Поезії Богдана Чепурка 8 Про загрозу популізму 10 Історичні серпневі дні 1991-го 11 Нова книга




Pdf просмотр
Сторінка2/4
Дата конвертації26.12.2016
Розмір0.56 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4
НАША ВІРА

СЕРПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ 2016 р, № 8-9 (341-342)
НАША ВІРА

СЕРПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ 2016 р, № 8-9 (341-342)
6
7
Оксана ЗАБУжкО
Педагогiчна сторiнка
Нова свiдомiсть
Український ювілейний місячник липень 2016 видавництво «навіки»
с. рубанівське, храм святої Покрови, настоятель отець василь Пишний
Найкраще, що принесла пошта
по відкриттю пам’ятника Мазепі
Від себе додам, що в світовій топоніміці його насправді куди більше (навіть острів десь є в Тихому океані, – І недивно Іван Степанович був І залишається найславетнішим українцем в усій модерній історії.
І справа тут навіть не в преоб’ємній світовій «Мазепіані» (Байрон – Гюго – Ліст – і – т. д, що два століття розробляла образ (XVIII ст. відзначилось багатьма доленосними діячами, то дійсно була епоха героїв, проте, здається, нікому з них не вдалося прожити так, щоб головний політ, противник продовжував ненавидіти його і через 300 років по смерті. Справа втому ВПЛИВОВІ на хід модерної історії – на долі багатьох країні народів, – що його справив Мазепа – а нам іще тільки належить оцінити, вибираючись, з потом і кров’ю, з російського мішка».
(Якраз у ті дні, коли в Полтаві відкривали багатостраждального пам’ятника, у Кембриджі один із лідерів польської «Солідарности» Збіґнев Буяк захоплено розповідав мені про значення Конституції Орлика-Мазепи для доль західної демократії – проте, як на ній взорувались Конституції І Франції, й США (Мазепин двір, «мазепинці» – перша українська політична еміграція на Захід, – були тісно зв’язані з тодішніми европейськими елітами реформаторського напрямку, історія захоплива і в сьогоднішній Україні майже незнана. І дуже захотілось прочитати нарешті на цю тему щось притомне і від наших істориків-прав- ників-політологів – бо вже такий пора…)
Бо, ще раз повторю европейська Україна – це Мазепин проєкт. Чимшвидше ми це зрозуміємо, тим менше часу втратимо на продирання крізь туман. І не зіб’ємось на манівці.
Абсолютно випадково дізналася, що ця фантастична бухта в Східному Капі, Південна Африка, називається Магерра Вау, і названа так не чомусь, а саме на честь пана гетьмана правда, місцеві більше знають його, як байронівського героя).
На такий випадок ятрохи погуглила, і виявила, що на честь нього ж названі одне знай- більших родовищ газу в Альберті (Канада) і симпатичне місто в Міннесоті, місто Мазепа штат Пенсильванія, Мазепа (штат Південна Дакота) і Мазепа (провінція Альберта, Канада. На цьому фоні, з однією-однісінькою бронзовою фігуркою сумнівної якости ми виглядаємо жлобами, панове.
Юрій ФОМЕНкО
Б
уло це давно. Тоді Бог наш ще маленьким був. Якось сидів Він на великій пухкій хмарі, відривав від неї шматочки й грався. Ліпив тварин, гори, дерева… ви- ліпив якось такого собі хмаринку – чоловіка два вусата чуб, кремезного, але швидкого. Задумався Бог над тим, що робити з тим шматочком а потім – узяв та й поставив на Веселку, що блукала Дніпром, Порогами, ловлячи сонячні промені. Подивився… Подумав…
Гукнув Степу Дай Душу йому. Степ дихнув на хмаринку. Вона закрутилась, зіскочила на берег Дніпра вже людиною – два вусата чуб, посмішка та думка. Степ обняв те Боже створіння, розчесав йому чубі крикнув на небо Богу Дякую Тобі за помічника для мене!… Мамаєм його зватиму».
Вчив Степ Мамая Життю. Вчив – як знав. Вчив – як умів. Вчив – як відчував. Вчив Душу степову правилам життя, наказуючи Мамаю Ти – мій брат менший. Ти повинен уміти все, що вмію і я. Ти повинен бути кращим. Ти повинен бути сильним, як Дніпро. Швидким, як Вітер. Душа твоя має бути широкою, як я. Розум – холодним. Гордість, гнати гординю. А пісня твоя – повинна серце вражати, мов стріла. Зможеш стати таким – знайдеш Долю Де жмені шукати шляху до Долі – запитав Мамай Коли пропливеш Порогами – то на острові Великім знайдеш і силу, і сміливість. За островом, в Лузі Великім, – знайдеш коня вірного і станеш, як Вітер, швидкий. Гай зелений пісень тебе навчить. Шлях Душу творить. Впораєшся – Долю знайдеш Я пройду цей Шлях Сонце нехай осяє твій шлях, менший брате. Чекатиму на тебе і пильнуватиму тебе.
Підійшов Мамай до Дніпра. А Дніпро реве, воду жбурляє на каміння.
Змайстрував пліт, сів біля берега та й думку гадає як же пройти мені ті каміння й до острова дістатись. Аж чує – гукає його Веселка крайня Пливи під нами, бо краями своїми в каміння впираємось. Тримайся найшвидшого потоку води. Відштовхнув від берега пліт Мамай, течія й підхопила його…
Каміння, вир води, небо… і тільки веселки над головою. Двічі пліт розбивало, тричі ледь не потонув. У вухах – гуркіт води. Лишень почув, як перед Звонецьким порогом два камені – Богатирі перегукнулись Який сміливець А який сильний Дев’ять порогів позаду. І відкрився за останнім острів кам’яний. Сидів на плоту Мамай, дивився на його скелі… нато- мість – зі скелі Чорної – дивився на Мамая орел. І відчував Мамай силу, що приходить до нього.
Несла вода пліт Мамая за острів, у плавні, у Божої краси Луг Великий. Блукав у нім Мамай день, блукав другий, аж докине побачив берег високий. Піднявся на нього, сів та й Лугом милується. Бачить, кінь вороний берегом попастися прийшов. Змайстрував вуздечку Мамай, заховавсь у траві й став чекати. Другого дня прийшов кінь на пашу, а Мамай – разі накинув вуздечку на нього. Осідлав вороного і став із самим Вітром наввипередки ганяти… Втомившись, зупинився відпочити під дубом старим у гаю. Коника вороного на пашу відпустив. Сам ліг горілиць. Дивиться, як дубовими гілками вітер грається, слухає, як листя пісню тиху співає Дубе, брате, навчи так співати і грати, як ти вмієш У кожного – своя Душа, і вона співає свою пісню. Тримай бандуру. Заграєш на ній – Душа й заспіває.
Подякував Мамай і подався на Пороги. Щось штовхало його туди, щось гукало.
Сидів Мамай біля багаття, над Дніпром. Сидів та грав на бандурі, пісню співав. Пісню душі своєї. І вміщались в ній Сонце і Степ, Дніпро і небо… І заслухався тією піснею старий Чумацький Шлях. Його сльоза покотилась зорицею на місячну стежку-доріжку в Дніпрі. Вдарилась обводу й стала дівчиною – зорею…
Знайшов Мамай Долю свою.
Отак і Рід наш Мамаїв-україн- ців пішов. Стали плодитися, жити й господарювати в Степу. Жили вільно, кожен при своїй справі, допомагаючи одне одному. Всього було задовгий час. Багато хто зі злих людей зазіхав на Степ. І силою приходив, і хитрістю… Нама- гався вижити Мамаїв, а по тому – нав’язати Степу свої закони. Але все то – до певного часу. Пороги не раз вже піднімалися – скидали з себе усе те зло… І горів під ногами Степу тих злих людей, і билися Мамаї засвою Землю.
Адже Бог наш – не без милости, а козак – не без вдачі!
В
ідсутність української
державности, ато й по-
вна заборона всього
українського (згадаймо хоч би
десятки російських указів про
заборону української мови,
книги, пісні, навіть архітекту-
ри, що продовжувалось і в со-
вєтські часи) спричинили або
повну відсутність деяких жан-
рів у літературі й мистецтві,
або те, що вони представлені
лише поодинокими творами.
Чи не найбільше це стосу-
ється історичного жанру – яку літературі, театрі, зокрема
й опері, такі в живопису. Тоді
як у державних націй цей жанр
стимулювався державою, нас
позбавляли історії, бо ж яка іс-
торія могла бути у народу, яко-
го, які мови його, не было, нет
и быть не может».
Здобуття незалежности дає нам можливість правдиво висвітлювати минуле спонукає до глибокого вивчення і висвітлення багатьох раніше викреслених або перекручуваних сторінок нашої сторії. Тому й виникла ідея проведення виставки історичної картини, щоб зібрати українських митців старшого покоління, що працюють над історичною тематикою і стимулювати молодих до роботи в цьому напрямку, аби створити великий ряд полотен, котрі являтимуть усю нашу глибоку, величну, героїчну й трагічну
історію.
У січні-лютому цього року
в Київі у виставкових залах
Центрального будинку худож-
ника Національної спілки ху-
дожників України відбулась
уже Сьома всеукраїнська біє-
нале Україна від Трипілля до
сьогодення в образах сучасних
художників». Вперше виставка
була присвячена не давноми-
нулим подіям, а нашій сучас-
ності – Революції гідности та
Вітчизняній війні 2014–2015…
років. Це засвідчило, що ми
живемо справді у переломний,
історичний часі від нас зале-
жить, якою буде Україна, якою
ми передамо її нащадкам.
Для висвітлення у своїх творах цієї теми митцям не треба було відшукувати в архівах чи документальній історичній літературі факти і необхідну атрибутику, бо самі були учасниками тих історичних подій можна сказати, спочатку творили історію, а потім ві- добразили її в художніх образах.
Марина Соченко творила буквально на барикадах. Писала багатолюдні мітинги, а під час протистоянь ставала між самообороною і Беркутом, намагаючись материнським благанням зупинити силовий штурм Майдану. І своє п’ятдесятиріччя відзначила виставкою на Майдані під Будинком профспілок. За час Революції гід- ности художниця створила на Майдані, з натури, більше шістдесяти портретів активних учасників подій.
Киянин Василь Корчинський, щоб не втрачати часу на поїздки додому, перебрався у наметна Майдані. Носив мішками бруківку, підносив шини, готував коктейлі. Тим заробив грижу. Але олівця до руку той час брати не міг – не до того було. Коли ж революція завершилась, написав велике узагальнююче полотно Майдан. Революція гідности», на якому можна побачити і чорну зміїну силу Беркута, і Небесну сотню, і митця з мішком бруківки на плечах…
Катя Ткаченко, булав суті, неформальним сотником мистецької сотні, що базувалася в Українському домі. Разом з іншими митцями розписувала каски, щити для самооборони. До двохсотрічного ювілею Тараса Шевченка організувала всеукраїнський пленер Наша відповідь на Моє посла- ніє і мертвим, і живим, і ненарож- денним землякам моїм…».
Ще багато митців у різний спосіб брали участь у Революції
Гідности, і вона назавжди закарбувалась у їхній пам’яті, а тепер і в творчості.
Представлені на виставці портрети Сергія Нігояна, Михайла
Жизневського, Дениса Денисю- ка роботи Марини Соченко відкривають мартиролог героїв, що сьогодні віддають життя за волю України. Продовжується цей сумний рядна її ж полотні Вічна слава героям, де постають образи й невідомих воїнів ХХІ століття, яких неможливо пом’янути поіменно, бо не знаємо ні іменні прізвищ – залишилися тільки їхні позивні.
Саме такі воїни – цвіт України, що згорає в плум’ї війни, жертвуючи своїм життям заради нашої свободи, – на моєму полотні
«Спломенілий цвіт».
Олесь Соловей таких же нескорених і жертовних підносить на Вівтар борців за волю України.у творі Митрополиту Йосипу Сліпому, Михайлу Сороці та Катерині
Зарицькій присвята».
Наше минуле нам болить, які сьогодення. Ми прагнемо пізнати його cамі, а не з чиєїсь зверхньої подачі, не в чиємусь викривленому висвітленні. Ми хочемо знати справжніх героїв нашого народу і, хоч як то неприємно, його зрадників. Хочемо знати про великі перемоги і досягнення, які наш народ мав у всі часи, але мусимо пам’ятати і про трагічні, катастрофічні за своїми наслідками поразки, аби свідомо обирати шляху майбутнє, не повторюючи страшних помилок. Цьому повинна прислужитись і наша бієнале.
На жаль, до Маріуполя ми змогли привезти лише близько третини творів, що були виставлені в Київі, й тому націй виставці українська історія, особливо давня, висвітлена далеко неповно. Більшість художників уже розвезли свої роботи вусі кінці України, і повернути їх було для нас неможливо. Дехто ж, правду кажучи, побоявся давати твори на виставку в прифронтове місто та ще й вчас безперестанних бойових сутичок, що загрожують перерости у маштабну війну. Тим більша моя вдячність митцям, що згодились дати свої твори, добре розуміючи всі ризики воєнного часу, і засвідчуючи тим свою вдячність захисникам Маріуполя й усієї України.
Від усіх митців дуже дякую маріупольцям за патріотизм, за можливість показати нашу творчість у такий складний для них і всієї країни час на відзначення 25-ої річниціНезалежности України.
Автор проєкту, куратор виставки Олександер МЕЛЬНИк
Виставка Україна від Трипілля до сьогодення
в образах сучасних художників – у Маріуполі
Гетьман Іван Мазепа. Сучасне бачення
Мамай

НАША ВІРА

СЕРПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ 2016 р, № 8-9 (341-342)
НАША ВІРА

СЕРПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ 2016 р, № 8-9 (341-342)
8
9
Богдан ЧЕПУРкО, м. Львів
Іван СОкУЛЬСЬкИй
Поезiя
Посаджу дуба на рукотворному острові
Розточчя
вслухаюсь в рідну чорноземлю –
Сплелись уній коріння літ...
Читаю книгу крові темну.
купаю в Слові древній рід.
Листки блискучі серед ночі
Хитають молоду ясу.
веде мене всесвітній сум
в обійми срібного Розточчя.
Розкільчу древо, й пагін мови
Проб’є пагіння диких пуст.
Й зашелестить мені діброва,
Й прадуб – найбільший златоуст.
Жаский жасминовий розгін
Цілує тінь мою і плаче.
Душа духмяна і гаряча
Летить на крилах перемін.
Із дібр і дебр, із добрих зичень –
Сміються сльозина очах...
Й звичайний хліб. Й стославний звичай.
Й ще молодий Чумацький Шлях.
надхненно змінюється час.
Пливе у ніч бажання бути.
Схиливсь я щастя зачерпнути –
Тече ріка життя крізь нас
Запахла мандрівка.
бузок захлиснувся
дощами.
Підвальна у Руську пірнула.
нептун без тризубця –
здригнувся.
Повітрям свободи ще дихала Полтва,
і камінь
наріжної долі в будові міській
не позбувся.
було ще ніяково
кликати слово на віче.
Мовчала і мчала в новий часопростір
дорога.
ослаблене людство чекало
чудесних освідчень.
І хтось усміхався усні і не в сні
до нікого.
І небо, і зорі, що всипали небо,
так ніжно
Дивились на землю
в обіймах любові. І знову
Чумацька дорога стелилась,
як пісня, на північ.
І десь ще струміла вже пізня
вечірня розмова.
на Смілу, на Стугну,
на Рось і русяву Росаву,
в рідненьку Ірдинку пірнути
й злетіти над віссю,
Інгулу торкнутись, і славу
й неславу іржаву –
обняти у слові
і знову вписати у вічність.
Ще будуть черкати
Чорна ріка
За колочавою – вільшани.
в Тереблі – гребля чимала.
Цей край напишеться віршами
Й оголить душу догола...
Стоїть в очах мені колодне –
З-під гір до Магури стремить.
углибне темне і холодне –
Жаріє уголька в блакить.
Горить над Чорною Рікою
Свята яса – Молочний Шлях...
Й сам бог торкається рукою
Свого творіння у горах.
над осторіки Синєвиру –
Згоряє Стримба нанівець.
Й перекидає бог сокиру
З Передньої на негровець.
Там канч глядить згори на Гребінь,
Малий Горган – на Чорний діл...
Й летить Земля у Синім небі –
Святити рай вкраїнських сіл.
Степ
в розщелині гарячого асфальту
Пробився кріп зелений та й росте…
Поїдемо, мій брате, в степ –
Знімати з квітів різнобарвні скальпи.
Це так, якби яв бога попросив
Для себе долі, що завжди зрадлива…
Це так, якби напився я роси –
не для краси, а як земного дива.
Шумлять в степу буркуні ковила.
Димить туман, зволожуючи очі.
куди мене ти, доле, привела –
я тут, в степу, нічого більш не хочу.
Лиш простягнутися за обрій полотном
Душі всесвітньої, що стала світлом…
нехай мене накриють полином.
нехай мене згадають сивим вітром.
нехай я буду піснею і сном,
Що повертаються до себе щохвилини…
нехай я стану хлібом і вином
у степовій Елладі україни!
на зарінку коло річки мурава яскріє скраю.
на заріччі водолійно
б’ють джерела з-під землі.
З вирви провалу провалля
заглядає й виринає,
Мовби кличе в гущу дебрів сотні
божих поколінь.
Дич дрімуча з густолісся виплітає химереччя.
Я стою і тихо плачу над обривом уночі.
кров кипить в мені гаряча.
бог торка мене за плечі.
вітер квилить з потойбіччя.
валить клубом дим з кочівй.
Хто запише пам’ять роду
на гулких камінних скалах,
Хто зворушить дух країни,
що тече з тисячоліть,
Хто життя моє окреслить
яко Духа божий спалах
Й понесе в нові століття
мого роду божу вість?
Рінь мовчить. Із моворіччя
білий човник випливає:
Місяць повний п’є з макітри
тихосяйне молоко.
Мамо, мамо, хто впізнає
твою пісню край Дунаю,
Хто любов твою освятить
несподіваним рядком?
Україна – фенікс – лелека.
Тут і на стор. 9 – скульптури Міртали Пилипенко
Творчість Богдана Чепурка в сучасній укра-
їнській поезії – явище надзвичайне й прозірливо
знаменне за первозданною силою духовної плас-
тики образів, внутрішньою виразністю інтона-
цій та наповненістю простору слова глибинною
красою українського світотворення. Сміливе но-
ваторство й глибина думки, незбагненно ніжна
любов до слова, до україни ставлять його поезії
на самодостатньо високий рівень, співзвучний
провіденційним шуканням доби.
Він ширяв над Львовом. Атож Душа летить із рибами дозір Синява світлих очей іскриться на тлі погідного неба – будь собою!
Зважував на долонях Слово. Воно ж єдине, ради чого й приходиш у цей світ покликало – й ідеш. Боявся наполохати звуком, жестом, розмахом душі Тайну творення.
Слово врятує, якщо ми зуміємо Його вберегти.
Мітологема світотвору й словотвору – одна із визначальних. Матерія слова – це мати, це те, що ми маєм, це світу основи, це Духа неміряне поле. В свідомості зринають й рясними імпульсами торкаються бруку крила небесного Голуба-Духа, вершить долю людей і народів, квітів і трав, Чумацького й усіх інших шляхів – Верховний Творець.
Буття постає з небуття, перемога приходить як неодмінність поразок, сльоза віщує пересторогу й надію на безсмертя, литаври душі рятують, коли вже нічим боронитись.

З есею автора Молитва за україну»
Бахчисарай
1
Гори, гори, хто вас нагромадив?
Гори, гори, хто вам небо дав?
висота – навіки, височінь не вкрадуть.
не затопчуть нагло, мов квітки купав.
висота – твердиня, висота – орлина –
хто здолати може висоту?
Тут татарська пісня – з вуст татарських лине –
«не ступати ворогу, не стоять отут!»
Гори сиротіли, гори даленіли…
Пеленали гори відчай і плачі.
І за ніч останню матері сивіли,
і кричали діти – отоді вночі!
Гори не запались, горн залишились…
Хто їх розуміє – ні душі!
Й висоту стоптали, й височінь украли!
Пусткою ці горн, тихі і чужі.
«Земле предків, що тебе не знаєм!» –
голос дальній чується мені –
кров татарська вдалині ридає…
Серце в тузі – там, на чужині!
Гори, гори. Я шукав розради
горе люте вічне, як вода…
Гори, горн, хто вас нагромадив?
Гори, гори, хто вам небо дав?
2
у горах – плач. Ридають ридма гори.
не знав ще світ такого ось плачу!
Сибір! Сибір не вернемось ніколи.
Землі ції не бачить і не чуть’.
у горах плач. остання ніч у горах!
останній крок на предківській землі!
Татарська ніч, татарське люте горе
не жалус ні сивих, ні малих.
«Хай чинять ґвалт,
хай всім іскрутять руки –
земля ця – наша Ми її сини!
Якщо живими нам і не вернутись –
прийдуть могили наші з чужини!»
3
украдено край –
віл землі до кровинки.
не шукай, не питай
і до цього і звикни!
Засибірено край,
там камінно заперто.
Тепер краєві край –
не воскреснеш тепер ти!
Ізґвалтовано край
від краю до краю…
Я бачу бахчисарай –
я не бачу бахчисарая!
кров далеко – вмира.
крові шляху немає…
Я бачу бахчисарай –
я не бачу бахчисарая!
Світ почує нехай
про злочинство безкрає…
Я бачу бахчисарай –
я не бачу бахчисарая!
1968
Цей промовистий, яскравий – багато у чому – пророчий вірш – Іван Сокульський – відомий по- ет-дисидент з Дніпропетровська (нині – Дніпра, пізніше багаторічний в’язень сумління, написав напередодні свого першого арешту та ув’язнення.
Незрозумілі, непотрібні, до пори приспані в свідомості обивателя всевладдям тоталітарного монстра проблеми, болі та спомини – в наші тривожні дні здичавіння світу і особливо – наступу російського імперіялізму – звучать застерігаючи й грізно-пророче – як дзвін – кожному народові й кожній людині.
Солідарність з чужим болем – особлива риса українського Руху Опору.
Ю.В.
Мандрівка
Нетреба
Той степ широкий проковтне й не скрикнеш –
Сліди найменші з гиком розмете
на всі чотири сторони молитви,
у сто раз ширший потойбічний степ.
І не могилу лишить, а розкопки –
Роззявлені на тисячу століть.
а все ж летиш у той вогонь солодкий,
Й уламок палі ув очах стоїть.
Жертовний степ, крутий у нього норов
Це так здається, що життя просте…
у бездну кане найлютіший ворог,
І сон-травою спомин поросте.
І ковилою тишу заколише
уже й не вітер, а малий віюн,
І упаде роса із карликових вишень –
Й боян торкнеться бугилових струн.
І бризне бриз морський, як часу простір
у те поліття тепле де-не-де…
Й з лиману гляне крізь століття острів,
І хлюпне літепло у слово молоде.
Й полин торкнеться пам’яті духмяно,
І стану я губитися в думках…
І хвиля в хвилю, час такий настане –
неначе я ширяю в небесах.
І облітаю подумки країну,
І многоліттями в Чумацький Шлях кричу.
Й летять уламки сліз, й нетреба кураїна,
Й пече мені пилиночка в очу.
Навпроти сонця
коли щось намалювати
воно втрачає свою одержимість
І стає надхненним
ось вималюєте коня
на стінах в’язниці
він оживає розбиває мури
Раз два і вина волі
коли намалювати лева
Що роздирає козу
комусь це принесе
Естетичне задоволення
але чи позбавимось ми
Звіра в собі
Розмальовуючи його на папері
або на дошці
або на вибіленому полотні світла
Та навіть на камені
уздовж береговоїлінії
або таке
Чи замінить малюнок живу мальву
навпроти вікна
І чи заступить мальва молоду
маму
Яка з усіх сил мружить очі
бІЛьШІ За ДвІ ЗоРІ
Сокровенне
Посаджу дуба на рукотворному
острові
або й два до пари чий три
для Трійці
Хай би собі виростали у піднебесся
Може й випросять убога відстрочку від кінця світу
бо й кінець неостаточна оказія
а щойно перехід
на інший безлюдний острів
Чи там вищий цивілізаційний
рівень
Який ще треба олюднити
одухотворити
вдихнути у нього те що
не видихається
увіковічнити найдорожчими
еманаціями
ЛЮбовІ
Освячене довкілля
Прислухаюсь до голосів саду ефіру
Перемовин цвіркунів і листочків
Цікаво про що гомонять бджоли метелики
Зорі заховані в кожній квітці
Чуєте янголи літають
Стають прозорішими і
бренить сльоза на струнах обрію
весела веселка заламує брови
неторкана дівчина розгортає руками простір
не втримати часу пісок поміж пальці
не загубитись у вічності
випливти великодньою рибою
З-під вечірніх сутінків
Розбризкати золото душі
на освячене довкілля на ближню хвіртку
на верховіття дерева в міжзоряне безмежжя
на кожну відкриту навстіж розвиднену долю
Хто
мій купол сердечний Черкаси –
Чарівної раси чарівна
столиця чудова…
І знов притулюся я словом
і ділом до раси.
І знов пригорнуся я словом
сердечним до Мови.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал