Лекція по темі: поняття та сутність менеджменту організації та їх загальні властивості




Скачати 487.22 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка1/4
Дата конвертації09.01.2017
Розмір487.22 Kb.
ТипЛекція
  1   2   3   4

Тема 1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ
План:
1.1. Організації та їх загальні властивості.
1.2. Ознаки діяльності менеджера.
1.3. Рівні управління.
1 4. Управління, спрямоване на успіх.

При висвітленні питань теми розглядаються такі терміни та поняття:
Менеджмент, організація, зовнішнє середовище, поділ праці, ролі керівника, рівні управління, продуктивність, школи в управлінні, принципи управління, процесний, системний та ситуаційний підходи.

Лекція по темі: ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ МЕНЕДЖМЕНТУ

1.1. Організації та їх загальні властивості.
Організація — основа світу менеджерів, чинник, що зумовлює існування менеджменту.
Щоб мати статус організації, певна група повинна відповідати декільком обов'язковим вимогам, до яких належать:
— наявність щонайменше двох осіб, яку вважають себе частинкою цієї групи;
— наявність хоча б однієї мети, яку приймають усі члени групи;
— наявність членів групи, котрі навмисно працюють разом, щоб досягти значущої мети.
Отже, організація — група осіб, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети.
Організації бувають формальними та неформальними. Наведене вище визначення справедливе для формальних організацій. Неформальні організації — це групи людей, що з'являються спонтанно, і між ними регулярно виникають взаємозв'язки. Неформальні організації існують у всіх формальних організаціях, за винятком невеликих.
Формальне управління іноді має справу з організаціями, що мають тільки одну мету. Предмет нашого курсу — це керування складними організаціями, для яких характерна низка взаємопов'язаних цілей. Такі організації є не лише групами, цілеспрямованими в діяльності, вони також мають загальні для всіх складних організацій характеристики. Ці загальні ознаки дають змогу зрозуміти, чому для досягнення успіху потрібно керувати організацією.

Загалом мета будь-якої організації полягає в перетворенні ресурсів з метою досягнення результатів. Основні ресурси, що використовують організації, — люди (людські ресурси), капітал, матеріали, техніка й інформація.
Однією з найважливіших властивостей організації є її взаємозв'язок із зовнішнім середовищем. Організація повністю залежить від навколишнього світу
— зовнішнього середовища — як стосовно своїх ресурсів, так і споживачів, користувачів результатів, яких вона прагне досягти. Термін "зовнішнє середовище" означає економічні умови, споживачів, профспілки, урядові акти, законодавство, організації, які конкурують, систему цінностей у суспільстві, суспільні погляди, техніку, технологію та інші складові.
Значущою характеристикою організацій є поділ праці. Якщо дві особи
(щонайменше) працюють разом для досягнення однієї мети, вони мають розподілити роботу між собою. Поділ всієї роботи на складові називається горизонтальним поділом праці. Поділ великого обсягу роботи на численні невеликі спеціалізовані завдання дає змогу організації виробляти набагато більше продукції, ніж у випадку, коли та сама чисельність людей працювала самостійно.
Складні організації здійснюють чітке горизонтальне розподілення шляхом утворення підрозділів, які виконують специфічні конкретні завдання та досягають певних цілей. Такі підрозділи часто називаються відділами або службами.
Оскільки робота в організації поділяється на складові, хтось має координувати роботу групи з метою її подальшого успіху.
Отже, в організації розрізняють дві внутрішні органічні форми поділу праці:
1) поділ праці на компоненти, що становлять частини загальної діяльності, тобто горизонтальний поділ праці;
2) вертикальний поділ, унаслідок якого відокремлюється робота з координації дій від власне дій. Діяльність з координування роботи інших людей становить сутність управління.
Щоб організація реалізувала свої цілі, завдання мають бути скоординованими шляхом вертикального поділу праці. Тому управління є суттєво важливою діяльністю для організації.


1.2. Ознаки діяльності менеджера.
Для всіх організацій характерні загальні ознаки, враховуючи потребу управління, тому управлінська праця також має багато загальних властивостей.
Г. Мінцберг, який узагальнив найперші вчення та здійснив фундаментальне дослідження праці п'ятьох керівників вищої ланки, зазначає у своїй книзі
"Природа управлінської праці":
"Для роботи керівника характерні короткочасність, різноманітність та фрагментарність здійснюваної діяльності".
Стосовно змісту роботи менеджера дослідник звертає особливу увагу на ще одну загальну ознаку управлінської роботи — роль керівника, яка, за його визначенням, є "сукупністю певних правил поведінки, що відповідають конкретній установі або посаді".
У своїх працях Г. Мінцберг вирізняє 10 ролей, які відіграють керівники в різні періоди та в різному ступені. Він класифікує їх у межах трьох великих категорій:
1) міжособистісні ролі;
2) інформаційні ролі;
3) ролі, пов'язані з прийняттям рішень.
Як зазначає дослідник, ролі не можуть бути незалежними одна від одної, навпаки, вони взаємозалежні та взаємодіють для створення єдиного цілого,
Міжособистісні ролі випливають з повноважень і статусу керівника в організації та охоплюють сферу його взаємодії з людьми. Ці ролі сприяють тому, що керівник може стати точкою зосередження інформації, що дасть йому змогу й одночасно змусить відігравати інформаційні ролі та діяти як центр обробки
інформації. Беручи на себе міжособистісні й інформаційні ролі, керівник відіграватиме ролі, пов'язані з прийняттям рішень: розподіл ресурсів, вирішення конфліктів, пошук можливостей з метою організації, ведення переговорів від
імені організації. Усі 10 ролей визначають обсяг і зміст роботи менеджера, незалежно від характеру конкретної організації.
Здійснивши аналіз сутності управлінської праці, Г. Мінцберг з'ясував, чим займається керівник.
Учені-економісти, які досліджують це питання, погоджуються з його визначеннями і класифікаціями. Немає такого тлумачення
роботи менеджера, яке задовольняло б усіх стосовно змісту, ролей і функцій управлінської праці. Поширеним є погляд, які є процес управління, який можна застосувати до будь-якої організації і сутність котрого полягає в реалізації функцій, який має виконувати кожен керівник. Більшість експертів у сфері управління дотримуються такого визначення: управління — процес планування, організації, мотивації та контролю, потрібний для формулювання і досягнення цілей організації. Ці функції взаємодіють між собою, формуючи єдиний процес, тобто безперервний ланцюг взаємопов'язаних дій.
1.3. Рівні управління.
Хоч усі керівники відіграють певні ролі та виконують функції, це не означає, що багато керівників у великій організації зайняті виконанням однієї й тієї самої роботи. Організації, досить великі для того, щоб забезпечити чіткий розподіл функцій у роботі керівників та некерівників, як правило, мають такий великий обсяг управлінської роботи, яку також потрібно поділити. Одна з форм поділу управлінської роботи має горизонтальний характер: розміщення конкретних керівників на чолі окремих підрозділів. Така робота скоординовується з метою забезпечення успішної діяльності організації. Деяким керівникам доводиться витрачати час на координування роботи інших керівників, які, у свою чергу, також здійснюють координацію. Це відбувається до рівня того керівника, який координує роботу неуправлінського персоналу — людей, що фізично виробляють продукцію або надають послуги. У результаті такого вертикального поділу праці утворюються рівні управління. Зазвичай в організації, щоб визначити, на якому рівні перебуває один керівник стосовно іншого, слід з'ясувати його посаду.
Незалежно від того, скільки є рівнів управління, керівників традиційно поділяють на три категорії. Соціолог Т. Парсонс розглядає ці категорії з погляду функції, що виконує керівник в організації. Згідно з визначенням Т. Парсонса, особи на технічному рівні в основному займаються щоденними операціями та діями, необхідними для забезпечення ефективної праці без перешкод у виробництві продукції або наданні послуг. Особи, котрі перебувають на
управлінському рівні, здійснюють управління та координацію всередині організації; вони узгоджують форми діяльності різних підрозділів організації.
Керівники на інституціональному рівні розробляють довготермінові
(перспективні) плани, формулюють цілі, роблять усе, щоб організація адаптувалася до різних змін, керують відносинами між організацією та зовнішнім середовищем, а також суспільством, в якому функціонує певна організація.
За загальновживаним способом визначення рівнів управління вирізняють керівників низової ланки, або операційних керівників, керівників середньої та вищої ланок. На рис. 1.1 зображено відповідність між цими рівнями та концепцією рівнів управління за Т. Парсонсом.
Рис. 1.1. Два способи представлення рівнів управління
Молодші начальники, яких також називають керівниками першої (низової) ланки, або операційними керівниками, становлять організаційний рівень, розташований над робітниками й іншими працівниками (некерівниками).
Молодші начальники контролюють виконання виробничих завдань з метою безперервного забезпечення інформацією про правильність їх вирішення.
Керівники цієї ланки часто відповідають за безпосереднє використання наданих
їм ресурсів, таких як сировина й обладнання. Типовою назвою посади на такому рівні є майстер, сержант, завідувач відділу, кафедри, старша медсестра. Загалом більшість керівників — керівники низової ланки.
Роботу молодших начальників координують і контролюють керівники середньої ланки. За останнє десятиріччя середня ланка управління значно збільшилася і за чисельністю, і за значущістю. Керівник середньої ланки часто очолює великий підрозділ або відділ в організації. Характер його роботи більшою
мірою визначається змістом роботи підрозділу, ніж організації загалом. Керівники цієї ланки управління займають такі посади: декан, директор філії, армійські офіцери від лейтенанта до полковника. Це проміжна ланка між вищою та низовою, її керівники готують інформацію для рішень, що ухвалюють керівники вищої ланки та передають їх у вигляді завдань керівникам нижчої ланки.
Вищий організаційний рівень — керівництво вищої ланки — менш численний, ніж інші. Типовими посадами цієї ланки є: голова ради, президент, міністр, генерал, ректор. Керівники вищої ланки відповідають за прийняття найважливіших рішень для організації загалом або для основної частини організації зокрема.

1.4. Управління, спрямоване на успіх
Організація вважається такою, що досягла успіху, якщо вона досягла своєї мети.
Складовими успіху організації вважаються:
— виживання;
— результативність та ефективність;
— продуктивність;
— практична придатність.
Головним завданням більшості організацій є виживання та можливість тривалого існування. З метою успішного функціонування протягом тривалого часу, виживання та досягнення цілей організація має бути як ефективною, так і результативною. За словами дослідника П. Друкера, результативність є наслідком того, що "робляться потрібні та правильні речі", а ефективність — "правильно створюються ці самі речі". І перше, і друге однаково важливе. Результативність — щось невідчутне, його важко визначити, особливо, якщо організація внутрішньо неефективна; ефективність встановлюється та передається кількісно, оскільки можна визначити грошову оцінку її входів та виходів.
Відносна ефективність організації називається продуктивністю, вона передається у кількісних покажчиках. Продуктивність — це відношення кількості одиниць на виході до кількості одиниць на вході. Чим ефективніша організація,
тим більша її продуктивність. Продуктивність на всіх рівнях організації є важливим фактором для того, щоб організація здатна була вижити та досягти успіху в умовах конкуренції.
Управлінські рішення, якими б обґрунтованими та дослідженими вони не були з погляду теорії, — це лише ідеї та думки. Мета управління полягає у виконанні людьми реальної роботи. Успішним вважається таке рішення, що реалізується практично (перетворюється на дію), результативно й ефективно.
Невирішеним залишається питання, як зробити організацію успішною; як керівники можуть поєднати ідею та реалізацію, щоб виконати роботу силами
інших людей, та ще й результативно й ефективно; що насправді може зробити керівник з метою підвищення продуктивності. Простих і надійних формул успіху не має. У підході до управління, яке спрямоване на успіх і ґрунтується на творчому внескові багатьох теоретиків і практиків у галузі управління, є три головні принципи:
1) узагальнення;
2) необхідність ситуаційного підходу;
3) потреба в інтегрованому підході.
Перша проблема, котру слід розв'язати в управлінні організацією
(розраховуючи на її успіх), полягає в тому, що складні організації справді є складними. Важко уявити і те, що відбувається усередині власне організації та між організацією й її зовнішнім середовищем. Визначення загальних характеристик дає змогу зменшити труднощі надзвичайно складного завдання управління великою організацією. За допомогою принципу узагальнення можна з'ясувати сутність роботи керівника загалом та взаємодію компонентів цієї роботи; також визначити загальний процес управління, що застосовується до всіх формальних організацій.
Узагальнена концепція, зважаючи на всю її корисність і правомірність, є неточною для того, щоб бути безумовною. У процесі виконання управлінських функцій варто брати до уваги відмінності організацій, які називаються ситуаційними змінними. Вони поділяються на основні категорії: внутрішні та зовнішні.

Внутрішні змінні є характеристикою організації. Внутрішнє середовище містить цілі організації, ресурси, обсяги виробництва, горизонтальний і вертикальний поділи праці та людей. Такі змінні в різній мірі контрольовані, це результат управлінських рішень стосовно того, що має робити організація і хто в ній повинен виконувати необхідну роботу. У рішеннях, що приймає керівництво стосовно внутрішніх змінних, визначається, наскільки результативною, ефективною та продуктивною буде певна організація порівняно з іншими.
Зовнішні змінні — фактор середовища, розміщеного за межами організації, вони серйозно впливають на її успіх. До них належать: великі конкуренти, джерела одержання техніки та технологій, соціальні фактори, урядове регулювання та ін. Хоча зовнішні змінні не контролюються керівництвом компанії, воно має зробити так, щоб їх компанія реагувала на фактори та зміни в конкретному зовнішньому середовищі, якщо організація прагне досягти успіху.
Щоб організації реагували на ці фактори правильно, їх керівники повинні зрозуміти, що зовнішнє середовище по-різному впливає на організацію.
Відмінності полягають як у глибині впливу різних змін на організацію, так і у швидкості, з якою змінюється зовнішнє середовище організації та оточення.
Звичайної вказівки на те, які змінні найсильніше впливають на успіх, недостатньо, щоб з'ясувати, яке рішення буде найкращим для досягнення цілей компанії.
Усі ситуаційні змінні та функції управлінського процесу взаємопов'язані; компоненти ситуації й управління в організації настільки взаємопов'язані, що їх не можна розглядати незалежно один від одного. Функції управлінського процесу, тобто робота керівника, безпосередньо стосуються ситуаційних змінних. Через процес управління керівники створюють і реалізують сукупність внутрішніх змінних, тобто організацію. Процес управління — засіб, за допомогою якого враховуються фактори зовнішнього оточення й оцінюється успіх організації. Під час планування керівництво визначає, якими будуть цілі організації та як найліпше їх досягти, ґрунтуючись на оцінюванні потреб і стримуючих факторів зовнішнього середовища. Процес організації структурує роботу і формує підрозділи з огляду на величину організації, її цілі, технології та чисельність персоналу, що також є однією зі змінних.

Мотивація — процес, за допомогою якого керівники створюють ситуацію, коли люди працюють продуктивніше, прагнучи досягти цілей організації.
Контроль дає змогу керівництву простежити, наскільки успішна його робота, пов'язана з виконання планів, а також наскільки успішним було б задоволення потреб зовнішнього світу.

Теми рефератів
1. Характеристика прийомів ефективного групового управління.
2. Особливості правового забезпечення управління організацією в Україні.
3. Характеристика концепцій життєвого циклу організації.
4. Методи оцінювання впливу факторів зовнішнього середовища на діяльність організації.
5. Сутність, види та потенційні наслідки синергії.

Закріплення головного

І. Запитання та завдання для самоконтролю
1. Що вивчає менеджмент? Які причини виникнення менеджменту як теорії та практики?
2. Поясніть співвідношення понять «менеджер», «підприємець» і «спеціаліст».
3. Охарактеризуйте напрями розвитку управлінської думки в XX ст.
4. У чому полягає сутність сучасної науки «Менеджмент»? Який внесок у неї зробили різні школи?
5. Визначте ключові моменти сучасної системи поглядів на менеджмент.

ІІ. Тести
Виберіть правильний варіант відповіді.
1. У чому полягає сутність поняття організація:
1) група осіб, діяльність яких свідомо координується з метою досягнення загальної мети;
2) група осіб, які діють за певної домовленості;
3) особа, яка діє для досягнення певної мети;
4) група осіб, діяльність яких координується для того, щоб кожна з них досягла своєї мети?
2. Яка найважливіша властивість організації:
1) зв'язок із зовнішнім середовищем;
2) економічні умови;
3) уміння менеджера керувати організацією;
4) відносини в колективі?
3. Найочевиднішою характеристикою організації в:
1) зв'язок із зовнішнім середовищем;
2) поділ праці;
3) наявність організації, яка є конкурентом;

4) використання досягнень НТП.
4. На чому акцентує увагу Г. Мінцберг у праці "Природа управлінської праці":
1) професійних ознаках керівника;
2) короткочасності та різноманітності здійснюваної роботи;
3) короткочасності, різноманітності та фрагментарності здійснюваної діяльності;
4) короткочасності, монотонності й фрагментарності роботи?
5. Управління — це процес:
1) необхідний для формулювання цілей організації та їх досягнення;
2) планування, організації, мотивації та контролю, потрібний з метою формулювання та досягнення цілей організації;
3) планування, організації та контролю, необхідний для формулювання та досягнення цілей організації;
4) реалізації функцій, що має виконувати кожен керівник.
6. У чому полягає сутність виживання, результативності й ефективності, продуктивності, практичної придатності:
1) складові успіху організації;
2) умови існування організації;
3) завдання організації;
4) відповіді 1) і 3) правильні?
7. В яких покажчиках визначається продуктивність:
1) натуральних;
2) кількісних;
3) якісних;
4) відповіді 1), 2) і 3) не правильні?
8. Що не є ознаками діяльності менеджера:
1) виконання технічної роботи;
2) виконання функцій контролю;
3) прийняття управлінських рішень;
4) стратегічне планування?
9. Хто першим з наведених учених запропонував визначення менеджменту як виконання роботи за допомогою інших людей:
1) М.П. Фоллет;
2) Г. Гант;
3) А. Файоль;
4) Ф. Грецберг?
10. Контроль — це процес:
1) впливу керівника на підлеглих;
2) забезпечення того, що організація справді досягає своїх цілей;
3) впливу керівника на підлеглих з метою досягнення цілей організації;
4) визначення цілей, що мають бути досягнутими у визначений термін.







Тема 2. РОЗВИТОК НАУКИ УПРАВЛІННЯ
План:
2.1. Розвиток науки управління.
2.2. Ранні теорії менеджменту.
2.3. Інтегровані підходи до управління.

Ознайомлення студентів з такими термінами та поняттями:
Адміністративна школа управління, класична теорія менеджменту, модель
ідеальної бюрократії, неокласична теорія менеджменту, системний підхід до управління, ситуаційний підхід до управління, соціальна людина, універсальні принципи управління, школа науки управління, школа наукового управління, школа організаційної поведінки.

Лекція по темі: РОЗВИТОК НАУКИ УПРАВЛІННЯ

2.1. Розвиток науки управління.
Дослідження історичного розвитку науки менеджменту може здійснюватися з двох протилежних позицій: релятивізму й абсолютизму. Релятивіст розглядає кожну окрему теорію, запропоновану в минулому, як більш чи менш правдиве відображення тогочасних умов, причому кожна теорія має однакове виправдання у власному контексті. Абсолютист зосереджує увагу на тому, що можна вважати поступом від помилки до істини. Релятивісти неспроможні ранжувати теорії з оцінкою їх внеску в розвиток науки управління. Тому в процесі засвоєння матеріалу цієї теми доцільно орієнтуватися на тлумачення історії розвитку науки менеджменту з погляду абсолютизму.
Важливим є усвідомлення того, що на відміну від усіх інших наук розвиток управлінської думки не мав послідовної еволюції системи наукових знань.
Навпаки, на першому етапі наука менеджменту функціонувала одночасно у кількох відносно самостійних напрямах: класична теорія менеджменту (школа наукового управління й адміністративна школа), неокласична теорія (школа людських стосунків та школа організаційної поведінки), кількісна теорія менеджменту. Слід зазначити, що в кожній з цих теорій менеджменту намагалися запропонувати
єдиний "рецепт" підвищення ефективності управління організацією, у чому і виявляється їх обмеженість.
До нині відомо чотири найважливіші підходи розвитку теорії та практики управління:

1) підхід з позицій виокремлення різних шкіл в управлінні. Тут управління розглядається з чотирьох різних аспектів — це школи наукового й адміністративного управлінь, людських взаємовідносин та науки про поведінку, а також науки управління, або кількісних методів;
2) процесний, сутність управління якого тлумачиться як безперервна серія взаємопов'язаних управлінських функцій;
3) системний, сутність якого полягає в тому, що керівники мають розглядати організацію як сукупність таких взаємозалежних елементів, як люди, структура, завдання та технологія, що орієнтуються на досягнення різних цілей в умовах змінюваного зовнішнього середовища;
4) ситуаційний, концентрується на тому, що придатність різних методів в управлінні визначається ситуацією. Оскільки є така велика кількість факторів як усередині власне організації, так і в навколишньому середовищі, не має єдиного найкращого способу керувати організацією. Найефективнішим методом у такій ситуації вважається метод, що найбільше їй відповідає.
Сучасними напрямами розвитку науки управління є:
— глобалізація менеджменту;
— об'єднання інтересів бізнесу, суспільства і людини;
— гуманізація управління;
— посилення технократичного аспекту управління.
2.2. Ранні теорії менеджменту.
У першій половині XX ст. розвивалися чотири різні школи управлінської думки: школа наукового управління, адміністративна школа, школа психології та людських стосунків і школа науки управління (або кількісна школа).
Прихильники кожного з цих напрямів вважали, що їм вдалося знайти ключ до найефективнішого досягнення цілей організації. Дослідження, що здійснювалися потім, та наукові спроби застосувати теоретичні відкриття шкіл на практиці свідчать, що багато відповідей на запитання управління були лише частково правильними в обмежених ситуаціях. Проте кожна зі шкіл зробила значний внесок у галузь управління.

Наукове управління (1885—1920) найтісніше пов'язане з працями Ф.У.
Тейлора, Френка та Лілії Гілбрет і Г. Ганта. Вони вважали, що, застосовуючи спостереження, дослідження, логіку й аналіз, можна удосконалити багато операцій ручної праці, добиваючись їх ефективнішого виконання; вивчали робочі операції з метою вилучення зайвих, непродуктивних рухів та, використовуючи стандартні процедури й обладнання, прагнули підвищити ефективність роботи.
Важливе значення цієї школи в тому, що відбувалося систематичне стимулювання з метою зацікавити робітників у поліпшенні продуктивності та збільшенні обсягів виробництва; передбачалися також короткі перерви для відпочинку під час праці у виробництві. Отже, термін, який давали на виконання певних завдань, був реалістичним і справедливо встановленим. Це давало змогу керівництву визначити норми виробництва і плани тим, хто перевищував установлений мінімум. Працівники, котрі виготовляли більше, отримували відповідно більшу винагороду. Представники школи наукового управління визнавали також значущість відбору людей, які фізично й інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі. Особливу увагу звертали на велике значення навчання. Школа наукового управління також виступала на захист відокремлення управлінських функцій обмірковування та планування від фактичного виконання роботи.
Класична (адміністративна) школа в управлінні (1920—1950). Автори праць про наукове управління в основному досліджували процес управління виробництвом. Вони займалися підвищенням ефективності на рівні, нижчому ніж управлінський. Після виникнення адміністративної школи спеціалісти почали розвивати підходи до вдосконалення управління організацією загалом.
Класики намагалися визначити загальні характеристики та закономірності організацій. Мета класичної школи полягала у створенні універсальних принципів управління. При цьому вона випливала з ідеї, що дотримання таких принципів сприятиме тому, що організація досягне успіху.
А.
Файоль, з
ім'ям котрого пов'язують виникнення класичної
(адміністративної) школи, запропонував такі принципи управління:
— поділ праці;

— повноваження та відповідальність;
— дисципліна;
— єдиноначальність;
— єдність напряму;
— підпорядкованість особистих інтересів загальним;
— винагородження персоналу;
— централізація;
— скалярний ланцюг;
— порядок;
— справедливість;
— стабільність робочого місця та персоналу;
— ініціатива;
— корпоративний дух.
Головний внесок Файоля в теорію управління полягає в тому, що він дослідив управління як універсальний процес, що складається з таких взаємопов'язаних функцій, як планування й організація.
Школа людських стосунків (1930—1950). Науки про поведінку (1950 р.
— донині). М.П. Фоллет та Е. Мейо — найбільші авторитети в розвитку школи людських стосунків в управлінні. Дослідники психологічної школи вважали: якщо керівництво турбується про своїх працівників, то й рівень їх задовільності має збільшитись, що сприятиме підвищенню продуктивності праці.
Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими стосунками, сутність яких полягала в ефективнішому впливові безпосередніх начальників, проведенні консультацій з працівниками та наданні їм більших можливостей спілкування на роботі.
Основною метою школи наук про поведінку було поліпшення ефективності організації шляхом підвищення ефективності ЇЇ людських ресурсів. Головний постулат школи — правильне застосування науки про поведінку завжди сприятиме збільшенню ефективності як окремого працівника, так і організації загалом. Представники періоду розвитку поведінково-біхевіористського напряму
— Р. Лайкерт, Д. Мак-Грегор і Ф. Герцберг.

Наука управління, або кількісний підхід (1950 р. — до сьогодні). Кількісні методи було згруповано під загальною назвою Дослідження операцій. Це застосування методів наукового дослідження до операційних проблем організації.
Після виникнення проблеми група спеціалістів з дослідження операцій розробляє вирішення цього питання. Як правило, модель спрощує реальність або відображає
її абстрактно. Моделі полегшують розуміння труднощів реальності. Після створення моделі змінним задаються кількісні значення, що дає змогу об'єктивно порівняти й охарактеризувати кожну змінну та зв'язки між ними. Ключовою властивістю науки управління є заміна словесних міркувань та описового аналізу моделями, символами і кількісними значеннями.

2.3. Інтегровані підходи до управління.
Процесний підхід уперше запропонували прихильники школи адміністративного управління, які намагалися визначати функції менеджера.
Однак вони дотримувалися думки, що функції є незалежними одна від одної.
У процесному підході, на відміну від цього твердження, функції управління розглядаються як взаємопов'язані.
Управління тлумачиться як процес, оскільки робота, спрямована на досягнення цілей за допомогою інших, — не одноча-сова дія, а низка безперервних взаємопов'язаних дій, які є важливими для успіху організації. їх ще називають управлінськими функціями. Кожна управлінська функція — також процес, адже складається з низки взаємопов'язаних дій. Процес управління є загальною сумою всіх функцій.
А. Файоль, який уперше розробив цю концепцію, вважав, що керувати — означає передбачати та планувати, організовувати, розпоряджатися, координувати й контролювати. Інші автори розробляли інші переліки функцій. Характеризуючи сучасну літературу про менеджмент, визначають такі функції: планування, організація, розпорядництво (або командування), мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінювання, прийняття рішень, підбір персоналу, представництво та ведення переговорів або укладання угод.

Підхід, прийнятий нами, ґрунтується на об'єднанні істотних видів управлінської діяльності у невелику кількість категорій, які на сьогодні застосовують до всіх організацій. Ми вважаємо, що процес управління складається з функцій планування, організації, мотивації та контролю. Ці первинні функції управління об'єднуються за допомогою сполучних процесів комунікації та прийняття рішень. Керівництво (лідерство) розглядається як самостійна діяльність, воно передбачає можливість впливу на окремих працівників та групи працівників таким чином, щоб вони працювали у напрямі досягнення цілей, що є суттєвим для успіху організації.
Функція планування передбачає ухвалення рішення про те, якими повинні бути цілі організації та як мають діяти її члени, щоб досягти цих цілей. За сутністю функція планування відповідає на три основні запитання:
1. Де ми перебуваємо нині?
Керівники мають оцінювати сильні та слабкі аспекти організації в таких важливих сферах, як фінанси, маркетинг, виробництво, наукові дослідження та розробки, трудові ресурси. Усе це здійснюється для того, щоб з'ясувати, чого реально може досягти організація.
2. В якому напрямі хочемо рухатися?
Оцінюючи можливості та загрози в навколишньому середовищі (наприклад, конкуренція, клієнти, закони, політичні фактори, економічні умови, технологія, постачання, соціальні та культурні зміни), керівництво визначає, якими мають бути цілі організації та що може перешкодити їй досягти мети.
3. Як ми плануємо досягти цілей?
Керівники мають вирішити як у загальних ознаках, так і конкретно, які обов'язки мають виконувати члени організації з метою досягнення цілей.
Планування — один зі способів, за допомогою якого керівництво забезпечує єдиний напрям зусиль для всіх членів організації на досягнення її загальних цілей.
Організація. Процес організації полягає у створенні певної структури. Є багато складових, які слід структурувати, щоб організація могла виконувати плани і внаслідок цього досягати цілей. Одним із таких елементів є робота,
конкретні завдання організації. Оскільки в організації роботу виконують люди,
інший важливий аспект функції організації — визначити, хто має здійснювати кожне конкретне завдання, включаючи роботу з управління. Керівник підбирає людей для певної роботи, делегуючи окремим працівником завдання та становище або право використовувати ресурси організації. Ці суб'єкти делегування беруть на себе відповідальність за успішне виконання обов'язків.
Делегування — надання владних повноважень, обов'язків та відповідальності працівникам нижчого рівня. Концепція систематичного початку в організації роботи та діяльності людей може бути розширеною до створення структури організації в цілому.
Мотивація. Керівник завжди має пам'ятати, що навіть якісно складені плани та найдосконаліша структура організації не мають значення, якщо хтось не виконує фактичну роботу організації. Завдання функції мотивації полягає в тому, щоб члени організації здійснювали роботу відповідно до делегованих обов'язків та згідно з планами. З метою ефективної мотивації працівників керівникові варто визначити їх потреби та забезпечити спосіб їх задоволення шляхом хорошої роботи працівників.
Контроль — процес забезпечення того, що організація справді досягає своїх цілей. Є три аспекти управлінського контролю. Становлення стандартів, що передбачає точне визначення цілей, які потрібно досягти протягом установленого терміну, ґрунтується на планах, розроблених у процесі планування. Другий аспект полягає у визначенні того, чого справді досягли за певний період, та порівнянні досягнутого з очікуваними результатами. Якщо ці дві фази виконано правильно, то керівництво організації не тільки поінформоване про те, що в організації є проблема, але й знає про ЇЇ джерело. Це необхідно для успішного здійснення третьої фази, а саме стадії, на якій вживаються заходи (за потреби), пов'язані з корекцією серйозних відхилень від початкового плану. Один із можливих напрямів дії — перегляд цілей з метою зробити їх реалістичнішими і щоб вони відповідали ситуації.
Функції управління (планування, організація, мотивація та контроль) мають дві загальні характеристики: всі вони потребують прийняття рішень, і для них
необхідна комунікація, обмін інформацією, щоб отримати інформацію для ухвалення рішення та зробити його зрозумілим для інших членів організації. Такі властивості пов'язують функції управління, забезпечуючи їх взаємозалежність, тому комунікацію та прийняття рішень часто називають сполучними процесами.
Прийняття рішень. Щоб організація могла чітко працювати, керівник має зробити низку правильних виборів з декількох альтернативних можливостей.
Вибір однієї з альтернатив — це рішення. Отже, прийняття рішення — вибір, як і що планувати, організовувати, мотивувати та контролювати. У загальних ознаках саме цьому відповідає основний зміст діяльності керівника. Головною вимогою для ухвалення ефективного об'єктивного рішення та розуміння істинних масштабів проблеми є наявність адекватної точної інформації. Єдиний спосіб отримання такої інформації — комунікація.
Комунікація — процес обміну інформацією, її смисловим значенням між двома або більше людьми. Оскільки організація е структурованим типом відносин між людьми, вона значною мірою залежить від якості комунікацій з метою забезпечення ефективного функціонування.
Системний підхід. Застосування теорії систем до управління полегшило керівникам завдання усвідомлення організації в єдності її складових, що взаємопов'язані із зовнішнім світом. Ця теорія допомогла інтегрувати погляди всіх шкіл, які в різний час домінували в теорії та практиці управління.
Теорію систем уперше застосували в точних науках та техніці.
Використання цієї теорії в управлінні в кінці 50-х років було найважливішим внеском школи науки управління. Системний підхід — не сукупність якихось посібників або принципів для керівників, це спосіб мислення стосовно організації й управління.
Система — певна цілісність, що складається із взаємопов'язаних частин, кожна з яких робить внесок до характеристики цілого. Усі організації вважаються системами. Оскільки люди, як і техніка, є в загальному розумінні компонентами організацій (соціальні компоненти), що разом використовуються для виконання роботи, вони називаються соціотехнічними системами. Так само як і в біологічному організмі, в організації частини її взаємопов'язані. Хороший
керівник має збирати інформацію про всі суттєві складові організації з метою діагностування проблеми та вживати корегуючих заходів.
Розрізняють такі основні типи систем, як закриті та відкриті. Для закритої системи властиві жорсткі фіксовані межі, її дії незалежні від навколишнього середовища. Відкрита система характеризується взаємодією із зовнішнім середовищем. Усі організації є відкритими системами. Виживання будь-якої організації залежить від зовнішнього світу. Шляхом поділу організації на відділи керівництво навмисно створює підсистеми всередині організації. Системи
(наприклад, відділи, управління та різні рівні управління) відіграють важливу роль в організації загалом.
Уявимо спрощене зображення організації як відкритої системи. На вході організація отримує від навколишнього середовища інформацію, капітал, людські ресурси та матеріали. Такі компоненти називаються входами. У процесі перетворення організація обробляє їх, перетворюючи на продукцію або послуги.
Ця продукція та послуги є виходами організації, які вона виносить в навколишнє середовище. Якщо організація ефективна, то у процесі перетворення створюється додана вартість входів, у результаті чого з'являється багато можливих додаткових виходів, наприклад, прибуток, збільшення частки ринку й обсягу продажу, реалізація соціальної відповідальності, задоволення потреб працівників, розвиток організації тощо. Головне завдання ситуаційного підходу, що став логічним продовженням теорії систем, полягає у визначенні цих елементів та їх впливу на ефективність організації.
Ситуаційний підхід зробив великий внесок у теорію управління, використовуючи можливості безпосередньо застосування науки до конкретних ситуацій та умов. Центральним поняттям ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретні обставини, що мають значний вплив на організацію у певний конкретний час. У ситуаційному підході особливу увагу звертають на значущість "ситуаційного мислення". Використовуючи цей підхід, керівники мають змогу чітко зрозуміти, які прийоми та методи найбільше сприятимуть досягненню цілей організації в конкретній ситуації.

Прихильники ситуаційного підходу, розробленого в кінці 60-х років, не вважають, що концепції традиційної теорії управління, біхевіористської школи та школи науки управління є неправильними. Ситуаційний підхід пов'язаний із системним, у ньому також спостерігається взаємозв'язок між функціями управління (їх не розглядають відокремлено).
Ситуаційний підхід концентрується на ситуаційних відмінностях між організаціями й усередині власне організацій; намагається визначити, які змінні ситуації мають значення та як вони впливають на ефективність організації.
Методологію ситуаційного підходу можна розглядати як процес, що складається з чотирьох елементів:
1) керівник повинен ознайомитися із засобами професіонального управління,
індивідуальною та груповою поведінками, системним аналізом, методами планування та контролю й кількісними методами прийняття рішень;
2) кожна з управлінських концепцій має сильні та слабкі аспекти, або порівняльні характеристики, в разі їх застосування до конкретної ситуації. Керівник повинен вміти передбачати ймовірні наслідки (як позитивні, так і негативні) від застосування певної методики або концепції;
3) керівник має вміти правильно інтерпретувати ситуацію. Слід правильно визначити, які фактори найважливіші та який імовірний ефект можливий у результаті зміни однієї або декількох змінних;
4) керівник повинен уміти пов'язати конкретні прийоми, що можуть спровокувати найменший негативний ефект і мають найменше недоліків, з конкретними ситуаціями, таким чином забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим способом в умовах наявних обставин.

Теми рефератів
1. Особливості формування виробничого менеджменту в історичному аспекті.
2. Основні положення концепції А. Файоля у менеджменті.
3.Роль розвитку комп'ютерних та інформаційних технологій у підвищенні ефективності управлінської діяльності.
4. Внесок М. Туган-Барановського в розвиток науки про менеджмент.





Закріплення головного

І. Запитання та завдання для самоконтролю
1. Передумови виникнення менеджменту як науки.
2. Охарактеризуйте основні етапи розвитку менеджменту. Обґрунтуйте послідовність їх виникнення.
3. З'ясуйте революційність застосування системного підходу в менеджменті.
4. Розкрийте сутність головних етапів розвитку управлінської науки в Україні.
5. Визначте сучасні напрями розвитку науки управління.

ІІ. Тести
Виберіть правильний варіант відповіді
1. Які відносини є передумовою виникнення менеджменту:
1) капіталістичні;
2) ринкові;
3) інтерперсональні?
2. У чому полягає сутність поняття «організація»:
1) це групи осіб, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети;
2) групи осіб, які діють за певної домовленості;
3) особа, котра діє для досягнення певної мети;
4) групи осіб, діяльність яких координується для того, щоб кожна з них досягла своєї мети?
3. На чому акцентує увагу Г, Мінцберг у книзі «Природа управлінської праці»:
1) професійних якостях керівника;
2) короткочасності та різноманітності здійснюваної роботи;
3) короткочасності, різноманітності та фрагментарності діяльності;
4) короткочасності, монотонності та фрагментарності виконаної роботи?
4. Хто є автором праці «Принципи наукового управління» (1911р.):
1) А. Файоль;
2) П. Друкер;
3) Ф. Хміль;
4) Ф. Тейлор?
5. Яка з моделей менеджменту вважається неіснуючою:
1) північноамериканська;
2) західноєвропейська;
3) японська;
4) західноукраїнська;
5) азійська модель?
6. Розташуйте наукові школи в хронологічній послідовності виникнення:
1) школа виробничої демократії;
2) школа наукового управління;
3) школа руху за гуманні стосунки;
4) школа поведінкових наук;
5) класична школа.

7. Розташуйте типи виробничо-господарських організацій за порядком виникнення:
1) спеціалізовані майстерні;
2) мануфактури;
3) унітарні підприємства;
4) ремісничі майстерні;
5) спеціалізоване внутрішньоплемінне виробництво; первинна кровноспоріднена община;
6) корпорації;
7) унітарні державні підприємства.
8. В якому році з'явилася школа наукового управління:
1) 1885-1920;
2) 1880-1915;
3) 1885-1919;
4) 1886-1920?
9. Хто запропонував такі принципи управління, як поділ праці, повноваження та відповідальність, дисципліна, єдиноначальність і єдність напряму:
1) А. Файоль;
2) Г. Гант;
3) М.П. Фоллет;
4) Ф. Герцберг?
10. Проблема перевиробництва на підприємствах стала передумовою виникнення:
1) управлінських механізмів на засадах розвитку людських стосунків;
2) систем управління, орієнтованих на ринок;
3) системних і ситуаційних підходів у менеджменті;
4) комп'ютеризації управлінських процесів.




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал