Нам пора для України жити!




Скачати 110.63 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації23.12.2016
Розмір110.63 Kb.
ТипКонкурс

Державний вищий навчальний заклад
«Українська академія банківської справи
Національного банку України»
Конкурс творчих робіт: «Я пишаюсь тим, що я українець»
Стаття на тему: «Нам пора для України жити!»
Виконали студентки:
Сидорук Т.С.
Васюхно Я.
Науковий керівник: доцент кафедри менеджементу
Пересадько Галина Олександрівна м. Суми, вул. Петропавлівська 57,40000

Нам пора для України жити!
«Єдиний скарб у тебе – рідна мова,
Заклятий для сусіднього хижацтва.
Вона твого життя міцна основа,
Певніша над усі скарби й багатства.»
П. Куліш
Актуальність теми дослідження визначається тим, що роль рідної
(української) мови з роками стає все меншою і меншою більшість із нас не звертає увагу на те, у якому становищі знаходиться наша рідна мова, яка є важливим чинником консолідації нації.
До найкоштовніших надбань кожного народу належить мова. Тому і називається це надбання рідна мова. Рідна, як мати, як Батьківщина, як усе найдорожче серцю. Мова – це не тільки засіб спілкування, тобто вона служить не лише для передачі повідомлень, для узгодження дій, для нагромадження й поширення практичного досвіду, хоч і не дуже важливе. Її функції у житті кожної людини набагато ширші. Мова – найбільший духовний скарб, у якому народ виявляє себе творцем, передає нащадкам свій досвід і мудрість, перемоги
і славу, культуру і традиції, думи і сподівання. Рідна мова - то неоцінене духовне багатство, в якому кожен із нас живе та створює умови розвитку для майбутніх поколінь. Мова – найважливіший засіб спілкування людей, тобто засіб вираження і передачі думок, почуттів, волевиявлення. У цій ролі людська мова має універсальній характер і нею просто передавати все те, що виражається наприклад мімікою, жестами, морським зводом чи дорожніми знаками, тоді як жоден із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою.
У рідному слові народ усвідомлює себе як творчу силу. Слово рідної мови – могутній засіб передачі від покоління до покоління історичного, культурного, морального, естетичного, побутового досвіду народу. Слово –
найвірніший посланець з минулого в сьогодення і з сьогодення в прийдешнє.
Це схованка мудрості і невмирущості народу.
Ми живемо у незалежній і демократичній країні, де люди мають право вільно висловлювати свої думки, сповідувати ту чи іншу релігію, мати той чи
інший світогляд. Отже, природним є той факт, що українці мають спілкуватися рідною — українською мовою. Тим більше, що вона така у нас така солов’їна, чудова, калинова, і так можна говорити й писати про неї ще дуже довго. Але , чому ж так сталося, що на нашій землі у сучасних містах почути щиру українську мову скоріше виняток, ніж правило?
Хтось скаже, що українська мова — немодна, несучасна. Але насправді причину цього сумного явища слід шукати глибше — в минулому нашої країни. Історія розвитку української мови мала такий же надзвичайно складний, самобутній шлях, як і історія країни в цілому. Наша рідна земля кілька разів опинялася під владою інших держав. Звісно, народ був змушений пристосовуватися до звичок цих країн — інакше можна було втратити життя.
Нашим предкам доводилося розмовляти чужою мовою, бо рідна була заборонена. За радянських часів українська мова теж була у занепаді: у школах навчали російською, з екранів телевізорів і на радіостанціях можна було дуже рідко почути українську мову. Тож мимоволі почали спілкуватися "мовою усіх радянських народів". Шлях її розвитку - це тернистий шлях боротьби. Багато, дуже багато жорстоких літ і століть пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо витерпівши наругу і найлютіших царських сатрапів та посіпак шляхетно-панських, і своїх панів та підпанків. Перетерпіла вона і дикунський циркуляр царського міністра Валуєва, який заборонив друкувати книги українською мовою, окрім творів художніх, і ганебний із най ганебніших
Емський указ 1876 року, який зовсім заборонив друкувати книги українською мовою. Українська мова невіддільна від українського народу, від його
історичного розвитку, від самої держави, від рідної землі.
Українська мова - мова української нації. В ній тисячолітня історія нашого народу - історія тяжка, кривава, із злетами і падіннями, осяяна духом
свободи та незалежності Української держави, бо ж український народ віками змушений був із зброєю в руках оборонятися і відстоювати своє право на вільне життя. Тому в українській мові ми відчуваємо брязкіт схрещених шабель уславлених на весь світ козаків запорожців , незламних опришків і гайдамаків, заповзятих січових стрільців, феноменально мужніх юнаків-лицарів, які смертю хоробрих загинули під Крутами, відчайдушних воїнів УПА.
Нашою мовою Маруся Чурай складала пісні, які додавали козакам снаги, нею звучали накази славнозвісного полководця і гетьмана П.Сагайдачного, який вів на бій козацькі полки. Це мова запорізьких козаків.
Українська мова - це мова великого народу, великої культури, нашої історії.
Українською мовою написані невмирущі твори Котляревського і Шевченка,
Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського.
Любов до Батьківщини не можлива без любові до рідного слова. Тільки той може осягти своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки і пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим іменем своєї родини. Людина, яка не любить мови рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово - це людина без роду і племені.
Українська мова ввібрала в себе все найкраще, найніжніше, найвеличніше, наймудріше, найблагородніше, найпоетичніше і найболючіше - перший голос немовляти, яким воно сповістило про свою появу на світ, і останній розпачливий зойк прощання людини з білим світом, голосний сміх щасливої дитини і зворушливий плач сироти, невимовний біль чумака в далекій дорозі і тягар каторжника на важкій підневільній праці, солодке задоволення від творчої праці та побратимської вірності і велике розчарування від холодної людської байдужості, блакить високого неба і золотого сонця пшеничних ланів, сяйво світлого місяця і ясних зір, багрянець світанкових заграв і срібло цілющо- перлистих рос, могутність бурхливого Дніпра і оспіваного в піснях тихого
Дунаю, міць столітніх дубів, що символізують силу української нації і мінливо- веселкові переливи хвиль Чорного моря, тихий шепіт шовкових трав і таємний
шум замріяних смерек, красоту опоетизованої червоної калини та хрещатого зеленого барвінку, гіркоту поневіряння на чужині і відчуття піднесеності в молитві до Бога за рід свій, за Україну, за мир, добро і спокій на всій планеті.
Розмаїте і щедре наше українське слово. Мабуть, не всім відомо, що на міжнародному конкурсі в Парижі в 1934 році воно зайняло третє місце після французької та перської мов. За барвистістю наша мова посіла друге місце.
Слово надто багато важить у людському житті. Воно вмить змінює настрій, робить щасливим або нещасливим, радісним чи пригніченим.
Слово - найтонше доторкання до серця, воно може стати і ніжною запашною квіткою і живою водою, що повертає віру і добро, і гострим ножем, і розжареним залізом, і брудом. Мудре і добре слово дає радість, нерозумне і зле, необдумане і нетактовне - приносить біду. Словом можна вбити і оживити, поранити і вилікувати, посіяти тривогу і безнадію , одухотворити, розсіяти сумнів і засмутити, викликати посмішку і сльози, породити віру в людину і заронити зневіру, надихнути на працю і скувати сили душі. Зле, невдале, нетактовне, просто кажучи, нерозумне слово може образити, приголомшити людину.
Про українську мову і українське слово можна говорити безкінечно.
Століттями гнана і переслідувана все ж існувала вона в піснях і думках, казках і переказах, гострилася і виточувалася в переказах і прислів'ях. Але,не дивлячись на всі перешкоди на своєму шляху, український народ продовжував і продовжував виплутувати українську мову з того павутиння, яке її огортало.
Процес повернення нашої рідної мови на українську землю — нелегкий, і відбувається він поступово. Але, без сумніву, відбувається. І доказ тому — велика кількість цікавих українських книжок, які з'являються на полицях наших магазинів. Тут і твори класиків, перекладені українською мовою, і дитячі казки,
і збірки українських пісень і віршів, і наукова література, і художні твори сучасників. Усе більше можна побачити творів сучасних талановитих авторів, які стають популярними та модними серед українських читачів. Звісно, це
свідчить про те, що наші співвітчизники поступово відкривають для себе красу та унікальність рідної мови, починають любити і цінувати її.
І тепер саме завдяки рідній мові ми маємо змогу знайомитись із загальнонаціональними цінностями, передавати їх наступним поколінням, збагачувати свій внутрішній світ, розвивати інтелект і кругозір. Ми маємо можливість вільно знайомитись із творами поетів і письменників, які ціною своєї свободи, інколи навіть життя відстоювали право на творчість.
Сучасні школярі мають змогу у повному обсязі вивчати рідну мову, спілкуватися нею, адже стільки цікавих підручників сьогодні надруковано саме українською. Яскраві обкладинки та ілюстрації цих книжок неодмінно привертають увагу, таку книжку хочеться скоріше узяти в руки і прочитати.
Але чомусь ми не цінуємо те, що маємо…
Як говорив У.Аммон: "До основних кваліфікаційних якостей громадянина входить активне володіння рідною мовою" .
Нормальним є, коли рідну мову діти засвоюють від батьків. Однак специфічні умови існування нашого народу і породжувані ними фактори страху
і холуйства часто руйнують цей природний у цивілізованому суспільстві процес, а тому в історії України звичні випадки, коли до рідної мови значна частина українців повертається лише у зрілому віці - якщо взагалі повертається... Що ж до двох "рідних мов", ідея яких так інтенсивно донедавна насаджувалась серед неросійських народів, то друга "рідна" мова - явище таке ж природне, як друга голова в чорнобильських телят-мутантів.
Про дві рідні мови можна говорити хіба що стосовно окремих змішаних сімей, однак наукою зафіксовано, що вже в третьому поколінні тут залишається одна мова. Існують нації, складові частини яких користуються різними мовами
(наприклад, швейцарці
– німецькою, французькою,
італійською, ретороманською), є також різні нації, що послуговуються однією мовою
(наприклад, іспанською користуються, крім іспанців, чілійці, кубинці, аргентинці, мексиканці та ін.). Однак це не більше, як виняток, що підтверджує правило: назва народу і його мови мають той самий корінь.

Українська мова є мовою українською народу, отже, вона і тільки вона повинна бути рідною для кожного, хто вважає себе приналежним до української нації.
"Без мови нашої, юначе, й народу нашого нема" (В.Сосюра).
Історія розпорядилася так, що чимала кількість українців як в Україні, так
і поза їі межами, зберігаючи свою духовну спорідненість з українською нацією, не мала можливості опанувати рідну мову. Щоб уникнуги повної денаціоналізації - власної і своїх дітей, - ці люди перш за все мають оволодіти українською мовою як найголовнішим каналом зв'язку з рідним народом, його культурою та устремліннями.
Рівень розвитку рідної мови відображає рівень духовного розвитку нації: словник - це те, що нація знає про світ, а граматика це те, як вона про цей світ говорить. Адже, «Мова народу – це найбільший національний скарб, і ми всі маємо його берегти, в тому числі й авторитетними державними заходами, маємо наполегливо розвивати, оновлювати, збагачувати мову народну своєю літературною творчістю», – писав Олесь Гончар. В іншій статті цього ж автора читаємо: «Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе».
На превеликий жаль, більшість із нас не може на належному рівні висловити свою думку, оскільки не володіє достатньо українською мовою. У наш час також склалася така ситуація, що розмова українською мовою викликає велике здивування і в деякій мірі, ми б сказали, осуд збоку оточуючих, вони дивляться на тебе, ніби «ти з іншої планети». Особливо це поширеним є серед молоді.
Також наявною є проблема «суржику» не лише серед молоді, а й серед старшого покоління. Може б хтось і хотів розмовляти щирою українською мовою, але для цього, на жаль, недостатньо відповідних знань. І замість того, щоб вдосконалювати свій мовленнєвий багаж знань ми спілкуємося засміченою, не літературною мовою, тобто суржиком.
Практика безграмотного «суржику» принижує особу, яка ним користується. «Не може йтися про культуру мови там, де нехтують її закони,
без пошани й любові ставляться до її лексичних і стилістичних надбань, не вболівають за її чистоту, не дбають про естетику мови». Природу суржику як соціолінгвістичного, психолінгвістичного, історичного явища з’ясувати досить складно, оскільки на його формування впливають як об’єктивні (становище мови в державі, взаємодія різних субкультур), так і суб’єктивні, особистісні фактори, найважливішим з яких, на нашу думку, є здатність конкретного суб’єкта – носія мови до лінгвістичної адаптації. Суперечливими виявляються питання: чим є суржик у мові соціуму, тобто на загальномовному рівні, і з якими психолінгвістичними закономірностями пов’язана його поява в мовленні окремої особистості.
Психологічні аспекти білінгвізму проаналізував свого часу ще І.Франко у праці «Двоязичність і двомовність», зазначивши, що мовна деградація нерозривно пов’язана з особистісною: „... це полягає у глибокій психологічній проблемі, коріння якої сягає малодосліджених досі тайників – зв’язків людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою» .
Нехтування рідною мовою має за основу психологічну несвідомість етнічного носія мови: «Люди, що могли б були зробитися пожиточними діячами на рідній ниві, люди талановиті й працьовиті, пройнявшись нещасною манією – міняти свою рідну мову на чужу, тратили живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасності, забивалися в мертву і навіть науково безплідну старовину, як Петрушевич, марнували свій талант, як Микола
Устинович та Гушалевич, або кидали рідний край і йшли туди, де їх внутрішнє роздвоєння хоч почесті могло бути коли не усунене, то заглушене».
До того ж, індивід може сам обирати, якою мовою спілкуватися, – так само, як він вирішує, протистояти чи потурати суржикомовній комунікації.
Мовна свобода є важливим складником свободи особистісної, тому беззаперечним фактом є те, що особистісна реалізація без мовного самоствердження неможлива. На жаль, у дослідженому регіоні на сьогодні спостерігається значне зниження рівня мовної, культурної і національної
свідомості, яке, насамперед, пов’язане із мовною байдужістю. Небажання більшості мешканців міста стежити за культурою свого мовлення призвело до того, що інтерферентні компоненти викорінилися в систему територіальної говірки міста, і вона перетворилася на власне суржик.
На рівні комунікації окремого індивіда об’єктивні чинники завжди залишаються вторинними, адже мовлення людини, перш за все, – вияв її особистості, її неповторного, хай навіть недостатньо розвиненого інтелекту.
Індивідуальне мовлення ніколи не може аналізуватися як абстрактна величина, адже воно є живим виявом мови, вираженням мовомислення суб’єкта комунікативної діяльності. Залежно від втручання вольового компоненту в процес спілкування суржикові елементи можуть превалювати в мовленні, проявлятися в ньому на рівні окремих фрагментарних вставок або не вживатися взагалі.
Найганебнішою й найогиднішою ознакою зубожіння нашого мовлення є
«руський мат». Матюк як найбрудніший мотлох проник у нашу мову, став характерною ознакою не лише бродяги й пияка, але й директора підприємства, студента, школяра й, на жаль, сучасної модерної літератури. Він є постійним засобом спілкування у пролетарській російській родині, в середовищі російськомовної молоді чоловічої і жіночої статі. Нівечить українську душу й українське мовлення.
У студентські роки наших дідусів і бабусь згорів би хлопець із сорому, якби в присутності дівчини вживав лайливе слово. Вона після цього й не глянула б у його бік. Пережиток? Ні! Це інтелігентність, пошана й вихованість партнерів. Чому ж так безоглядно перетворюємося в мовних босяків?
Люмпенізація мовлення відбувається в парі з духовним зубожінням і закономірно виявляється в повсякденній поведінці його носіїв. Бо хіба лише цілковитою байдужістю, бездушністю й недбальством не лише щодо себе, але й своїх майбутніх діточок можна пояснити масове куріння в дівочому студентському й робітничому середовищах.

Здається, важче відучити від цієї нерозумної звички чоловіків. Одначе, якою шляхетною була б їхня оздоровча акція, спрямована на зменшення чисельності отруєних і засмерджених тютюновим димом дівчат. І поцілунки стали б солодшими. І нація здоровішала б.
Такою ж непривабливою в руках дівчини є пляшка, незалежно від того, що в ній – вино, пиво чи навіть вода. Чому так швидко, епідемійно, в усіх містах і навіть селах це стало нормою поведінки молоді студентської і шкільної? Не можу збагнути, це ознака волі чи сваволі, надмір розкутості, брак
інтелігентності і скромності, чи втрата самоповаги й самоконтрольованості?
Чому такими швидкими темпами в нашому суспільстві поширюється негатив?
Чому лихослів’я, куріння і пляшка стали атрибутами молодіжного (зрештою не лише його) середовища? Чи справді російська колонізація України спричинилася до такого глибокого різнопланового (економічного, культурного, морального й середовищного) занепаду? Напевно, так! Бо так само, як запущений переліг спочатку опановують бур’яни, і лише згодом поступово на ньому відновлюється корінна рослинність, так і в нашій розбурханій демократією громаді повернення до культурного, змістовного, розважливого
європейського життя мусить відбуватися через поступове очищення суспільного перелогу від колонізаційного накипу, післявизвольної розбещеності й моральної розпущеності. Маємо докласти максимум зусиль, самоорганізованості, самоконтрольованості й саможертовності для очищення українського життя від цього різноманітного забруднення.
Прояви вульгарного (брутального, спрощеного) в українському середовищі маємо змогу відчути на кожному кроці. Ось як пише про це в журналі «Дзвін» (2004, № 4) видатний філолог, професор Львівського національного університету ім. Івана Франка В. Лизанчук: «Прислухаймося, поспостерігаймо уважно – і серце наше жахнеться від того, як наші галицькі
“Стьопи” (не Степани), “Колі” (не Миколи), “Міші” (не Михайли), “Пєті” (не
Петрусі), “Вані” (не Івани) розмовляють, коли ідуть “пішком” на “остановку”, сідають на “двойку”, “тройку”, “шістьорку”, “сімьорку”, “восмьорку”, виходять
на “слідуючій” або на “послідній” “остановці”, ідуть на базар і продають
“клубніку” по чотири рублі “сємдесят” і по чотири рублі “восємдесят”.
Виторгувавши гроші, вони йдуть “по магазинам”, дістають із “кармана кошільок” і купують для своїх дружин “кольца”, “цепочки”, сосиски”,
“лимони”, для дітей “конфєти” і “жвачки” (сколько стої?), а для себе –
“сигарети”, “спічки”, “водку”, “сільодку”, “краску”, “предохранітель”,
“растворітель”, отвйортку”, “носки” та ще цілу “кучу” цікавих речей.
А якою мовою спілкуються хлопці, дівчата, діти? “Прівет”, “кароче”,
“канєшно”, “ладно”, “рєзко”, “тіпа”, “успокойся”, “довольний”, “ну да”,
“пригати”, “представляєш”, “подарити”, “не счітається”, а ще “тьолка”,
“воопще”, “кльово”, і все це в суміші з “бліном” створює сучасну галицьку говірку, українську “солов’їну” мову”. Поряд із цим, відбувається активна
інтродукція в українську мову цілком непотрібних іноземних слів: мер, губернатор, саміт, спікер, маркетинг, ноу-хау, нувориш, консалтинг, букмекер, брифінг і безліч інших, часто незрозумілих навіть молоді.
Мусимо глибоко усвідомити, що для подолання зросійщення, суржикування – цього не лише принизливого для кожного українця, але й небезпечного для нації й держави явища, – потрібна адекватна за потужністю, тривалістю й наполегливістю різнопланова протидія. Народ, який віками жив під диктат царя–загарбника й більшовика–імператора, в прокрустовому ложі фашистсько-більшовицьких режимів і в постійній вірі в ласку небесну та порятунок Господа, має зрозуміти, що Бог сприяє й допомагає тим, хто розумно використовує надані Ним можливості, здібності й права, примножує їх на славу
Богові, для свого добра і блага ближнього, вміє захищати їх від зазіхань домашнього чи сусідського дияволів. І доти, поки українець із покірного раба, очікувальника ласки Божої, ремствувальника з приводу своєї долі та поганого уряду не перетвориться на творця цієї долі й активного будівника своєї держави, української України не буде.
Двадцятирічний період існування самостійної України показав, що за умови засилля вихованців колишньої імперсько-більшовицької системи в
керівних органах, в освітніх, культурних, наукових, політичних і громадських організаціях та установах, величезного засмічення інформаційного простору російщиною, а тим більше знахабнілої діяльності ідеологів слов’янофільства,
імперського ренесансу, шовіністичного україножерства, федералізму й сепаратизму, підтримуваних із Москви, на кардинальні позитивні зміни в сфері функціонування української мови сподіватися не можемо. У цій ситуації
ініціатива має належати громадськості, українському суспільству. Почнімо спершу з мовного питання. Бо, як писав Олесь Гончар: “... коли кажемо про незалежність України, то це найперше мова, мова! Без неї незалежність – пусті слова».
Державна мова вже перестала бути тільки чинником самовизначення.
Вона є засобом стримування й захисту від домінування чужих інтересів у сучасній інформаційній війні проти глобалізації, проти захоплення нашого
інформаційного простору чужими для нас ідеями. Чим більший авторитет буде мати українська мова, тим сильнішим світовим конкурентом буде наша українська держава, тим легше можна буде вибороти для своїх громадян достойний рівень життя та світовий імідж.
Тому, мова народу – показник його свідомості. Вона дзвінкова криниця на середохресній дорозі нашої свідомості. Її джерела б'ють десь від магми, тому й вогняна така. Читаю літературні твори і бачу всю історію рідного краю, осмислюю всі історичні віхи. Скільки ж довелося пережити страхіть, принижень і загроз! А мова знову розцвітає. У ній одухотворяється весь народ, вся Батьківщина, втілюється творчою силою в описі природи, криниці, червоної калини, білої берези. І хоча тепер не легкі для простого народу часи, держава не завжди стоїть на його захисті, однак продовжує лунати рідна пісня, звучать рідні серцю мелодії. Все це можна назвати духовністю.
Окрім того, мова - це саме життя. Не буде мови - не буде народу; не буде народу - не буде нації, не буде нації - не буде держави. Відповідно, поки є мова, народ живе, зникає мова - народу немає. Мудрість гласить: відберіть у народу
все, і він все може повернути, відберіть мову - і він ніколи вже не зможе створити її.
Мова - засіб пізнання світу. Киньте у душу дитини, крім слова, його красу, і ви створите те середовище, у якому проростає свідомість. Кожен з нас п'є духовне життя і силу з груді рідного слова, бо словом можна пояснити все, що нас оточує.
Але якось так дивно склалася наша історія: то ми відроджували мову, то знову забували її. Здавалось би, є підґрунтя, воно споруджене безсмертними
І.П. Котляревським і Т. Г. Шевченком, а як часто в житті все йде наперекіс.
Нам хочеться стати на коліна перед мовою рідною і благати її повернутися до рідної хати, возводитися, забуяти віщим і вічним Словом від лісів - до моря, від гір - до степів…
Також хотілося б сказати, що мова не може бути немодною чи несучасною, бо мова — це душа народу, відображення його внутрішнього світу, його самобутності. Будь-яка міцна, стабільна та незалежна держава має свою мову, адже мова об'єднує народ.
Такий народ може заявити про себе на весь голос, що він має свою землю, свою волю, свої мрії та прагнення. Саме таким є український народ, що підтверджує швидкий і неспинний розвиток української мови, української літератури, українського мистецтва тощо. Немає жодних причин сумніватися, що наша рідна мова — модна і сучасна.
Іще хотілося б зазначити, що неправильне мовлення може забезпечити стовідсоткову передачу інформації, бо не порушує комунікативної функції мови. За умов фамільярної товариської бесіди між носіями кількох мов із різним рівнем володіння цими мовами зовсім відсутня потреба в контролі за вибором тієї чи іншої одиниці. При такому спілкуванні толерантність до ненормативних елементів буде високою, а рівень її усвідомлення низьким (хоча
іноді «неправильна» мова може породжуватися свідомо і зумисне як засіб відокремлення себе від «правильної» більшості).
На завершення цієї статті згадується уривок з віршу В.Сосюри:

«Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну».
Які прекрасні ці слова, а головне мають неабиякий зміст. Тому не цурайтесь своєї рідної мови і збагачуйте її!!!


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал