Міністерство культури України Управління культури І туризму Рівненської облдержадміністрації Громадська Рада директорів обласних центрів народної творчості кз «Рівненський обласний центр народної творчості» рор




Pdf просмотр
Сторінка18/22
Дата конвертації09.11.2016
Розмір5.01 Kb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


Основними елементами оформлення сцени є хрест з Розп’яттям, обрамлений
терновим вінком, що символізує розп’яття українського народу, національна
символіка, Книга Народної Пам’яті, Книга-Меморіал Голод, засвічені свічки,
цифри 1932 – 1933.
Для повнішого розкриття тексту радимо використати слайдо-фільми,
кінострічки, фотодокументи.
Одяг ведучих та читців темного кольору.
Звучить запис тужливої мелодії дзвонів, яка повільно затихає.

Читець:
Пам’яті Мільйонів українських селян, Які загинули Мученицькою смертю від штучного Голоду, заподіяного Сталінським тоталітаризмом Уроках,
Пам’яті Тисяч українських сіл і хуторів, Які щезли з лику землі Після найбільшої з трагедій XX століття Присвячується вечір пам’яті Великі твої жертви, Україно
Звучить у записі Реквієм В. А. Моцарта, перта частина

Ведучий: Виповнилася скорботна річниця національної трагедії українського народу – штучного голоду в Україні. Сьогодні ми знаємо був голод, штучного організований, був масовий сталінський геноцид, свідомо спрямований на згубу українського народу, такого ненависного диктатурі, шляхом насильницької колективізації, людиноненависницької політики, розкуркулення, із сумнозвісними хлібозаготівлями.

Ведуча: Нечуваний злочин в історії людства коштував для нашої нації мільйони невинних людських життів, втому числі материнських, дитячих. Осиротив, вигнав український народ із рідних домівок, з прадідівської землі шукати хліба. Україна стала землею вдів і вдівців, сиріт і безпритульних, бездомних старців.

Ведучий: На десятиліття можна засекретити архіви. Можна прикопати в глибинах викривальні документи. Можна стерти сліди злочинів. Можна раз, вдруге, втретє переписувати історію. Але з пам’яттю народу нічого не вдієш. Після заборон, утисків, принижень людської гідності вона оживає, відроджується – щоб там не було. Народна пам’ять – найдостовірніше історичне джерело.



209
Ведучий: Кожна людина і весь народ хочуть зрозуміти, нарешті, що ж з нами відбувалося в близькі і дальші періоди нашої історії Зрозуміти і пояснити собі, всьому білому світові чому, чому це сталося і як, яким чином Сьогодні стоїмо перед складною проблемою скільки їх упало, полеглих, наших з вами земляків, предкодавніх хліборобів, приречених на смертні тортури голодом

Ведуча: Справді, скільки людських життів забрав підступно задуманий голодомор в Україні в 1922, 1932, 1933, 1946 роках І вітчизняні, і зарубіжні дослідники сьогодні одностайні у ствердженні МІЛЬЙОНИ

Ведучий: Але хоч якою буде остаточна цифра, то жертви у грубих мільйонах, то масова загибель мільйонів, рукотворна смерть, спричинена злочинною владною волею, страшна мученицька смерть, якій передувало умертвлення муками голоду людини в людині, перехід її за межу духовного людського єства аж до канібалізму – убивства і поїдання матір’ю власної дитини, сестри братом і багато інших фактів, і тільки після того наставав фізичний кінець. То таки, мабуть, це жахливіше, ніж масові розстріли, газові камери, нацистський Голокост

Ведуча: Якими ж словами можна описати мучеництво народу України тих періодів, що поклало в сиру землю мільйони синів і дочок.
Читець 1: Відкрийтесь, небеса!
Зійдіть на землю Всі українські села, присілки та хутори, Повстаньте всі, кому сказали вмри Засяйте над планетою, невинні душі Зійдіть на води й суші, Збудуйте пам’яті невигойний собор Це двадцять другий рік. Це тридцять другий рік. Це тридцять третій рік. Це сорок шостий рік. Голодомор. Голодомор. Голодомор.

Читець 2:
Благословенний труд
Для щастя і добра
Хліботворящий люд На берегах Дніпра. Це ми, о Господи, Твої плугатарі, Орали, сіяли, Молились на зорі.

Читець 3: Немов своє дитя,
Ми пестили ріллю, Любили ми життя, Вклонялись мозолю. Вдихали чорнозем,
Вгорталися в лани, Не знали, що помрем З наказу сатани.
(Д. Павличко Панахида за померлими з голоду»)

210
Звучить у записі Панахида за померлими з голоду Є. Станковича

Читець: Тепер перенесімося думкою й уявою в роки тридцяті двадцятого століття трагічної історії нашої України.
Україна. Двадцяте століття. Літа го року від Різдва Христового був Великий Голод. Не ріка криваве клеймо Тридцять три.

Звучить запис мелодії дзвонів

Читець 2: Пекельні цифри та слова
У серце б’ють неначе молот, Немов прокляття ожива Рік тридцять третій. Голод. Голод. Голод. У люті сталінській страшній Тінь смерті шастала по стінах Мільйонів, мільйонів, Боже мій, Недорахувала Україна.
(В. Крищенко «Голод»)

Ведучий: Через роки й десятиліття, через війни й несходимі труди народні, через жахи ГУЛАГу і трясовину застою простягає до нас свої руки й рік.
Не було тоді ні війни, ні посухи, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих, дітей іще ненароджених – у лонах матерів.

Ведуча: Спочатку було Слово. І було то слово колективізація. Слідом за ним почався голод. Слово те прийшло в селянську хату не само, за ним шикувалася довга шеренга слів – чужинців, які несли з собою нечуване приниження для працьовитого українського селянина, несправедливість, насильство і смерть.
Агітація. Конфіскація. Мобілізація. Реквізиція. Ліквідація і багато інших. Географічні межі голодомору 1932-1933 років, за вже розкритими документальними матеріалами не залишають сумніву, що був спрямований проти українського села – основи нації. Той, хто хотів їсти, ставав ворогом народу.
Звучить тужлива, жалібна музика

Ведучий: Історичні довідки.
Восени 1929 року Сталін висунув гасло тотальної колективізації, що призвело до розкуркулювання майже одного мільйона селянських сімей. Половину з них виселено насильно у північні райони колишнього Союзу. Перша п’ятирічка обернулась для селян не тільки масовою колективізацією, ай страшним голодом. Нестача продуктів відчувалася уже в тридцятому та тридцять першому роках. Пізньої осені 1932 року Україну охопив голод.
Ведуча: Розмова з колгоспниками була ультимативною. Зерно вимагали здати у стислі строки. За невиконання все село записувалось на чорну дошку, створену з ініціативи Кагановича. Потрапити туди означало підписати собі смертний вирок.
Представники місцевої влади організували у селах спеціальні бригади, які вимагали від кожного негайно відвезти на станцію мішок зерна, а в разі непослуху позбавляли волі на
10 років.

211
Ведучий: Забирали у людей все, грабували нещадно. Пшеницю, просо і квасолю шукали навіть у пазухах бабусь. Зерно з динь, кавунів і гарбузів з вузликів, то також забирали.
Читець 3: Обдирали селян, наче липку. Мав коня – то вже був з куркулів. Супротивних – в Сибір, Там, крізь шибку Скільки глянеш, – дроти таборів. В таборах той, що землю леліяв. У буремні відстояв грудьми. Вождь великий Всю тундру засіяв З України моєї кістьми.
(П. Головатюк Обдирали селян»)

Читець 1: То була страшна весна тридцять третього. Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, їли вуличних собак і кожен третій падав.
Щодня людей ковтав Голодомор. Село мертвіло. Птахи норовисті Сідали зрана журно на стовпи – Стояли, наче в чорному намисті, Напівживі оселі і степи. Ходила смерть відкрито берегами І не було тортурам вже кінця.

Тихо звучить мелодія пісні Колискова 33 року (слова і музика Т. Петриненка)

Ведуча: Пішов голод Україною. Смерть косила людей. Помирали на всеплодючих чорноземах шанованої світом житниці, просто на полях, на шляхах, у холодних хатах і на лавах померзлих вокзалів, поодинці і сім’ями, вимирали роди і села. Голод забрав тих, хто за шмат хліба не вмів торгувати святинею, спекулювати, красти, вбивати, щоб вижити.

Ведучий: Чи була того року весна Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки Чи співали травневими ночами у вербах над річками солов’ї. Ніхто того не пам’ятає сьогодні. Пам’ятають інше.

Читець 3: Село. Неначе писанка, село. Квітують верби, пророста зело, А під плотами ходить дика пустка. Мов божевільна. Злоба збита хустка. Імлою очі – ями затягло. Стоїть на царині старий вітряк, Немов забутий на шляху жебрак, Безпомічно до неба звівши руки. На вигоні не грають діти в цурки, Ніде не чути голосу собак. До піднебесся димне в’ється з хат, Замовкли щебіт і пісні дівчат, Та й парубки не думають прогулі Лиш голосно в садах кують зозулі, Аз клунь забутих сови прокричать. Блукає пустка дика по селі. Німа. Голодна. Втома на чолі. У бур’янах лягає спать під тином, Де мати догоря над мертвим сином, Худа, чорніша чорної землі. А по дорогах котиться, стриба, Співає реквієм стара гарба І за село везе шайтанське жниво. Сатрапів слуги лічать здобич хтиво. Криваві очі втіха прошиба. На відшибі, у мертвій тишині, Скидають трупів, мов опухлі пні, І знов гарба накульгує сповільна... Як братський гріб – країна підневільна. Свічами хиляться воскові дні.
(Б. Бора «Голод»)

Читець 1: Женуть селян у колективи,
Збирають на повітах продналог. Беруть усе, що їм дарують ниви Ячмінь, пшеницю, жито і горох, І, не лишаючи зерна на засів, Дари землі вивозять закордон
Строптивих батраків і волопасів Вагонами везуть на Усевлон. Ніяк попсованими тракторами Не прокладеш на сівбищі доріг, Лану не зореш кіньми і волами, Що згинули без паші ще торік. Давно поїджені коти й собаки,
Половлені і миші, і щури. Зимуєш там, де ще зимують раки, І хліб печеш із тертої кори. Минай вночі околиці незнані, Ато чужі піймають на заріз, Спечуть тебе, поклавши на каштани, Позбавлять живота, чобіт і риз.
(Ю. Клен «Женуть селян у колективи»)

Читець 2: Повік не вмре цей злочин в поколіннях, Як пухли та вмирали трудівники землі. Голодна смерть людей косила без упину, А тих, що не могли триматись на ногах, Везли геть за село, в Глибокую Долину, І там скидали в авт із жахом в їх очах. Скидали без жалю, Хоч всі були живі, тручали, як сміття. Нещасні до небес худі здіймали руки Й кричали, хто як міг Рятуй, Боже, життя

213 Вмирала у степах голодная Вкраїна, Її коси життя на вітрах розплелись. Замовкла не цілком Глибокая Долина, Луна її кричить, що діялось колись. Котилась Україною скривавлена зоря. Як вовки лугами, селами – сатрапи, – Найманці Червоного царя. Свободу, правду, людяність вони Загнали вгріб. Булими небезпечними, бо мали Власних хліб. Цвіли сади, мов савани, – на всю небесну твердь, ми знали, добре знали, що приймаємо за Україну смерть.

Читець 3: Їдуть, їдуть людомори У червоних прапорах, Забирають із комори Порох, зниділий на прах. Вимітають пил зі скрині, Зерен запашні сліди. Залишають Україні Хліб з кропиви й лободи. Світ виносять із халупи, Що віками там горів, І складають поміж трупи
Недовмерлих матерів, Їдуть, їдуть без осмути, Борошно везуть вочу З ями стогону й плачу.
(Д. Павличко Панахида за померлими з голоду»)

Ведуча: Червоне і чорне – два кольори часу. Скрізь ходили бригади по викачуванню хліба. Скрізь копалися ями, в які скидали мертві тіла. Скрізь діяла мітла, то чорна, то червона.

Тихо звучить Реквієм В. А. Моцарта, сьома частина

Ведучий: А в той час. Хліб був. І не за тридев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Під надійною охороною лежали хлібні гори на складах Заготзерна, і вмирали там голодною смертю або від куль вартового люди.

Читець 1: Зерно у купах пріло під дощем,
Кудись у море, в безвість, за границю. Щоб насадити скрізь цей наш едем, Немов витріскуючи із криниці,
Перемиваючись рідким вогнем, Текло струмками золото пшениці. Ми тільки бачили той тьмяний блиск, На горлі лиш відчули пальців стиск.

214 Тоді дурні Грицьки і Опанаси, Вмирали, яку зливу комарі, Тоді по селах їлось людське м’ясо, І хліб пекли з розтертої кори. Дивилися голодні діти ласо На спухле тіло мерлої сестри. Так мив двадцятім віці стали людоїди. Господи, прости і помилуй нас
(Ю. Клен Прокляті роки»)

Читець 2: Коли б ми плакати могли,
Які б річки з очей незрячих, Які б річки із сліз гарячих По Україні потекли Коли б ми плакати могли.
(О. Олесь Коли б ми плакати могли»)
А люди біднії в селі, Неначе злякані ягнята,
Позамикались у хатах Та й мруть. Сумують комини без диму…
…А загородами, за тином…
Гробокопателі в селі Волочуть трупи ланцюгами За царину – і засипають Без домовини. Дні минають, Минають місяці – село Навік замовкло, оніміло І кропивою поросло.
(Т. Шевченко «Чума»)

Читець 3: Великий голод – вічний гріх
З лихої прихоті й сваволі. Той рік на Україну ліг, Мов згусток кров’янистий болю. В історії пером швидким Писались гімни і хорали, А ті пекучі сторінки З історії повикидали. В руках, що виростили хліб, Не залишили і зернини, Ні, рід наш вгорі не осліп – Ти все згадаєш, Україно Згадай же ти, щоби воздать Близьким і дальнім людоморам. Хоч радість легше пам’ятать, Та треба пам’ятать і горе.
(В. Крищенко «Голод»)

Звучить запис тужливої мелодії дзвонів



215
Ведучий: Тяжко навіть через більше, ніж півстоліття ступати болючими стежками трагедії. Не можна і подумати, що тут, на Україні, раптово зник хлібі люди залишились без зернини.

Читець 1: Тихо, як свіча,
Догорів народ, Бо не мав меча На чужих заброд. Бо Господь йому Скинув з неба плуг Дав покірний дух.
(Д. Павличко Панахида за померлими з голоду»)

Читець 2: Український, збіджений народе!
Україно, – мати січова Де твої знамена і клейноди Де твоя державна булава Вже давно не чути серед степу Орлиного клектання угорі, Славу про Хмельницького й Мазепу Не співають сиві кобзарі. Де поділась – усмішка весела І купальські вогнища дівчат Де поділись українські села І садки вишневі коло хат Щезло все в голодному пожарі... Щезло все. І всюди на руїні Бенкетують п’яні вороги. Українці ж мруть на Україні. На Байкалі, в темряві тайги. І коли за все приходить кара, То якої ж кари треба їм
(О. Веретенченко «1933»)
Читець 3: Все пішло. Все забране безжально...
Працю рук. А був же урожай. Скільки горя Скільки сліз і жалю У собі несе цей бідний край Серце міста билося тривожно. Море болю, а краплина слів. І здавалось кожному, що може Він чогось, чогось не розумів. Розійшлися українські діти По своїх і не своїх світах. Ви чиї – питаються по світі Ви яких – питаються – батьків Я мала частинка України Її щастя, горя, втіх і сліз Прабатьків, прославлених, дитина, Що воздвигли Запорізьку Січ. Тих, що мужньо бились з татарвою,

216 Ой, нелегко йшли в чужий ясир Я із тих, чия козацька слава Прожила, не меркнучи, віки. З тих, що у змаганні за Державу. Із таких я. А іще з таких, Що зросли без батьків, без любові. Та життя коли лиш похилить – Піднімаюсь і росту я знову. Я у тиші дзвінкій набираюсь обнови Й знов іду домети У дорогу мою непросту. О, мій шлях нелегкий Знаю голоді холод, І війну і голокост. Я із тих, що ще юній На груди мені почепили, Щоб мене відрізнить, Горезвісне відзначення ОСТ. Яне хочу жалю, Яне хочу подачок. Ужитті лиш візьму Запрацьоване я. Боя вірю у правду, Боя вірю у працю У Оте, понад нас, Що людей окриля.

Ведуча: Голодомор лишив по собі в Україні економічні, соціальні, демографічні, політичні втрати та духовну руїну. Мораль, традиції, талант народу, його пісні, віра його
– все те було відкинуто новою реальністю. Як непотріб, пережиток. Страшне попелище лежало там, де ще недавно цвів сад духовного життя українського народу.

Ведучий: Що ж забрали з собою в могили ті мільйони великомучеників голодного року Не тільки те, що вони самі могли сотворити, ай те, чого вони такі не передали нащадкам. А відійшли ж найкращі, несли в могилу найкоштовніше, що є в нації, – гени розуму, здоров’я, гени милосердя й справедливості, людяності й відваги, всі зібрані людські чесноти і таланти, а ще глибоку, тверду віру в Бога. Обривався вічний живий ланцюг поколінь. Руйнувалися сім’ї, родинні зв’язки. Народові було завдано удару, якого він ще не знав.
Після 1933 року не було чути вже вечірніх пісень в українських селах, повсюдно почали ламати і знищувати церкви, стала різко занепадати народна творчість, мова душа народу тяжко занедужала.

Ведуча: Після закінчення голодного нищення українських селян, на XII з’їзді комуністичної партії України в січні 1934 року, який увійшов в історію партії як «з’їзд перемоги, відверто було виявлено мету навмисно влаштованого голоду. Виголошуючи звіт секретар ЦК КПУ Постишев заявив «1933 рік був роком розгрому української контрреволюції. партія провела геркулесову роботу з ліквідації націоналістичних елементів на Україні. На тому ж з’їзді було поставлено, що й надалі головним завданням партії в Україні є боротьба з українськими націоналістичними тенденціями. Отже, не покарання за небажання вступати до колгоспів, а винищення націоналістичного духу і всіх його виявів ужитті народу.

217
Ведучий: О, скільки ж то зловісницька мета
Звела людей, приречених безвинно, – Й ніхто зате ні в кого не спитав. А ще страшніше, нікого у світі не зворушило, не обурило і навіть не було тим світом помічено та відзначено, як злочин. Не було вимоги покарання винних за національне вбивство, не було протестуй співчуття. Біль невинних мільйонів не потряс сумління світу, бо глибока байдужість і жорстокість править світом.

Звучить у записі чи у виконанні хору Святий Боже

Ведучий: Знамення доби народу повертається історія. Минуле не належить нікому зокрема. Воно – надбання нинішнього і прийдешніх поколінь, воно здатне бути дієвою силою для відвернення нових помилок і злочинів, нових спалахів насильства та збудників до братовбивства. Народ ніколи не забуває ні своїх героїв, ні своїх катів. Правда історії озивається в тисячах людських доль, що прийняли великий, незмірний людський біль, муки і страждання, горе й смуток.

Ведуча: З божої Благодаті дивом уцілілі, нині живі, вони мусять сказати про себе і про тих, кому не судилося дожити до нововиявлених фактів проти сталінізму. Багато пройшло часу, не з нашої вини багато втрачено, але мине запізнилися остаточно. Ми застали ще живих учасників колективізації. Згадують діти голоду, сироти го. Свідчать очевидці.

(Ведучий називає ім’я, прізвище запрошеного очевидця і передає йому слово. Або
ж зачитує задокументовані спогади)

Ведучий: Ми, єдині спадкоємці всього, що було. Тому, на відзначення скорботи і всенародного болю, хоч із непростимим запізненням тих довгих десятиліть, маємо достойно вшанувати пам’ять великомучеників нашої тяжкої історії – жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору, це наш святий обов’язок.
Схилімо в глибокій пошані наші голови.

Ведуча: Вічна пам’ять батькам та матерям, братам і сестрам, дідусям і бабусям, усім, хто безвинно став жертвою нелюдського злочину. Нехай світло цих свічок буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас уроці. Вшануймо пам’ять загиблих спільною молитвою Отче наш, «Богородице Діво».

Всі присутні промовляють молитву під супровід хору

Читець 1: Деякі люди думають, що якщо
Покарання за зло не здійсниться Відразу, то тут на світі нема Справедливості, а якщо є, то лише Випадкова. Кара за злу справу Затримується іноді на декілька Днів, іноді на кілька століть, але Вона така ж очевидна, як життя. Така ж неминуча, як смерть У центрі світового водовороту все ще Живе і говорить Бог. Бог справедливий, Які у давні часи. Велика Душа Світу СПРАВЕДЛИВА.
(Томас Карлейль. Відплата – неминуча!»)

218
Ведучий: Страх і біль огортає, коли ставиш себе на місці тих мучеників. Як їм хотілося жити Вдумаймося Нехай кожен з нас усвідомить всю потворність того режиму, нехай кожен хоч на хвилину завжди молитвою пом’яне тих, чиєю жертвою, чиїми стражданнями ми сьогодні називаємося українським народом.

Ведуча: Озираючись на пройдений шлях, сьогодні твердо можемо сказати, що загибле життя мільйонів великомучеників, знищених голодною смертю в 1932-1933 роках, не пропало намарно. Просякнута кров’ю мучеників українська земля породила нових патріотів національної духовності, які рішуче заявили світові своє національне кредо словами свого поета Василя Симоненка: Народ мій є, народ мій завжди буде Ніхто не знищить мій народ!»
Від народу можна все забрати, Витискати з нього піт і кров, Тане можна чоботом стоптати До вітчизни сонячну любов.

Ведучий: Мертві будять нас, живих, примушують озирнутися на пройдені роки життя – задуматися. Ми і наші діти мусимо знати, що Україна ніколи не переставала боротися, були великі жертви, були герої і про це треба пам’ятати.

Ведуча: Сьогодні у тяжкий скорботний день, маємо збагнути, що мертвих більше, ніж нас, нині живих, в Україні. Якби всі домовини поставити в один ряд, то ними можна опоясати Землю. Страшний терновий вінок на голові Землі, сплетений українцями. Наша доля страшна і болюча. Але в підсумку – то доля осяйна. Наш народ зумів піднятися з неволі.

Ведучий:
З небес ударив волі дзвін –
І все живе, все мудре знов воскресло. Прозрів народ й піднявся із колін. І оживає на руїнах.

Ведуча: Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я, бо надто великі втрати!..

Читець 2: О, народе, встань,
Сам собі порадь, Бо з чужих старань Будеш помирать, Буде знов душа Йти на смертну креш, Доки з лемеша Зброї не скуєш. Оберни сто сум В золоті хліба, Вийми з наших душ Страх і плач раба. Господи, прийди В нашу непроглядь, Дзвони розбуди, Що в землі лежать
(Д. Павличко Панахида за померлими з голоду»)

219
Під звуки дзвонів, що звучить у записі, всі учасники вечора виходять на сцену.

Читець 3: Боже великий, всевладний,
Яви нам свою могуть. Дай розпізнати правду, Праведників не забудь. Дивляться в Твої очі Мільйони скатованих душ.
Пригорни їх, посели на спочинок, Та їхнього сну не наруш. Заступи нас і нашу державу Од кривавих, лютих негод. Всі ми – сущі, усопші, прийдешні – Твій пшеничний, безсмертний народ.
(Д. Павличко Панахида за померлими з голоду»)

Хор і учасники вечора виконують Молитву за Україну


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   22


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал