Часопис засновано у січні 1912 року 16 листопада 2015 року №11 (320) листопад 2015 року




Скачати 394.9 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка3/4
Дата конвертації29.12.2016
Розмір394.9 Kb.
1   2   3   4
Зеновій МАСНИЙ.
Доц. З. Масний та проф. А. Базилевич
Гнат Герич – син Ігоря Герича
Доц. Ігор Стояновський

Ó â³íîê ïàì’ÿò³
ÌÅÌÎвÀËÜÍÀ ÊÎÍÔÅÐÅÍÖ²ß ÏÀÌ’ßÒ² ²ÃÎÐß ÃÅÐÈ×À
Проведено меморіальну конференцію пам’яті професора Ігоря Герича, організовану ЛНМУ ім. Да-
нила Галицького, Департаментом охорони здоров’я ЛОДА, управлінням охорони здоров’я Львівської
міської ради, Українським лікарським товариством у Львові.

Íîâèíè ëüâ³âñüêî¿ ìåäèöèíè
ÍβÒÍ²É ÐÅÀÁ²Ë²ÒÀÖ²ÉÍÈÉ ÖÅÍÒÐ
У Львівській комунальній клінічній лікарні швидкої медичної допомоги відкрито реабілітаційний відділ, подібного якому за своїм обладнанням в Україні сьогодні не існує. Три просторих зали, новітнє устаткування та спеціально вишколений медперсонал забезпечуватимуть якісну та ефективну реабілітацію одночасно 25 пацієнтів після лікування у них неврологічної, нейрохірургічної та травматологічної патології, зокрема, постраждалих в АТО. На створення відділу було виділено 3 млн гривень із міського бюджету та 4,5 млн спонсорських коштів.

5
Ëèñòîïàä 2015 ðîêó
С
вого часу доктор Ростислав Матешук так розповідав про своє життя Я – білорус, народився в Москві, всім ї відомого у світі вченого, виріс у Білорусії, але своє життя поєднав з Україною, зокрема зі Львовом, де вічним сном спочиває моя мати, де росте мій онук і проживає уся моя сім’я, яка свого часу зазнала більшовицьких репресій. Тут я знайшов свою дружину, щирих, незрадливих друзів, доброзичливих сусідів, товаришів-однодумців. Я дуже добре почуваюся в колі своїх колег – українських лікарів.
Я завжди йшов в ногу з українськими патріотами, які боролися за свої законні права, за свободу і незалежність рідного краю. Прикро спостерігати, як деякі теперішні чиновники (серед них є чимало прибічників старого тоталітарного режиму) зневажливо ставляться до тих мужніх, благородних людей, які самовіддано боролись за нашу свободу і незалежність, пройшли крізь тюрми і ГУЛАГи і, безумовно, заслужили на всенародну шану і державне визнання. Я вдячний Богові зате, що живу серед цих гордих і мудрих, сильних духом, нескорених українців, серед своїх милих і сміливих, щирих і добрих, небайдужих до чужого болю і кривди, львів’ян.
Я захоплений також тими українцями, яких зла доля розкидала по всьому світу, але вони, будучина чужині, не поривають зв’язків з рідним краєм і, як справжні патріоти, щиро турбуються нашими негараздами, вболівають за подальшу долю своїх краян, які долаючи усі труднощі і перешкоди, твердо стоять на шляху розбудови своєї незалежної, насправді Української держави».
Народився Ростислав Матешук 31 жовтня 1919 року в Москві, усім ї відомого в світі вченого-хірурга Володимира Павловича Матешука – доктора медичних наук, професора, автора однорядного внутрішньовузлового шва в хірургії порожнистих органів живота. Його мати Катерина Миколаївна походила зі стародавнього шляхетного роду, була визначним біохіміком.
Як згадує донька Р. Матешука Леся Ростиславівна Мате- шук-Вацеба – нині професор ЛНМУ ім. Данила Галицького, автор першого в Україні виданого рідною мовою підручника з нормальної анатомії, – моя бабуся розповідала про свою шляхетну родину, винищену і розкидану по чужих далеких краях, в еміграції, про аристократичний рід, що вже тисячу років, бережений Богом, блукаючи по різних теренах планети, передає генетичний код, який змушує представників цього роду дотримуватися певного кодексу честі, моралі, гуманізму. Це дало нам розуміння того, що нематеріальні скарби, а лише багатство душі, совісті, самовіддана праця для людей повинні бути здобутками ужитті Уроці Ростислав з батьками переїхав на батьківщину в Білорусію, де в 1940 році закінчив Вітебський медичний інститут. Вчас Другої світової війни брав участь у боях за Ліду, Мінськ, Смоленськ, був командиром санітарної роти. У грудні 1941 року потрапив до німецького полону. Після звільнення у квітні 1945 року повернувся до батьків ум. Ярославль, куди під час війни скерували професора В. Матешука для організації медичного інституту. Почав успішно працювати хірургом у клініці, планував наукову працю, уроці пройшов спеціалізацію з онкології.
Ростислав Матешук
( 31.10.1919 – 13.03.2006)

Âîíè çäîáóâàëè Íåçàëåæí³ñòü
«ß ÂÂÀÆÀÞ ÑÅÁÅ ÙÀÑËÈÂÎÞ ËÞÄÈÍÎÞ,
ÁΠͲÊÎËÈ ÍÅ ÇÐÀÄÆÓÂÀ ÑÂÎ¯Ì ²ÄÅÀËÀÌ»
Ñâ³òë³é ïàì’ÿò³ äîêòîðà Ðîñòèñëàâà Ìàòåøóêà
Невблаганний час. Один за одним тужливим ключем відлітають у кращі світи щирі, сердечні патріо-
ти України. З ними відлетів і Ростислав Матешук – чудовий лікар, справжній інтелігент, багаторічний
політв’язень, людина, яку не зламав ГУЛАГ.
Та не оминула його сталінська машина винищення людей. Вже в травні 1950 року органами МГБ (КДБ) був заарештований і позбавлений волі на 25 років. Своє покарання відбував у Мінлазі (АР Комі) в інтинських концтаборах суворого режиму. Аристократ покрові і духу, він і тут, у нелюдських умовах ГУЛАГу, залишався Людиною, допомагав своїм співв’язням. У далекій, Богом забутій Інті, на півночі Комі
АРСР, у санмістечку (декілька тюремних бараків, названих лікарнею, з мізерною кількістю медичного обладнання і практичною відсутністю медикаментів) організував з однодумця- ми-лікарями (також політв’язнями) медичну службу, рятуючи життя сотень, ато й тисяч гулагівців. Велику допомогу з постачанням медикаментів надавали синові батьки-лікарі, які слали йому на Північ посилки з ліками.
Там же, у далекій північній Інті, зустрів своє кохання – студентку Львівського університету, річну Орисю Грицину, засуджену, які він, на 25 років неволі з номерним знаком на спині В. Вона після тюрем і етапів уроці потрапила на й ОЛП (окремий табірний пункт, де були переважно молоді студенти Львівщини. Напівголодних, погано одягнених при дошкульних вітрах і морозах молодих дівчат вивели за зону чистити територію від снігу. Орися того дня не повернулася, її в тяжкому стані з двобічним запаленням легень, критично високою температурою подруги принесли на руках.
Ведучий лікар лікарні го пересильного ОЛПу, політ- в’язень Марк Котик, враховуючи тяжкий стан Орисі Грицини, скликав консиліум в’язнів-лікарів. Під охороною декількох червонопиких конвоїрів до тюремної палати привели лікарів, серед них і Ростислава Матешука. Такою була його перша зустріч зі своєю судженою. Пішли щоденні записки, що таємно переправлялись до мого маленького друга (так розпочинались ці лаконічні послання закоханого, повні турботи і ласки. «Затєнта» Орися на жодну з них не відповіла. Згодом її відвезли в Абезь (табір смертників, де перебувала до 1953 року. І тут її знаходила моральна підтримка Ростислава у вигляді коротеньких листів, які хоч і рідко, пересилав із Інти.
Після звільнення в 1955 році Орися повернулася до Львова. Восени того ж року звільнили і Ростислава Матешука, який на крилах кохання прилетів до коханої у Львів. Колишня його пацієнтка Мирослава Гребенюк, яку також врятував у тюремній лікарні Інти, допомогла розшукати Орисю.
Згадує донька Ростислава Матешука: Кохання моїх батьків є живою легендою. Доля поєднала їх у далекій північній Інті, в концтаборі суворого режиму сталінського ГУЛАГу. Тато – політв’язень з номером на спині А, який, будучи талановитим хірургом, рятував сотні скалічених душі тіл (до сьогодні в нас зберігається вітальна листівка 1953 року, підписана п’ятнадцятьма мовами. Мама – студентка Львівського університету, річна Ірина Грицина, поетеса, засуджена на
25 років неволі, з номерним знаком на спині В. Звільнений разом з іншими політв’язнями в 1955 році, тато поспішав до Львова, де чекала на нього його доля. А далі – 50 років разом».
Йому доводилося напружувати всю енергію, докладати величезних зусиль, щоб добитися мети стати не тільки висо- кофаховим лікарем-практиком, алей науковцем. Після захисту дисертації доктору
Матешукові вдається отримати посаду доцента кафедри дитячої хірургії Львівського державного медичного інституту. А, окрім цього – праця в клініці.
Без перебільшення можна сказати, що у лікарні Ростислав Володимирович людина виняткова його руки творять чудеса, його не тільки поважають, алей люблять як діти-па- цієнти, такі студенти. Про батьків хворих дітей і говорити не доводиться для них доктор Матешук – авторитет беззаперечний.
Необхідно підкреслити ще одну важливу особливість нашого добротворця – забудь- яких обставин він ніколи не брав. І дуже можливо, що декому з його колег саме ця риса ставала явною перешкодою на шляху до збагачення. А родина Матешуків при своєму скромному побуті ще й допомагали матеріально давнім товаришам по недолі.
На тих, кому довелось спілкуватися із Ростиславом Володимировичем, ці зустрічі справили незабутнє враження. Його спокійна і виважена розмова, аргументована житейським досвідом, енциклопедичними знаннями не тільки в галузі медицини, вражала. В наших бесідах завжди захищав сімейні та людські цінності (політична риторика та тріскотня викликали у нього негативізм, висловлював свою власну думку, на характер якої не впливали ні широкі кабінети, ні високі чини.
«Я дуже ціную людяність і порядність, – підкреслював Ростислав Володимирович, – моє життєве кредо звучить так людям потрібно робити добро, поки на це нам дає можливість Господь. Ужитті немає нічого випадкового. Коли людина досягла певного успіху і їй здається, що це на все життя, то вона дуже глибоко помиляється. Треба постійно працювати, щоби потім за свої дії не було соромно. І це не були просто слова, а суть всього життя цієї Великої Людини, яка вважала, що на добрі речі потрібно дивитися по-філософськи, і ніколи не чекати вдячності, і не завжди треба чекати подяки. Він мав своєрідну пересторогу якщо ти зробив зло – очікуй зла, якщо зробив добро – сподівайся добра. Тому все життя чинив людям добро.
«Попри все, що довелось пережити, я вважаю себе щасливою людиною неодноразово наголошував доктор
Матешук, – бо ніколи не зраджував своїм ідеалам. Свої ідеали він чесно і самовіддано проніс через все своє життя і передав цей безцінний дар своїм рідним. Він такі завершив життєвий шлях на своїй роботі.
Суспільство ще не усвідомило глибину втрати такої світлої особистості, якою був доктор Ростислав Матешук. Особистості, яких, на жаль, так мало в наші дні, велике і цікаве життя яких може бути добрим прикладом для майбутніх поколінь.
Зеновій МАСНИЙ.
Стаття основана на спогадах про доктора Ростислава
Матешука Ярослава Гелетія, Лесі Васюти, Ярослави Люд-
кевич, Лариси Сітко, Лесі Матешук-Вацеби.
З нагоди Дня захисника України 15 жовтня відбулося спільне засідання Лікарської комісії Наукового товариства ім. Шевченка, працівників Військово-медичного клінічного центру Західного регіону і Українського лікарського товариства у Львові. Засідання проводив заступник голови Лікарської комісії професор Юліан Кияк. Розпочав засідання завідувач кафедри травматології та ортопедії, професор Ігор Трутяк. Провідний спеціаліст військового мобільного госпіталю №66, майор медичної служби Андрій Медвідь розповів про обсяг та специфіку надання медичної допомоги у 66 Військовому мобільному госпіталі. Лише за лютий-липень 2015 року було проліковано 3032 пацієнти, проведено 1177 хірургічних втручань!
Доктор із сумом повідомив, що післяопераційна летальність склала 1,2% (14 пацієнтів. Враховуючи умовив яких доводиться працювати нашим військовим лікарям, їх фаховість заслуговує найвищої оцінки. Адже місцями дислокації мобільних груп госпіталя є найгарячіші точки проведення АТО в Донецькій області – Красно- армійськ, Селідове, Курахово, Авдіївка, Маріуполь. 1325 пацієнтів евакуйовано для подальшого лікування. Начальник реабілітаційного відділення Військово-медич- ного клінічного центру Західного регіону Ростислав Данилків поділився досвідом роботи реабілітаційного відділення центру, який сьогодні завдяки передусім волонтерам, небайдужим громадянам України надає повноцінну допомогу військовослужбовцям, потребуючим тривалої реабілітації, нарівні провідних європейських реабілітаційних клінік. Особливо зворушливо було почути про історії повернення до повноцінного (наскільки це можливо) життя наших юних воїнів-героїв.
У завершальному виступі головний хірург Західного регіону, заслужений лікар України, голова Асоціації нейрохірургів Львівщини, полковник медичної служби Іван Богдан розповів про унікальні лікувальні техніки, які застосовуються для поранених військовослужбовців, а також комплексний підхід у проведенні спеціалізованого лікування та реабілітації у Вій- ськово-медичному клінічному центрі Західного регіону. Слава Вам, Медики і Вояки, слава справжнім Героям
Власна інформацію

³ñò³ ÍÒØ
«ÀÍÃÅËÈ Â Á²ËÈÕ ÕÀËÀÒÀÕ»

³ñò³ ÓËÒ ó Ëüâîâ³
На чергових засіданнях Головної Управи товариства розглянуто нагальні питання діяльності УЛТ. Продовжено обговорення ситуації щодо призначення керівника клініки
«Охматдит». Прийнято нових членів товариства. Підсумовано результати виїзних засідань управи. Обговорено результати місцевих виборів.
Власна інформація.
УКРАЇНСЬКЕ ЛІКАРСЬКЕ ТОВАРИСТВО У ЛЬВОВІ
ВІТАЄ КОЛЕГ-ЛІКАРІВ ІЗ ОБРАННЯМ
ЇХ ДЕПУТАТАМИ МІСЦЕВИХ РАД!
До Львівської обласної ради VІІ скликання обрано докторів Олега Андрусишина, Ігоря Ільківа, Михайла Гичку,
Cергія Касяна, Володимира Кирилича, Ігоря Ковальчука, Івана Лабая, Василя Савчина, Ярослава Овсянецького, Леоніда Цибулю, Олександра Чабаненка, Юрія Шаварова.
До Львівської міської ради обрано докторів Романа Гри- цевича, Андрія Дворакевича, Тараса Кльофу, Андрія Рікоту, Володимира Роп’яка, Ігоря Стояновського.
Міським головою Трускавця обрано доктора Андрія Куль- чинського, міським головою Дрогобича обрано доктора Тараса Кучму.
Також щиро вітаємо наших колег, котрі обрані депутатами міських, районних, селищних та сільських Рад та головами міст, районів, сіл та селищ Львівщини. Бажаємо великих успіхів у вашій роботі, сподіваємося на тісну і плідну співпрацю із новообраними депутатами та мерами задля покращання роботи системи охорони здоров’я
Львівщини.

6
Ëèñòîïàä 2015 ðîêó
Е
вальд Янович Варес народився 17 червня 1925 року в Ленінграді. Його мати Наталія померла у молодому віці від серцевої вади, відтак його вихованням займався здебільшого батько – Ян Янович Варес, який був хірургом за фахом і якого за активну професійну діяльність у часи Другої світової війни на теренах України удостоєно звання Заслужений лікар УРСР».
Молодість Евальда Яновича припала на нелегкі роки світової війни та репресій. Школу він закінчив умісті Джетига- ра в Казахстані, куди його родина була заслана за політичними мотивами. Після прискореної підготовки у військово-піхот- ному училищі річним юнаком він потрапив на фронт. Брав участь у боях на ІІ-му Прибалтійському і ІІІ-му Білоруському фронтах, був тричі поранений. Нагороджений понад 20 орденами та медалями, утому числі медаллю За відвагу».
Любов до медицини Яна Яновича Вареса передалась і його синові Евальду. Після демобілізації уроці він вчився у Казанському державному стоматологічному інституті, який закінчив уроці, отримавши диплом з відзнакою. Йому запропонували працювати ординатором кафедри ортопедичної стоматології, якою на той час керував заслужений діяч науки Ісаак Михайлович Оксман.
Упродовж 1950-1952 років Е.Я. Варес працював викладачем Омської зуболікарської школи під керівництвом таких відомих світил стоматології, як Євген Іванович Гаврилов та Анатолій Іванович Рибаков, що, вочевидь, і стало поштовхом до його зацікавлення науковою роботою. Уроці Евальд Янович став асистентом кафедри гістології Омського медичного інституту, а уроці вступив до аспірантури на кафедру гістології та ембріології І-го Московського медичного інституту, якою завідував заслужений діяч науки, професор Володимир Григорович Єлісєєв.
У 1955 році в Москві Е.Я. Варес захистив дисертацію Реакція сполучної тканини на поліметилметакрилат та реакція тканин амфодонта на імплантацію штучних зубів. У його дисертаційній роботі, хоча й непрямо, але йшлося саме про окремі аспекти імплантації в стоматології. Слід зауважити, що це була серединах років ХХ століття, і перші повідомлення про появу досліджень, пов’язаних зі стоматологічною імплантацією, ще не набули розголосу серед наукової спільноти. Після захисту до 1958 року Е.Я. Варес перебував на посаді асистента кафедри гістології та ембріології І-го Московського медичного інституту, працюючи одночасно у
Калінінському медичному інституті, де займався проблемами знімного протезування та ортодонтії.
“Український” період життя Е.Я. Вареса почався уроці, коли він на конкурсній основі отримав посаду завідувача відділу ортодонтії Українського науково-дослідного інституту стоматології, де уроці отримав звання старшого наукового співробітника. У той час під його керівництвом були виконані три кандидатські дисертації – О. Зощук, А. Левко- вича, В. Володкіна, присвячені питанням дистопії зубів, морфологічної перебудови тканин пародонта та ділянок шовного з’єднання.

Ó â³íîê ïàì’ÿò³
ÉÎÃÎ ÆÈÒÒªÂÈÌ ÊÐÅÄÎ ÁÓ ÒÂÎÐ×ÈÉ ÍÅÑÏÎʲÉ
Äî 90-ð³÷÷ÿ ç äíÿ íàðîäæåííÿ ïðîôåñîðà Åâàëüäà ßíîâè÷à ÂÀÐÅÑÀ
Професор Евальд Янович Варес належить до тієї когорти наших відомих вчених, які, не будучи
етнічними українцями, щедро віддавали весь свій творчий потенціал становленню та зміцненню
авторитету української науки.
У 1965 році Е.Я. Варес був обраний на посаду завідувача кафедри ортопедичної стоматології Донецького медичного інституту. Він активно займався проблемами повного знімного протезування та покращення якості виготовлення незнімних конструкцій зубних протезів, завершуючи написання докторської дисертації Закономірності росту щелепних кісток і їх значення для практики ортодонтії». Успішно захистивши дисертацію в Казанському медичному інституті уроці,
Евальд Янович вже наступного року отримав звання профе- сора.
Найбільш тривалим і плідним з огляду на наукові, педагогічні, організаторські досягенення виявився львівський період життя професора Евальда Вареса. Уроці він очолив кафедру ортопедичної стоматології Львівського державного медичного інституту. Згодом упродовж 1983-1993 років
Евальд Янович завідував науково-дослідною лабораторією технології зубних протезів ЛДМІ, зосередивши свої зусилля на науковій діяльності.
Саме в цей час ним було запропоновано такі новітні оригінальні новітні методики, як штампування термопластичних матеріалів за гіпсовими моделями з допомогою гумової діафрагми ливарне пресування акрилових базисних пластмас виготовлення протезів із поєднанням штампування та ливарного пресування пластмас. Було опрацьовано нове технологічне спрямування – зубопротезування за два відвідування. На згадані методики та нововведення він отримав більше десятка авторських свідоцтв.
Евальд Янович в колі своїх учнів – вихованців ЛНМУ, а сьо-
годні – представників української стоматологічної еліти
професорів Ярослава Заблоцького, Мирослави Дрогомирець-
кої та Мирона Угрина.
Професор Е. Варес обґрунтував та розпрацював новітні тканинозберігаючі лікувальні технології в ортопедичній стоматології, що стало втіленням його наукових постулатів щодо розгляду емалі зубів абсолютно живої тканини. Саме останнє привернуло увагу академічної спільноти, і у вересні 1989 року його тема Виготовлення незнімних зубних протезів, фіксованих з допомогою спеціальних складів до твердих тканин зубів без попереднього їх препарування абразивними матеріалами була обговорена на сесії Академії наук СРСР.
У 1993 році на запрошення Міністерства охорони здоров’я Китайської Народної Республіки професор Е. Варес провів демонстрацію власної методики виготовлення знімних зубних протезів у низці стоматологічних закладів цієї країни. Особливу увагу було присвячено протезній реабілітації пацієнтів похилого віку з найбільш віддалених регіонів Китаю, за що
Евальд Янович був нагороджений урядовими відзнаками КНР. Прагнучи передати набутий досвід якомога більшій кількості фахівців та навчити їх новітнім технологіям зубного протезування, Евальд Янович вже у доволі поважному віці впродовж 1994-1995 років читав лекції, демонстрував власні методики, проводив майстер-класи для молодих фахівців у низці міст України та Росії.
Одним із останніх винаходів професора Е. Вареса стало розпрацювання технології виготовлення знімних зубних протезів з біологічно нейтральних полімерів медичного призначення. Учень і послідовник Евальда Яновича Василь Нагур- ний успішно впровадив у практику вказану технологію, створивши ум. Черняхів на Житомирщині потужний ліку- вально-навчальний центр, що працює виключно із застосуванням власних технологій зубного протезування. Результатом їх спільної роботи стала об’ємна монографія «Руководство по изготовлению стоматологических протезов и аппаратов из термопластов медицинской чистоты». Навіть відчуваючи проблеми зі здоров’ям, Евальд Янович не припиняв цікавитись науковим життям, досягненнями сучасної стоматології, багато дискутував з колегами, учнями, молоддю. Уроці він відвідав міжнародний конгрес Стоматологічна імплантація.
Остеоінтеграція», де зустрічався з одним із піонерів радянської імп- лантології професором Олександром Суровим.
Особливою гордістю професора Е. Вареса були досягнення його учня і послідовника Олексія Володимировича Пав- ленка – доктора медичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України, головного позаштатного спеціаліста МОЗ, президента Асоціації стоматологів України. Коли мова заходила про Олексія Володимировича, Евальд Янович завжди наголошував Це я дав йому путівку вжиття. Чи не найрадіснішою подією останніх років життя Еваль- да Яновича став достроковий захист докторської дисертації його сином Яном. Сьогодні доктор медичних наук, професор Ян Евальдович Варес завідує кафедрою хірургічної стоматології та щелепно-лицевої хірургії Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького. Після захисту Евальд Янович розчулено промовив Спасибі тобі, сину. Не думав, що доживу до цього дня…».
Останній публічний виступ Евальда Яновича пролунав зі сцени Донецького академічного театру опери та балету під час чергового з’їзду Асоціації стоматологів України у жовтні
2010 року. Він повідомив про свою велику мрію – видати у співавторстві з присутніми видатними вітчизняними науковцями фундаментальний стоматологічний підручник.
Не забував Евальд Яновичі про батьківську землю. Уроці він щиро радів з нагоди відкриття нової стоматологічної поліклініки у рідному місті його батька Вільянді. Щороку під час літньої відпустки відвідував могилу батька, навчав стоматологів у стоматологічній поліклініці м. Таллінна разом із своїм дисертантом Рейном Мянні. На пропозицію абстра- гуватись від роботи і відпочити він завжди відповідав Світ рухають неспокійні люди, бо творчий неспокій був його незмінним життєвим кредо.
Він любив і вмів вчити, передавати досвід, аргументовано переконувати і захоплювати. Одним з улюблених латинських виразів Евальда Яновича був «Docendo discimus – навчаючи, вчимося самі. Евальд Янович Варес був неперевершеним оратором. На його лекціях завжди було людно, а слухачі, бажаючи продовження дискусії, неохоче покидали лекційні аудиторії.
Науковий спадок професора Евальда Яновича Вареса величезний. Він підготував 38 кандидатів та 4 доктори наук. Професор Варес був автором і співавтором майже 200 друкованих праць, серед яких 13 монографій. На власні наукові розпрацювання він отримав більше 100 авторських свідоцтв та посвідчень на раціоналізаторські пропозиції. Його підхід до проблем стоматології та шляхів їх вирішення був далеким від загальноприйнятих канонів, вирізнявся акцентуванням на розгляді питань профілактики та лікування стоматологічних захворювань, які ортопедичних втручань, виключно з позицій загальномедичних постулатів. Не завжди з ним погоджувались колеги-науковці, але минав деякий часі погляди професора Евальда Вареса неодмінно здобували визнання. Відстоюючи власні переконання, він активно пропагував їх, неодноразово порушував злободенні проблеми профілактики стоматологічних захворювань, організації стоматологічної допомоги населенню, зокрема особам похилого віку, в місцевих, центральних і зарубіжних періодичних ви- даннях.
Як і кожна талановита людина, професор Е. Варес був талановитим і втому, що немало прямого відношення до його професійної діяльності. Він був романтиком, вдома на стіні його робочого кабінету висіло штурвальне колесо – не забуваймо, що він належав до нації мореплавців Евальд Янович писав поезію, любив природу, музику.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал