Майбутнє України залежить від сучасного




Скачати 79.13 Kb.

Дата конвертації16.11.2016
Розмір79.13 Kb.

Українознавство

¹4/2007
208
Майбутнє України залежить від сучасного осмислення проблем національно мовного виховання дітей у сім’ї і школі. Антиукраїнська по літика державного рівня, яка проводилася впро довж кількох десятків років, змінила свідомість українця, породила комплекс меншовартості,
непрестижності. Власне, цим зумовлена русифі
кація сучасної міської сім’ї.
Зрозуміло, що дитина, яка зростає в українськомовній родині, не лише вчиться берегти пам’ять, шанувати традиції і історичне минуле. Вона з малих літ усвідомлює свою належність до української нації, що відповідно впливає на формування її почуття власної гідності.
Про необхідність навчання дитини рідною мовою говорив ще О.Потебня, адже, на його думку, рання двомовність роздвоює мислення, перешкоджає
науковому абстрагуванню і руйнує цілісність світосприйняття [3, 267]. Вчений застерігав про шкідливість тотального або координованого білінгвізму, особливо в умовах потенційно агресивної природи набутої мови. В цілому позитивно оцінюючи творчість Тютчева,
О.Потебня пише, що „у самому Тютчеві можна зауважити вузькість сфери, яку обіймає його російська мова, він зробив би більше, якби при тому ж талантові володів лише однією мовою і
знав інші лише вченим способом настільки,
наскільки це потрібно для збудження думки, що йде по колії рідної мови” [3, 267].
Змінити мову спілкування сучасної сім’ї
досить проблематично, але навчити дітей рідної
забутої мови цілком можливо. Це залежить,
насамперед, від мовної політики держави, яка повинна націлити всю освітню галузь на відрод ження української мови. Треба надати матеріаль ну підтримку вчителеві, і це буде одним з важли вих стимулів у його роботі, що відгукнеться через якийсь десяток років у душах молодого поко ління, якому допомогли повернути не лише національно мовну свідомість, а й власну гідність.
Сьогодні до цього процесу прилучаються лише одиниці: вчителі, які працюють за покликом душі, наша справжня українська інтелігенція,
сподвижники дитячих душ. Одна з таких вчительок – Галина Анатоліївна Петракова –
працює в ліцеї митної справи №144 м. Києва,
донедавна – у загальноосвітній школі №144. У
цьому році ЗОШ відсвяткувала своє 50 річчя, і
всі ці роки, що теж є показовим, була українською.
Уже 29 років свого життя віддала цій школі Галина
Анатоліївна – вчитель молодших класів, старший вчитель вищої категорії. Бажаючих навчатися в її
класі завжди дуже багато, і всі вони, чим може похвалитися не кожен вчитель, пам’ятають педагога впродовж десятків років. У її класі діти завжди хочуть вчитися і на уроках, і в
ÍÀÖ²ÎÍÀËÜÍÎ-ÌÎÂÍÅ ÂÈÕÎÂÀÍÍß
 ÐÎÄÈͲ ² ØÊÎ˲
Òåòÿíà ÊÎÖÜ
êàíäèäàò ô³ëîëîã³÷íèõ íàóê,
íàóêîâèé ñï³âðîá³òíèê
²íñòèòóòó óêðà¿íñüêî¿ ìîâè ÍÀÍ Óêðà¿íè
Анотація. У статті розглядається роль вчителя у формуванні національ
ної і мовної особистості.
Ключові слова: національна свідомість, мовна особистість, рідна мова,
мовна ситуація.
післяурочний час. Галина Анатоліївна живе не лише реаліями, а й можливостями. На особливу увагу заслуговує її позакласна робота, яка на повнює дитячі будні прекрасним. Свята відбу ваються щодвамісяці.
Галина Анатоліївна починає своє знайомство з кожною дитиною через знайомство з її сім’єю і
проводить „Свято родини”. „З родини йде життя людини”, – говорить народна мудрість. Батьки і
діти перетворюють клас на затишну світлицю,
прибирають родовідними деревами, вишитими рушниками і різноманітними народними виробами. На стіні – портрет Т.Г.Шевченка, на столі – колоски пшениці і гілки калини, на вишитому рушнику – коровай. Кожна родина сидить за окремим столом. На свято завітали цілі
сім’ї – матері, батьки, бабусі, дідусі, прабабусі,
прадідусі. Діти – в українському вбранні. Вони через вірші, пісні, театральні дійства віддають шану своїй матері, адже, як твердить Галина
Анатоліївна, „завжди створювала затишок і лад у сім’ї жінка, тому і називали її берегинею сімейно го вогнища”. Безпосередньо участь у святі беруть усі присутні родини: мама хлопчика співає пісню
„Мамина коса” і присвячує її усім українським матерям, які дали життя нашому роду. Для своїх мам діти підготували творчі номери, демон струючи усі свої таланти: гру на сопілці, форте піано, танці, гімнастичні й акробатичні номери.
Разом з народною мудрістю присутні на святі
учні осягають моральні закони – шанувати,
любити старших і особливо – рідних. Окремі
вірші, творчі номери присвячені батькові. Галина
Анатоліївна зауважує, щоб „…батько в родині був прикладом для синів, виховував їх, а слово його щоб завжди було законом. Кажуть, що дітей потрібно любити так, щоб вони цього не знали.
Саме така – батьківська любов”.
Не обходиться на святі і без жартів – смішних розповідей про різні випадки шкільного життя.
Кульмінацією свята є розповіді дітей про свої
родовідні дерева, про своїх дідусів, бабусь,
прадідусів, прабабусь і далі. Вони демонструють
їх вироби, тримають у руках портрети. Виявляєть ся, що з 26 учнів класу столичної школи 21 має
українське коріння, але рідною мовою розмов ляють в родині лише одиниці. Але ці одиниці, як буває в більшості випадків, не загубилися в російськомовному середовищі, а навпаки – за ними потягнулася більшість класу. І вже через рік діти з російськомовних сімей не лише розмовля ли літературною українською мовою, а й займали перші місця на загальношкільних олімпіадах з рідної мови.
Слова вчителя: „Знати свій родовід, зберігати про нього пам’ять – це наш обов’язок не лише перед минулим, але й перед майбутніми

Українознавство

¹4/2007
209
поколіннями. Бо доки іс нує життя на землі, доти роду людському нема переводу” – вкарбовують ся у свідомість не лише ді
тей, а й батьків. Українські
пісні (ліричні, жартівливі)
допомагають присутнім відчути повноту рідної мо ви, а з методичного погляду – досконало її
опановувати.
Такі тематичні заходи розширюють словник дитячої мови. Невимуше но спілкуючись, учні акти візують ціле лексико се мантичне поле родина.
Рідний дім вони називають
рідним, сімейним гніз
дом, святим родинним
вогнищем, рідною осе
лею, сімейним вогнищем,
живодайним корінням.
Присутній цілий синоні
мічний ряд назв до слова
мати – матінка, мату ся,
ненька, берегиня – і означальні конструкції, що вживаються з ними: мій скарб найбільший, мій
цвіт живий, моя перлина, весь мій любий світ
тощо.
Здійснюючи інсценізацію п’єси „Сьома доч ка”, дитина використовує народнорозмовні
порівняльні конструкції, наприклад, дочки зустрі
чають матір і говорять: «Я скучила за тобою, як
маківка за сонячним променем, я чекала тебе,
як суха земля жде краплину води, я виглядала
тебе, як вишневий садок виглядає соловейка»
тощо.
Синонімічні ряди: батько – тато, господар,
голова сім’ї, діти – нащадки – молоде покоління –
майбутнє України, доньки, сини, сестриці, брати,
внуки, правнуки – пробуджують і мовну, і націо нальну свідомість. Слова і словосполучення:
родина, родинне дерево, дерево нашого роду,
коріння нашого роду, пам’ять роду, родовід
залишаться у свідомості дитини і допоможуть навчитися повноцінно викладати свої думки.
Наприкінці свята діти вручають прабабусі
одного з учнів хліб із сіллю на вишитому рушнику,
низько кланяються і співають пісню „Нашому роду нема переводу”.
Кожна дитина намагається себе реалізувати,
показати своє уміння, свій талант. І добре, що місцем для цього є школа. Через вдало підібрану форму самореалізації, через невимушеність,
творчу атмосферу, в поєднанні з пропагуванням національних і моральних цінностей, формується мовна особистість. За словами В.Вундта, „…мо ва і є найточніший відбиток самого людського духу, який в усякій своїй окремій формі ознаки натуральних і культурних умов, що впливали на людину протягом її особистої життєвої історії,
так і в минулому її попередників”.
Вдало підібраний урочний матеріал з української мови Галина Анатоліївна завжди урізноманітнює фольклорними елементами, які
стають основою проведення „Різдвяного верте пу”. Через відтворення народних звичаїв, тради цій діти, а часто і батьки, пізнають дух живої, при родної мови. Тут присутні господар, господиня,
їх діти і всі персонажі різдвяного вертепу:
пастухи, ангели, цар Ірод. Але вертеп теж незвичайний. Присутність у дійстві козаків, князів
Київської Русі передає символічне значення народження Христа – нове народження України.
Гине цар Ірод, і разом з ним відходить в історію тоталітарне минуле України з мільйонами жертв.
Свято насичене колядками, щедрівками,
творчими номерами дітей. Вони співають, чи тають вірші і переймаються духом народного слова. Діти відтворюють у мовленнєвому потоці
обрядову і церковну лексику: святвечір, свята
вечеря, кутя, узвар, дідух, вертеп, коляда, ангел,
Христос, Ісусик, Вифлеєм, херувими, Божа Мати,
цар Ірод. Через ці слова дитина пізнає націо нальну і світову культуру, церковну спадщину.
Прилучаються до цього й історичні назви осіб і
подій: князь Данило, князь Володимир, гетьман
Богдан, Русь Вкраїна, Галич, соборна держава,
українська земля.
Навчитись любити Батьківщину, рідну матір і
Матір Божу допомагає Свято матері, яке, як пра вило, вчитель проводить у травні. З першим сло вом пошани діти звертаються до жінок матерів,
бо саме вони дарують дитині ласку і любов, не доспані ночі й колискові пісні, тиху мову і лагідну вдачу, першу науку. Тут знову проходить зв’язок родини, дитини і шкільного виховання. Присутні
бабусі, прабабусі співають дітям веснянки, гаївки,
якими наповнюють скриньку народних скарбів новими для багатьох дітей піснями, а їх лексич ний словничок – новими словами.
На кожному святі завжди присутня гра, яка є
основною формою занять у початковій школі.
Через гру діти краще запам’ятовують матеріал,
вчаться вільно спілкуватися. Народна гра у „Кота
Опанаса” сприяє вивченню лічилки:
Ой ти, коте Опанасе,
Не спіймаєш нас ні разу,
То лови нас безупинку,
Не знімаючи хустинку.
Згодом можна почути цю співанку з вуст дитини і за межами школи, на дитячих майданчи ках, у грі з іншими дітьми. Так поширюється живе невимушене знання рідної мови. Але першо джерелом цього в сучасних умовах обов’язково має стати вчитель.
Народні загадки жарти, вдало підібрані
Галиною Анатоліївною, допомагають дітям збагнути окремі лексичні значення слів, а також особливості названих ними понять. Наприклад,
загадка „Скільки картоплин у горщик влізе?” має
відповідь – „жодної” (картопля лазити не вміє –
відповідають діти). А такі загадки, як: „Що за
Вечорниці

Українознавство

¹4/2007
210
трава, що й сліпий знає?” (кропива), „Що дістане
потилицю?” (гребінець) – через слово розви вають асоціативне мислення дитини, її знання й уяву. „В школі через розвиток мови, лінгвістичний аналіз закладаються основи логічного мислення,
правила спілкування, комунікативна стабільність,
стійкість мовно національної свідомості. Добре володіння мовою означає розкутість, вільність у формулюванні логічних думок, емоційних оцінок,
вміння виконувати різноманітні функції суспіль ного, родинного, товариського спілкування” [1,
404 – 405].
Уже після одного двох таких творчих уроків можна спостерігати, як змінюється національно мовна свідомість дітей. Вони намагаються розмовляти українською мовою не лише на уроках, а й у позаурочний час. Україномовні діти стають для них прикладом, і можна почути, як во ни самі допомагають всім іншим щось переклас ти українською мовою або пояснити значення окремих слів. Це спонукає дітей до творчої робо ти. Слід зауважити, що російськомовні діти складають вірші, пісні, оповідання, казки (а це дуже поширене явище в класі) лише українською.
Дві восьмирічні дівчинки написали пісню „Україно моя!” і посіли перше місце на районному конкурсі
авторської пісні:
Україно, ти схожа на квітку,
Яка розкривається влітку,
Така любов від мене до тебе,
Така турбота від тебе до мене.
Україно моя, Україно!
Країно, країно, Батьківщино;
Моя, моя ти, Україно,
Ти мій край, мій край, і небо, і земля.
Моя Україно, ти клич журавлиний,
кохання і радість в степах.
Ти знову мене приголубиш, як мати.
Я знаю, я знаю, що ти мене любиш.
Примусово цьому важко навчити. Шлях до душі дитини лежить через пізнання цікавого,
незнаного, особливого колориту мови, а через неї – історії, звичаїв, традицій народу. Свідомість дитини з малих літ починає осягати те, чого не навчили у родині: „Бути українцем – це престиж но, мислити і розмовляти українською – це не лише обов’язок, а й потреба.”
Ніхто не може залишитися байдужим, побу вавши на українських вечорницях, що відбувають ся у третьому класі. Приїжджають бабусі і дідусі,
які проживають далеко за межами Києва, – адже такого дійства не завжди вдасться побачити навіть на сценах театрів – і, на самперед, тому, що голов ними дійовими особами є
діти. Клас перетворюється на світлу селянську хату: на столі вишита скатертина, у куточку стоїть піч, біля неї –
рогачі, в протилежному кутку – прялка, на стіні –
портрет Т.Г. Шевченка у вишитому рушнику. Госпо диня місить тісто на ва реники. У двері хтось сту кає. Співаючи, заходять дівчата в українському вбранні. А далі вже свою справу робить живий струмінь мови. Присутнім пригадуються, а часто,
почуті вперше, запам’ято вуються привітальні на роднорозмовні конструк ції: «Добривечір у вашій хаті!» – «І вам вечір
добрий». Діалог насичений формулами мовного етикету: «Заходьте, сідайте, будьте ласкаві, у
нашій хаті, на нашій лаві», «Просимо гостей до
хати, просимо, просимо сідати», «Прошу вас, не
розгнівайтеся, пересядьте на інший стілець».
Позитивно впливають на дитячу уяву, помітно розширюють словниковий запас і легко запам’ятовуються жартівливі народнорозмовні
вислови:
– Агов, хто такий?

Пес рябий, баран крутолобий, ведмідь
клишоногий, пустіть до хати.
Або:
– Ми як візьмем рогатини, полатаєм ваші
спини.
Учні разом з батьками у динамічній розмові
вивчають кличний відмінок української мови:
матінко, батьку, козаче, дівчино, ковалику,
голубонько, зіронько.
Жартівливі пісні „Полюбила коваля”, „А до мене Яків приходив”, „По дорозі жук” знайомлять дітей зі зменшувальними формами народно розмовної лексики: брівоньки, дівчинонька,
козак моторний, коваль кучерявий.
У мовній свідомості дитини надовго за фіксуються народні фразеологізми з класичних українських п’єс І. Нечуя Левицького „Кайдашева сім’я” та Г. Квітки Основ’яненка „Сватання на
Гончарівці”: «лучче їй з мосту та у воду, лучче їй
світ за очима піти»; «він усе своє товче»; «без
сорому казка: Се вже урагова мода стала, що усе
за розумних хотять»; «від сього і люди на світі
переведуться»; «за дурних не ідуть, а розумних
нігде узяти»; «от усі люди і повиздихають, а нових
людей – тпррру! – нігде буде взяти!» [4, 433].
У третьому класі учні Галини Анатоліївни вільно цитують класика І.Нечуя Левицького, використо вуючи порівняння і порівняльні конструкції:
«Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний
місяць»; «в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла
ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур»;
або про Одарку: «…ця тоненька, як очеретина,
гнучка станом, як тополя»; «личко маленьке й
тоненьке, мов шовкова нитка»; «губи маленькі,
як рутяний лист»; «з маленького личка хоч води
напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха,
неначе вода в криниці» [5, 155 – 157]. На початку четвертого класу, при складанні тексту опису, діти доречно вживають їх, збагачуючи й увиразнюючи свої думки і своє вміння говорити. Іноді полюб ляють вони вживати і жартівливі порівняння
Родинне свято

Українознавство

¹4/2007
211
Нечуя Левицького, які теж мають народнорозмов ний характер: «Вже й
знайшов красуню! Та в ній
лице, як тріска, стан, наче
копистка, руки, як кочер
ги, сама, як дошка, а як
іде, то аж кістки торохтять»
[5, 156].
Живий діалог стає
основою свята Миколая у родині. Діти є його персонажами. Тут присут ні: Св. Миколай, батько,
мати, діти, дядько, тітка,
кум, кума. Мова дитини збагачується наказовими формами дієслів: розкажіть,
повідайте, повідомте,
послухайте, привітайте,
напишіть, славмо, славі
мо. Батько (один з учнів)
розповідає всім про Ми колая, про походження свята. Разом з пізнанням
історії церкви, народних традицій і моралі діти вчаться послідовно викладати свої думки, складати цілісний текст.
Присутні на святі – і діти, і батьки – збагачують свій лексичний запас розмовними словами.
Почувши голос, заходить дядько і питає: „А що воно за веремія в хаті?” Батько відповідає: „Та це наш Петрик галасує, метушиться, очевидно,
забув, що незабаром Св. Миколай завітає”. З
його слів можна легко вловити значення слова
веремія – „крик, галас із метушнею”.
Кожне свято закінчується частуванням варениками, пиріжками, солодощами, зробле ними руками мамів, бабусь. І за святковим столом всі непомітно для себе продовжують пізнавати глибини рідної мови і культури. Адже,
як твердив І. Огієнко, «мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, ступінь нашої
свідомості» [2, 5].
Це далеко не весь перелік позакласної роботи
Галини Анатоліївни Петракової. Вона встигає і на уроках навчити так, щоб діти знали матеріал (26
учнів, з яких відмінників й хорошистів – 21).
Учитель вчить дітей вчитися, допомагає реалі
зувати свої таланти (неталановитих дітей, за її
словами, немає), уміє зацікавити і навчити. Діти у дев’ять років на запитання вчителя „За що ми любимо українську мову?” письмово відповіли так: „За те, що це наш найбільший скарб, без якого ми ніколи не будемо українцями”, „За те, що вона наша рідна мова, а як можна не любити рідних і
рідного?!”, „За її пісні, за її історію, за її слова”,
„За її досконалість і милозвучність”. Якби і в се редній, і в старшій школі вони мали таке вихован ня, то було б у нас, без жодного сумніву, українсь ке майбутнє. Шкода лишень, що про таких учителів забуває держава. Не спонукає до цього національно мовна політика й інших учителів.
Якщо не почати думати про це вже сьогодні, то можна втратити ще десятки років майбутнього.
ЛІТЕРАТУРА
1.Єрмоленко С.Я. Нариси з української словесності.
Стилістика та культура мови. – К.: Довіра, 1999.
2.Огієнко І. Вчімося рідної мови! Нариси про мову вкраїнську // Огієнко І. Твори в двох томах. – К., 1986. – Т. 2.
3.Потебня А.О. Эстетика и поэтика. – М., 1976. – 614 с.
4.Квітка Основ’яненко Г. Повісті та оповідання. – К.,
1982.
5.Нечуй Левицький І. Твори в двох томах. – К., 1986. –
Т. 2. – C. 155 –157.
Новий рік
Татьяна Коць
Национально языковое воспитание в семье и школе
Аннотация. В статье рассматривается роль учителя в формировании национальной и языковой
личности.
Ключевые слова: национальное сознание, языковая личность, родной язык, языковая ситуация.
Tetyana Kots
National and language education in family
Annotation. His thesis is a study of teachers role in the formation of national and language peculiarity
Key words: natiоnal consciousness, language peculiarity, native tongue, language situation.




База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал