Досліджень




Скачати 436.33 Kb.

Сторінка1/4
Дата конвертації15.01.2017
Розмір436.33 Kb.
  1   2   3   4

72
РОЗДІЛ 4
ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

4.1. ПОНЯТТЯ ПРО ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАУКОВИХ
ДОСЛІДЖЕНЬ

Будь-яка сфера людської діяльності потребує інформаційного забезпечення, оскільки жодне виважене рішення чи то в політиці, економіці чи комерційній діяльності, не можна приймати без знання щодо стану об’єкта, відносно якого приймається це рішення, тобто без належного інформаційного супроводу. Особливо це стосується науки, адже йдеться про високий ступінь точності та об’єктивності наукового результату.
Наукове дослідження не може відбуватися без ознайомлення з джерелами інформації, що так чи інакше характеризують його об’єктну галузь, висвітлюють об’єкт та предмет.
Тому досліднику надто необхідно мати повне уявлення про систему інформаційного забезпечення дослідницької діяльності в цілому та коло джерел, що розкривають тему його власного дослідження зокрема.
Пошук та добір джерел інформації в процесі наукового дослідження має бути цілеспрямованим, послідовним та системним. Лише у цьому випадку дослідник може розраховувати на можливість об’єктивної оцінки ступеня наукової розробленості проблеми, що постала в якості об’єкта його дослідження.
Досліднику необхідно враховувати той факт, що наукова інформація володіє властивістю розпорошення (розсіювання). Особливо яскраво проявляється ця властивість у періоди значного збільшення потоків інформації. У різних обсягах та формах публікацій вона (інформація) може бути представлена великою кількістю джерел: статтями у часописах та наукових збірках, матеріалами та тезами конференцій, монографіями, підручниками та навчальними посібниками, методичними матеріалами, нормативно- законодавчими актами, електронними документами і т. ін., які, у свою чергу, мають найрізноманітніші місця знаходження: бібліотеки, центри інформації, книжкові крамниці, видавництва, органи реєстрації друкованих видань, науково-дослідні інститути і т. д.
Для того, щоб виявити якомога більше джерел, що є носіями знання про об’єкт дослідження, дослідник повинен мати достатній рівень інформаційної культури, тобто володіти знаннями щодо сутності інформації, її ролі у суспільстві та наукових дослідженнях, формах та закономірностях її існування, водночас уміти здійснювати пошук інформації, її оцінку та добір, аналітико-синтетичну обробку, накопичення, систематизування, а також мати навички грамотного її використання тощо. Невід’ємною складовою його інформаційної культури є також уявлення про систему інформаційного супроводу наукової діяльності.
Щоб забезпечити конкретне наукове дослідження інформацією, досліднику необхідно, передусім, на змістовно-теоретичному рівні чітко визначити необхідний обсяг і структуру інформації, встановити її джерела, знайти доступ до наявних
інформаційних ресурсів.
Інформаційні ресурси – це сукупність інформаційних матеріалів – документів і масивів інформації у формі публікацій, наукових звітів, електронних записів, баз даних і т. п., а також різноманітні пошукові системи, що забезпечують доступ до них.
Структурною одиницею інформаційного ресурсу є науковий документ, тобто матеріальний об’єкт, який містить науково-технічну інформацію і призначений для її збереження і

73
використання. Сукупність інформаційних ресурсів, пов’язаних між собою темою становить систему інформаційного забезпечення наукового дослідження у будь-якій галузі [5, с. 279].
Така система включає три основні компоненти:
– інформацію як сукупність відомостей, їх види та джерела, форми представлення;
– органи інформаційного забезпечення, які відповідають за збереження та поширення інформації;
– інструменти, що забезпечують доступ до інформації
Лише чітко усвідомивши роль кожної з означених складових у дослідницькому процесі в цілому та розв’язанні конкретної наукової проблеми, зокрема дослідник може розраховувати на повноту та об’єктивність висвітлення об’єкта свого дослідження.

4.1.1. Види та джерела наукової інформації

Документи, що є джерелами інформації у науковому дослідженні, поділяються на первинні і вторинні. Первинні чи фактографічні, як їх називають документознавці, містять безпосередньо результати наукової, виробничої, творчої діяльності, відображають факти, що їх отримано в процесі проведених досліджень. Первинні документи створюють автори – науковці, письменники, журналісти, педагоги, композитори, художники і т. д.
Результати своєї діяльності вони представляють у формі монографій, статей, підручників, літературних, музичних та інших творів [5, c. 287].
Первинні документи безпосередньо відбивають факти, події, явища реальної дійсності або думки автора і не призначені для інформування про наявність інших документів. У первинних документах розкриваються безпосередні результати наукових досліджень і розробок, нові наукові відомості, або нове осмислення відомих ідей і фактів.
Більшість документів, що функціонують у суспільстві – первинні. Поряд з ними
існують бібліографічні, реферативні, оглядово-аналітичні документи, які називають вторинними або – інформаційними. Вторинний документ – це результат аналітико- синтетичної та логічної обробки одного чи кількох первинних документів з метою пристосування інформації до інформаційних потреб споживача. Вторинні (інформаційні) документи містять систематизовані відомості про первинні документи (опубліковані чи неопубліковані) або результат аналізу і синтезу даних, що містяться у першоджерелах. У вторинних документах інформацію, що мала місце в одному чи кількох первинних документах, подають скорочено у відомостях про них. Підготовка вторинних документів – сфера професійної діяльності інформаційних посередників: бібліографів, каталогізаторів, референтів, аналітиків та інших спеціалістів інформаційної галузі. Вторинні документи призначені для інформування про інші документи, чим значно полегшують дослідникам орієнтування у складі певного фонду чи у змісті тієї інформації, що міститься в його виданнях. Завдяки цьому у дослідника може відпасти потреба у зверненні до деяких первинних документів, що дозволить значно зекономити час. Первинні документи часто називають вихідними тому, що вони служать для створення документа похідного, тобто вторинного [5, с. 275-295].
Носіями первинної інформації є книги (підручники, посібники, монографії), періодичні друковані видання (журнали, наукові збірки, бюлетені), оптичні компакт- диски (СD-RОМ), а також неопубліковані матеріали: депоновані рукописи, дисертації, наукові звіти, матеріали нарад, доповіді з різних напрямів наукових досліджень та ін.
Протягом усього періоду розвитку науки і культури триває процес накопичення
інформації та знань, які фіксуються в документах. Кількість документів постійно збільшується. За всю історію людства накопичено величезний обсяг первинних

74
документів
1
. У сфері інформації діють закони прискорення розвитку науки, внаслідок чого постійно зростає потужність первинного документо-інформаційного потоку, відбувається концентрація та розпорошення публікацій у періодичних виданнях, наукових збірках, методичних та навчальних виданнях тощо.
Усе це призводить до серйозних труднощів у роботі з документами й інформацією, яку вони містять. Обсяг інформації різноманітного характеру в наш час настільки великий, що в деяких випадках простіше і дешевше заново провести дослідження, зробити винахід або навіть відкриття, ніж знайти відомості про нього в документах [4].
Щоб подолати ці негативні явища у сфері документних комунікацій, людство винайшло чимало засобів: створило книгосховища, бібліотеки, архіви, органи інформації, автоматизовані інформаційні мережі й багато іншого з метою накопичення, упорядкування, збереження та поширення інформації, що виробляє суспільство. Але виявляється, що накопичити інформацію замало, важливо надати її користувачу в оптимально потрібному обсязі й у потрібний час.
Уже в давнину з появою порівняно великих документних зібрань з’ясувалося, що неможливо швидко знайти потрібну інформацію шляхом перегляду всіх наявних документів. Оперативно ознайомитися з великою кількістю їх можна, якщо коротко навести основні відомості про кожний документ у своєрідній довідці, тобто подати
інформацію у стислому «згорнутому» вигляді.
За таких умов для розшуку потрібного документа немає потреби переглядати тексти багатьох документів, а досить ознайомитися лише з короткими повідомленнями про них.
Якщо ж ці короткі повідомлення поділити на групи відповідно до певних ознак документів, то можна переглядати відомості не про всі документи, а лише про ті, що увійшли до певної групи.
Саме за таким принципом будуються різноманітні інформаційно-пошукові системи (ІПС) – бібліотечні каталоги, картотеки, автоматизовані банки бібліографічних даних, бібліографічні покажчики й т. ін. Це значно прискорює і полегшує процес пошуку. Причому чим коротше охарактеризовано документ, тим більшої економії часу та праці досягається в процесі пошуку. Але, з іншого боку, чим лаконічніше подано ознаки документа, тим більша ймовірність помилки при його ідентифікації.
Приміром, у відомостях про документ можуть бути випущені побічні, другорядні теми, розглянуті в ньому, і, отже, при розшуку документів із певної теми цю працю не буде виявлено, виникне прогалина, що призведе до втрати інформації.
Стиснення, згортання інформації здійснюється в ході наукової обробки документів.
З первинного документа беруть потрібні користувачам відомості про його зміст і формальні ознаки й на цій основі складають вторинні документи, які публікуються в
інформаційних виданнях, використовуються в бібліотечних каталогах і картотеках, у банках та базах даних тощо, забезпечуючи в такий спосіб інформування користувачів про відповідні первинні документи [4].
Завдяки виконанню вторинними документами інформаційної функції, тобто
інформування користувача про наявність та зміст первинних документів, вони отримали назву інформаційних документів. Інформаційний документ (ІД) – це документ, що
1
За даними ЮНЕСКО світовий фонд науково-технічної літератури на сьогодні перевищує 200 млрд назв. Крім того, зберігаються мільйони неопублікованих документів. Одним із характерних явищ, притаманних сучасному суспільству, є «інформаційний вибух», що постійно наростає. Лише у 2008 р. світове співтовариство повинно було виробити понад 20000 петабайтів (1015 байт) інформації наукового, економічного, політичного та іншого характеру (http://www.codata.org). Приблизно такий самий обсяг інформації був напрацьований людством за всю його історію до Другої світової війни
(М. Згуровський. Шлях до інформаційного суспільства // Дзеркало тижня. – № 34).

75
містить систематизовані або узагальнені відомості про опубліковані чи неопубліковані дані з першоджерел та виготовлений організаціями, які здійснюють науково-інформаційну діяльність. Інформаційні документи містять систематизовані знання про первинні документи у формі описів, анотацій, рефератів на окремі документи або у формі оглядів групи документів певної тематики чи виду (статті, книги, нормативно-технічна документація, звіти про наукові дослідження, депоновані рукописи, дисертації, ресурси
Інтернет тощо).
Основними характерними рисами інформаційних документів є:
– наявність чіткого цільового призначення документа – оперативне ознайомлення споживачів із масивом документної інформації первинного рівня;
– особливий характер інформації в інформаційному документі – це інформація з первинних документів у згорнутому узагальненому вигляді;
– усі ці документи є результатом аналітико-синтетичної обробки та переробки
інформації, що міститься у вихідних документах.
Інформаційні документи розрізняються між собою глибиною згортання інформації, методами її викладу, наявністю оцінного підходу, а також цільовим призначенням, оскільки одні інформаційні документи призначені лише для орієнтування у первинному документному потоці або масиві, а інші – для ухвалення управлінських рішень.
1
Інформаційні документи надають відомості про стан, тенденції і прогнози розвитку досліджуваної проблеми чи певної галузі знань, критичні оцінки, висновки, пропозиції з посиланнями на першоджерела. Це дає можливість користувачеві безперервно стежити за появою нової інформації, здійснювати діагностику та прогнозувати розвиток предметних галузей, визначати шляхи розв’язання проблемних ситуацій в усіх сферах діяльності суспільства [5, с. 254-281].
Таким чином, вторинні документи, що створюються спеціалістами інформаційних установ, і які оперативно й лаконічно або розгорнуто інформують користувачів про наявність та зміст опублікованих і неопублікованих документів виконують роль путівника у неосяжному океані інформації.
Серед великої кількості й розмаїтті вторинних документів найбільшу популярність сьогодні серед науковців набули такі їх види, як бібліографічний список, бібліографічний покажчик, реферат, анотація, бібліографічний або аналітичний огляд, аналітична довідка, експрес-інформація, сигнальна інформація, бази і банки даних та ін. Розподіл їх на означені види пояснюється ступенем (глибиною) аналітико-синтетичної переробки, або згортання первинної інформації. Приміром, бібліографічний список являє собою лише сукупність бібліографічних даних, що ідентифікують документ. Це конкретні відомості про назву, автора твору, місце та рік видання, кількість сторінок та інші.
Користуючись бібліографічним описом, дослідник не має можливості знати, наскільки представлений документ є релевантним, тобто таким, що відповідає його
інформаційному запиту, адже не завжди назва документа повно відображає його зміст.
На допомогу досліднику приходить анотація чи реферат – вторинні документи, які, окрім бібліографічного опису документа передають у стислому вигляді його зміст, наводять відомості про автора, час, умови створення документу та ін.
Бібліографічний опис – це записана за певними правилами множина бібліографічних даних, що ідентифікують документ. Він дає уявлення про зміст, вид, читацьке призначення, актуальність документа, а також дає змогу його ідентифікувати – зіставити з іншими, відрізнити від них [5, с. 141].
Роль бібліографічного опису в різноманітних галузях наукової діяльності винятково велика, адже вся інформація про документи здійснюється саме за його допомогою. Він
1
Відмінною рисою будь-якого інформаційного документа є компактність передачі змісту первинного документа. Приміром, реферат у 40, анотація в 100, а бібліографічний опис у 250 разів компактніші за статтю, чи інший документ, на якій вони складаються.

76
є основою для створення всіх бібліотечних каталогів, бібліографічних й інформаційних видань, автоматизованих банків даних про документи. Без нього неможливо написати будь-яку дослідницьку роботу, рецензію, реферат, огляд літератури, послатися на якийсь твір у науковому, навчальному виданні тощо. Завдяки цьому бібліографічний опис широко використовується у бібліотечній, бібліографічній і науково-інформаційній діяльності, у книговиданні, книжковій торгівлі, архівістиці, журналістиці, в науковій роботі тощо.
Бібліографічним покажчиком називається упорядкована сукупність бібліографічних описів видань, що присвячені окремій галузі знань, окремому напряму чи темі.
На відміну від бібліографічного списку, покажчик має складну структуру, тобто складається з декількох розділів, зміст яких присвячено тому чи іншому аспекту теми.
Бібліографічні покажчики стають в нагоді досліднику під час визначення стану об’єктної галузі дослідження. Приміром, бібліографічний покажчик із теми «Соціальний захист дітей з особливими потребами в Україні» може складатися з таких розділів, як:
1. Нормативно-правове регулювання соціального захисту дітей-інвалідів в Україні;
2. Соціальний захист дітей з обмеженими фізичними можливостями;
3. Соціальний захист дітей з вадами психічного розвитку;
4. Місце та роль недержавних організацій у системі соціального захисту дітей з особливими потребами в Україні та світі.
Представлена у такому структурованому вигляді інформація щодо досліджуваної теми одразу зорієнтує дослідника про стан наукової розробленості проблеми . Згруповані у такий спосіб анотовані бібліографічні описи джерел інформації (нормативно-законодавчих актів, монографій, статей з наукових часописів, збірок, аналітичних довідок, записок, звітів з наукових досліджень і т. ін.) допоможуть дослідникові виявити «білі плями»
(недостатньо або взагалі неопрацьовані питання теми) та визначити власне місце в системі знання про об’єкт дослідження.
Анотація, на відміну від бібліографічного опису документа, стисло розкриває його зміст. Отже, можна зазначити, що за ступенем аналітико-синтетичної обробки
інформації (мірою згортання) вона стоїть на другому місці після списку.
За формулюванням, наведеним у ДСТУ 2394-94, анотація – це «стислий коментар чи пояснення щодо документа чи його змісту, а іноді навіть його короткий опис, що додається, як правило, у вигляді примітки після бібліографічного опису документа [2, с. 6].
Отже, анотація – коротка характеристика документа з погляду його змісту, призначення, форми та інших особливостей. Анотація містить узагальнену характеристику первинного документа, вона не переказує його зміст, на відміну від реферату, а розкриває тематику твору, його читацьку адресу, інші ознаки, які можуть цікавити користувачів. Більшість анотацій дають оцінку первинному документу, вказують на його значення, місце серед інших.
Серед вторинних документів чільне місце посідає реферативна інформація, яка
є загальноприйнятою формою обміну науковими досягненнями та спілкування вчених в усьому світі, допомагає зорієнтувати у потоці наукової літератури, одержати найновіші відомості щодо наукових досліджень із певних галузей знання.
Реферат – це вторинний документ, результат аналітично-синтетичного опрацювання
інформації, поданий у вигляді короткого викладу змісту первинного документа (всього твору або його частини), включаючи основні фактичні дані й висновки з метою ознайомлення з сутнісними акцентами первинного документа [7, с. 38].
Основними функціями реферату є інформаційна (оскільки реферат подає інформацію про певний документ, позбавляє необхідності знайомитися з повним текстом документа в тому разі, коли цей документ для читача має другорядне значення) та пошукова
(реферат використовується в інформаційно-пошукових, зокрема й автоматизованих системах для пошуку конкретних тематичних документів та інформації).

77
Різновидом реферату виступає автореферат. Це короткий виклад наукової праці самим автором. Найчастіше зустрічаються автореферати магістерської, кандидатської та докторської дисертацій. Автореферат дисертації – це наукове видання у вигляді брошури авторського тексту щодо проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня разом із дисертацією. Знайомство дослідника з авторефератами дисертацій є дуже важливим, оскільки вони в узагальненому та стислому вигляді подають інформацію про основні наукові результати, що їх досягнуто автором дисертації [7, с. 39].
Реферативним оглядом називають узагальнену характеристику кількох джерел
(первинних документів) з однієї теми, проблеми, галузі знань. Вони допомагають дослідникові сформувати уявлення про повноту та зміст підходів до досліджуваного ним об’єкта [5, с. 293].
Серед вторинних документів особливе місце посідають оглядові документи.
Оглядовий документ як інформаційний продукт має певні специфічні риси: він є моделлю стану, тенденцій розвитку та шляхів вирішення проблеми. Оглядом називають текст, що містить концентровану інформацію, що її отримано в результаті добору, аналізу, систематизування, узагальнення відомостей із великої кількості першоджерел з певної теми за певний проміжок часу. Особлива цінність оглядових документів для дослідника полягає в тому, що вони передбачають як критичну оцінку наявної
інформації, так і використання елементів наукового дослідження цієї інформації для одержання вихідного знання про стан і тенденції розвитку проблеми. Оглядова
інформація – це систематизована та узагальнена інформація про стан об’єкта (предмета, питання).
Найдосконалішим видом вторинних (інформаційних) документів, що повно і всебічно висвітлюють не окремі першоджерела, а конкретну тему у згорнутому й узагальненому вигляді, є аналітичні документи.
За глибиною аналізу змісту першоджерел їх поділяють на: огляди стану питання, критичні, аналітичні, прогнозні огляди, аналітичні довідки, аналітичні записки, аналітичні звіти, рейтинги, дайджести, прес-релізи та ін. Аналітичні документи дають змогу уявити
інформаційну модель проблеми, всебічно висвітлити проблемну ситуацію, тобто зорієнтуватися не лише в потоці первинних документів, а й у змісті проблеми в цілому.
Аналітична записка, аналітична довідка, аналітичний науковий звіт
інформація про підсумок науково-дослідної роботи з обраної проблематики. Однією із зазначених форм є науковий звіт із виконання дипломної чи магістерської робіт.
Залежно від особливостей наукової діяльності звіт подається у вигляді тексту, ілюстрацій, таблиць або їх сполучень. [5, с. 296].
Сьогодні дослідникам надається можливість користуватися таким новим
інформаційним продуктом, як бази даних (БД). БД – впорядкований набір логічно взаємопов’язаних даних, що зберігаються та використовується спільно, та призначений для задоволення інформаційних потреб користувачів [7, с. 176].
Традиційно бази даних поділяються на документальні: (бібліографічні та повнотекстові); фактографічні; інтегровані. Але в сучасному інформаційному середовищі цей розподіл умовний і частіше БД являють собою змішання різних типів.
Інтегровані БД вміщують взаємопов’язану документальну та фактографічну
інформацію або полівидову інформацію за даним профілем. Такі БД надають можливість представити інформаційний масив на різних рівнях інформаційного згортання
(бібліографічні дані, реферати, фрагменти текстів, повні тексти документів). Комплексні, складноструктуровані, багатофункціональні інформаційні системи дозволяють вести пошук за всіма ознаками об’єкта одночасно, в залежності від інформаційних потреб користувачів.

78
Сьогодні бази даних створюють та надають у користування читачам усі головні бібліотеки України, обласні універсальні наукові бібліотеки та переважна більшість міських центральних бібліотек (Додаток Д).
Користування цими продуктами дає можливість дослідникові отримати найактуальнішу інформацію та значно підвищити рівень своєї наукової роботи.
4.1.2. Система науково-технічної інформації України

Створенням, накопиченням, упорядкуванням, поширенням та забезпеченням доступу до вторинних документів займаються органи інформаційного забезпечення, до яких в Україні належать органи науково-технічної інформації, бібліотеки, видавництва, спеціальні інформаційні центри, науково-дослідні інститути і т. п. Усі вони разом,
забезпечуючи користувачів документною інформацією універсального, галузевого, проблемно-тематичного змісту, утворюють систему науково-технічної інформації (НТІ).
Національна система науково-технічної інформації – це організаційно-правова структура, за допомогою якої формується державна інформаційна політика, а також здійснюється координація робіт зі створення, користування, зберігання та поширення національних ресурсів науково-технічної інформації з урахуванням інтересів національної безпеки [7, с. 168].
Основною метою національної системи науково-технічної інформації є задоволення потреб громадян, юридичних осіб і держави в науково-технічній інформації [6, с. 347].
Основними завданнями національної системи науково-технічної інформації є:
– формування на основі вітчизняних і зарубіжних джерел довідково-інформаційних фондів, включаючи бази і банки даних, та інформаційне забезпечення юридичних та фізичних осіб;
– одержання, обробка, зберігання, поширення і використання інформації, одержаної в процесі науково-дослідної, дослідно-конструкторської, проектно-технологічної, виробничої та громадської діяльності юридичних та фізичних осіб;
– організація надходження до України, обробка, зберігання і поширення зарубіжної науково-технічної інформації на основі вивчення світового інформаційного ринку;
– підготовка аналітичних матеріалів, необхідних для прийняття державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування рішень з питань науково- технічного, економічного і соціального розвитку країни;
– аналітично-синтетична обробка першоджерел, реферування опублікованих і не опублікованих на території України джерел науково-технічної та економічної інформації, створення на цій основі і поширення інформаційної продукції та послуг;
– розроблення і впровадження сучасних технологій у науково-інформаційну діяльність;
– організація пропаганди і сприяння широкому використанню досягнень науки і техніки, передового виробничого досвіду;
– створення загальнодоступної мережі бібліотек, інформаційних центрів громадського користування як бази для освіти, виробництва та наукових досліджень, системи реалізації прав громадян на культурний та фаховий розвиток.
Національна система науково-технічної інформації України складається з:
– спеціалізованих державних підприємств, установ, організацій, державних органів науково-технічної інформації, наукових і науково-технічних бібліотек, об’єднаних загальносистемними зв’язками та обов’язками;
– підприємств будь-яких організаційно-правових форм, заснованих на приватній чи колективній власності, предметом діяльності яких є інформаційне забезпечення народного господарства і громадян України. Діяльність складових частин національної

79
системи науково-технічної інформації здійснюється на основі договірно-обумовленого поділу праці в її збиранні, накопичуванні, переробці, зберіганні, поширенні та використанні.
Українська система НТІ сформувалася на початку 70-х років XX ст. Нині вона підпорядкована Міністерству освіти і науки України і включає в себе: Український
інститут науково-технічної та економічної інформації МОН України (УкрІНТЕІ), 13 регіональних центрів науково-технічної і економічної інформації (ЦНТЕІ), чотири підрозділи з питань науково-технічної інформації у складі вищих навчальних закладів
(на базі колишніх ЦНТЕІ Вінниці, Луганська, Кіровограда та Херсона). Функції регіональних центрів НТІ виконують дві установи недержавної форми власності:
Одеський інноваційно-інформаційний центр «ІНВАЦ» та ЗАТ «Харківський ЦНТЕІ»
[7, с. 69].
Повноправними учасниками системи науково-технічної інформації виступають провідні універсальні та спеціальні бібліотеки України: Національна бібліотека України
імені В.І. Вернадського, Національна парламентська бібліотека України, Державна
історична бібліотека України, Державна наукова медична бібліотека України, Державна науково-педагогічна бібліотека України імені В.О. Сухомлинського, Державна науково- технічна бібліотека України, Центральна бібліотека ім. М. Островського Українського товариства сліпих, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Наукова бібліотека
ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
Одеська державна наукова бібліотека ім. О.М. Горького та цілий ряд інших бібліотек.
Для кожного дослідника орієнтування у системі науково-технічної інформації є надто важливим з точки зору забезпечення повноти інформаційної бази дослідження, адже, як було вже зазначено вище, інформація, що її утворює, «розсіяна» у десятках видів різноманітних видань, утримувачами яких є різні інформаційні установи.
Згідно із законодавством у сфері науково-технічної інформації головним завданням системи НТІ є створення державного ресурсу науково-технічної інформації та здійснення на його основі науково-інформаційної та аналітико-консультаційної діяльності, спрямованої на формування державної інформаційної політики.
1
Український інститут науково-технічної і економічної інформації є головною організацією системи НТІ України. Сьогодні УкрІНТЕІ є головним науково-дослідним
інститутом України з питань:
– науково-технічної і економічної інформації, координації та науково-методичної діяльності організацій системи науково-технічної інформації;
– формування електронних інформаційних ресурсів із науково-технічної діяльності;
– прогнозно-аналітичних та інформаційних досліджень із науково-технологічного та інноваційного розвитку;
– інформаційного забезпечення науково-технічної, інноваційної діяльності, трансферу технологій, організації виставкової роботи та проблем інтелектуальної власності;
– підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інформаційної та інноваційної діяльності в Україні;
– міжнародного співробітництва у сфері науково-технічної інформації.
Основними напрямами його діяльності є:
– формування електронних інформаційних ресурсів і баз даних у сфері НТД
України;
1
Сукупний довідково-інформаційний фонд системи НТІ (з урахуванням фонду Державної науково- технічної бібліотеки (ДНТБ) нараховує понад 1,2 млрд примірників опублікованих і неопублікованих документів, зокрема патентну і нормативну та методичну документацію, публікації у сфері науки, освіти, виробництва тощо. На єдиній програмно-технологічній основі формуються масиви електронних ресурсів НТІ та корпоративні бази даних.

80
– державна реєстрація та облік НДР, ДКР, технологій, захищених дисертацій, наукових заходів України;
– науково-методичне забезпечення діяльності у сфері НТІ;
– інформаційно-аналітичне забезпечення користувачів НТІ;
– організація міжнародного співробітництва у сфері НТІ [6, с. 21].
Формуванням системи національних електронних інформаційних ресурсів в Україні займається


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал