автором Червоної рути, яку запропонував редакції телебачення. Головний режисер В. М. Селезінка, який знав його як здібного скрипаля і співака, був здивований. Хлопець приніс пісню. Селезінка про- никся текстом пісні і запропонував оправити її у видовий ролик з краєвидами Карпат і водограїв. На цей час ми вже в “Сме- річці співали одну з Івасюкових пісень Я піду в далекі гори — надзвичайно імпульсивну й життєрадісну співанку. Виявляється, їхали вони до Косова, де піниться напрочуд красивий водоспад Гук. Там оператор Дмитро мав зняти той видовий ролик, і Володя із захватом розписував кожен кадр, кожен куплет. Отож знайомство з тим Івасюком закарбувалось у душі і буде зі мною завжди. Зустрічі знайомство,
одначе, перевершили всі мої сподівання.
На все життя вразила його особливість характеру не викладати себе одразу, не обрушувати на голову співрозмовника масу інформації і лавину інтелектуальних ре- зюмувань. Він уводив мене у свій неповторний людський світ поволі, розкриваю- чись щоразу несподіваними закутками залюбленої угори, в людей душі, ще більше несподіваного і жаданого залишав на потім. До кінця не розкриваючись, він не давав найменшого приводу пізнати себе у всій своїй складності. Можу лише з впевненістю судити, що Володимир Івасюк живу чотирьох вимірах. Це був Поет, Композитор, Художник, Людина. Віддати перевагу якомусь одному важко, які нелегко знайти кожному точне формулювання. Залишається крок за кроком відтворювати його будні і свята. Цим короткочасним святам,
власне, більше передували будні, мозольні і напружені, для яких напружена праця залишала короткі години перепочинку. Першими виконавцями Червоної рути критики, музикознавці і звичайні шанувальники естрадного мистецтва вважають мене і Василя Зінкевича. Це твердження пішло гуляти між людей з легкої руки самого Володимира Івасюка, який завжди зичив популярності своїм колегам і
друзям, але пальма першості належить не нам, а самому авторові популярного твору.
Композитор і поет Володимир Івасюк сам володів чудового тембру і краси голосом,
який і окрилив Червону руту зі сцени Чернівецької студії телебачення. Цей варіанті слід вважати оригіналом. Наш — просто відомий ширшому загалові слухачів. Свого часу пісня на фоні падаючої бистрої води з-під Гука, водограю побіля Косова в Карпатах, обійшла екрани України і надовго заполонила серця людей.
Непомітно ніби, але впевнено і дужо сходила його зоря. Шкода лише, що була вона серпневою, короткочасною на життєдайне світло. Однак на небі творчості залишила вона незгасний світ. Зоря ця горіла тільки для людей.
Екран багато сприяв його популярності. Добре пригадую жовтневий день року, після третьої пари відкликають мене на Театральну площу, де готувалася передача Камертон доброго настрою. На вулиці стояв погожий осінній день, день, коли люди вперше почули у Володиному виконанні Червону руту і Водограй. До самої площі було не пройти. Її обступили сотні людей. З вікон медінституту, де на той час навчався Володя, визирали студенти,
сонце сяяло у променях бабиного літа, а над Чернівцями лунали пісні Володимира
Івасюка, що сидів на лаві піддеревами —
смерічками, ялинками (їх недавно викопали і пересадили на інше місце) та розмовляв із дівчиною. Для камери він був недосяжним. Увага операторів зосереджувалась на безпосередніх учасниках передачі,
на Софії Ротару, скажімо. Вона співала пісню Валентина. Співала натхненно, вра- жаюче. Подальший злет її тісно пов’язаний з іменем Володимира Івасюка. Зі сходинки на площі я співав, пригадую, Юність смерек, мов незрівнянний світ краси. Оддалік стояли добре знайомі мені Валерій Громцев, Левко Дутків- ський, Марія Ісак, Софія Ротару, Василь
Зінкевич, Василь Селезінка, Василь Стрі- хович. Останній, тон-режисер місцевої
студії телебачення, першим записував на плівку пісні композитора Володимира Іва- сюка і всіх тих, хто був на площі. Через камеру ми несли глядачам світне лише краси, алей своїх почувань і мрій. Багато хто зімпровізованої сцени передачі Камертон доброго настрою виглядав своє майбутнє. Не один пов’язував його з людиною, що все ще сиділа на лаві під ялинами. Отже, 13 жовтня 1970 року — це день народження Червоної рути і “Водограю”,
що дивно, пісні прозвучали одночасно, а визнання їх людьми було різне. Червона рута одразу затьмарила не лише Водограй, алей інші пісні.
П
ісля Камертону доброго настрою”
друге життя Червоній руті дав однойменний фільм режисера Романа Олек- сіва. Це своєрідна стрічка з участю цілого сузір’я талантів нашого краю. Начільному місці стояв, звичайно ж, Володя, чиїми піснями Я піду в далекі гори, “Водограй”,
“На швидких поїздах — стали справжньою окрасою стрічки. А чого тільки варта його поезія до пісні Валерія Громцева
“Залишені квіти Я ніскільки не обмовився поезія найвищої проби.
Не знаю я, коли сюди
прийду,
Та залишаю замість
себе квіти,
Ті квіти, що знайшов
у саду
Для тебе, для тебе
я…
Не зітреться ніколи у пам’яті найбільш творчий і
тому напружений до неможливого період перед зйомками фільму, коли безсонними ночами сиділи ми на телестудії. Запис фонограми робив знайомий вже Василь Стріхо- вич. Репетиції. Оркестри.
Апаратура. Сотні дублів.
Переспівано стільки ж пісень. Не знали спочинку не тільки режисери фільму, алей Володя, Софія,
Левко, Василь і Марійка
Ісак. Над ранок буквально валилися з ніг, але, ледь вийшовши на вулицю, почувши щебет невгамовного птаства, ми ніби відроджувалися. Володя наспівував фінальну пісню про поїзд.
На швидких поїздах
Подолаю свій шлях.
Хай летить до мети,
І легка моя путь –
Здогадались, мабуть, —
Нових друзів я хочу знайти…
Н
арешті, у сінокосному серпні, учасники зйомок зібралися в Яремчі. Володя приїхав з нерозлучною гітарою, разом з якою він перейшов на одну мою фотографію. На композиторові джинси, синій спортивного крою светр. Володя стоїть уколі друзів, перед якими стелиться чарівний світ Карпат. Погляд його ледь замріяний. Голова гордівливо відкинута назад…
У Яремчі він часто наспівував одну мінорну французьку пісню. Інтерпретував її
напрочуд вдало. Цю пісню співав він в автобусі, коли ми вертались зі зйомок. Співав, задумливо вдивляючися через заплакані від дощу вікна на присмирнілі гори.
Я
кщо дотримуватися строгої хронології подій, згаданим зйомкам передували наші зустрічі у Вижниці. До гірського райцентру він приїжджав ранковим поїздом, проводив з нами не одну годину. В
результаті народилося чимало оркестрових пісень, цікавих задумів. Наприклад,
пісня Відлуння твоїх кроків, котру згадую я у хвилини душевного сум’яття. Заспівати
її Володя запропонував Василеві і мені.
Після прослуховування зійшлися на думці
віддати твір моєму напарникові по сцені.
Вона й прижилася в репертуарі Зінкевича.
З вижницьких зустрічей Володю пам’ятаю завжди веселим і переповненим задумами. Він носив при собі нерозлучний кавового кольору портфель, у якому, крім книг, зошитів, білого халата і стетоскопа,
завжди лежав чистий нотний папір. Любив
Володя свій портфель по-особливому.
Завжди з якимось побожним трепетом клацав замком, витягаючи нові твори. Згодом придбав польський чемоданчик, але запам’ятався він чомусь менше, хоч теж вигойдував його задуми, супроводжував у дорозі. Не менше од валіз дорогі мені спогади про його появу в Будинку культури,
ручкався і сідав за стареньке фортепіано.
Починав наспівувати…
О
дного разу Володя приїхав до Вижниці як ніколи веселий, викликав нас з
Василем з Будинку культури і дорогою мовив Ану, хлопці, послухаєте зараз…”.
Володя сів на найближчу лавку і заспі- вав:
Ой зробив хлопчина та й дві красні
скрипки,
Розділив надвоє снів своїх красу…
Я не відривав погляду від обличчя композитора. Воно було одухотвореним і
непроникним. За його настрій більше промовляв голос — напрочуд міцний, сталевий і водночас ніжний та розлогий. Цей голос проникав у всі закапелки серця, оживав легендою і віддалявся-віддалявся, залишаючи по собі біль і терпкий щем. Де тільки і за яких обставинне доводилося нам зустрічатися, але жодного разу не бачив його за робочим столом у чернівецькій квартирі. Складалося враження, що Володя, вічно рухливий, палкий любитель мандрівок, ніколи не замикає себе учотирьох стінах. Побувавши перший разу помешканні, я щиро поспівчував йому. Жила сім’я Івасюків по вулиці Маяков- ського. У Львові йому теж випала вулиця з такою назвою. Телефонний апаратне переставав дзвонити. Добрі знайомі і люди,
яких він часто і в очі не бачив, не давали йому спокою. Де тут було до праці!..
Цього разу Володя запросив мене і Василя Зінкевича. Сім’я Івасюків отримала нову квартиру, приводила її до ладу. Донедавна композитор невгамовно бігав по
ґаздівству, шукаючи то замки, то шпаклівку, то фарбу, а тепер чекав нас із таємничою посмішкою Так що, діду, треба їхати до Москви.
Викликають на Пісню, всесоюзний фінал. Під оркестр Силантьєва ти, Василь і
я повинні заспівати Червону руту. Аранжувати пісню доведеться мені особисто.
Для великого складу не пробував ніколи,
але треба…
Побачивши в наших очах радість і
схвалення, Володя сів за свій рояль. Взяв ля-мінорний акорд Отут, я думаю, — сказав він, — краще буде, якщо замість жіночого голосу


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал