Поезії Богдана Чепурка 8 Про загрозу популізму 10 Історичні серпневі дні 1991-го 11 Нова книга




Pdf просмотр
Сторінка3/4
Дата конвертації26.12.2016
Розмір0.56 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4
Шлях до себе

М АЙ Д АН Наша віра, № 8-9 (341-342)
НАША ВІРА

СЕРПЕНЬ-ВЕРЕСЕНЬ 2016 р, № 8-9 (341-342)
10
«Жовто-блакитний – то
наша Ліра,
Жовто-блакитний – то
наша Віра,
Жовто-блакитний – то
наша Воля,
Жовто-блакитний – то
наша Доля!»
Рядки написані українцями на
барикадах Білого дому в Москві
19–21 серпня 1991 року
19 серпня 1991 року в столиці совєтської імперії відбувся контрреволюційний путч реакціонерів керівників КПСС, КГБ та Совєтської Армії. Президент
СССР Горбачов – ініціятор пере- стройки – опинився під арештом в Криму. І лише спротив громадянського суспільства, що почалося в республіках, які входили до складу СССР під час горбачовської перестройки, завадив путчистам здійснити свої зловісні плани. На підмогу першому президенту Росії Борису Єльцину, до Білого дому в Москві прийшли десятки тисяч демократично налаштованих москвичів та прибулих. Серед них було й чимало українців, які мріяли про розвал совєтської тоталітарної імперії та відновлення незалежної української держави, яка була знищена більшовицькою окупацією території Української Народної Республіки після невдачі національно-визвольної революції років. Українці записалися до Української сотні та під національними прапорами тримали оборону Білого дому зі сторони
Москва-ріки з 19 серпня і аж до повної поразки путчистів 22 серпня.
В ці вирішальні дні для подальшої долі України вони підняли на дирижаблі жовто-блакитний прапор над Білим Домом і над всією Москвою. Його було видно звідусіль. Ще один з барикадних прапорів почепили на танкові з українським екіпажем і він повів танкову колону після перемоги над путчис- тами геть від Білого Дому.
Події навколо Білого дому, національні прапори на барикадах у Москві надихали українців у самій Україні на думку про свою національну державу, а депутатів Верховної Ради тоді ще УРСР підштовхнули до прийняття доленосного Акту про Незалежність України 24 серпня 1991 року. В тих гарячих подіях, що стали вже історією, безпосередніми учасниками були зокрема один з останніх політв’язнів СССР Григорій
Куценко, навколосвітній мандрівник Валерій Петущак, журналіст Георгій Лук’янчук та громадський діяч Василь Повзун.
Про тривожні події в Москві зранку 19 серпня вони і тисячі інших громадян колишнього Со- вєтського Союзу почули хто де. Хтось на робочому місці чина навчанні, а хтось, як Валерій Діс- анович Петущак, у відрядженні в далекому Сибіру. Але всі хто міг, не змовляючись, потягнулись до центру Москви – до урядових споруд адже там, і всі це добре розуміли, згадуючи недавні трагічні події 1989 року на площі Тя- ньаньминь у Китаї, вирішуватиметься доля не тільки горбачовської «пе- рестройки» та демократизації, алей доля самої тоталітарної імперії, а отже і майбутня доля поневолених нею народів…
Демократич- но настроєним москвичам, а серед них було багато українців та представників інших націй, котрі мешкали в столиці чи в московських вузах, було простіше дістатися міським транспортом до Манежної площі, де розпочався спонтанний мітинг протесту проти новоявленого ГКЧП, або згодом – на заклик першого демократичного президента Росії Бориса Єльцина – до Білого дому на набережній Москви-ріки, що якраз навпроти Київського вокзалу.
Вони й склали першу лінію оборони Білого Дому. А їм на підмогу їхали електричками, потягами, летіли літаками з Сибіру таз інших далеких околиць Совєт- ського Союзу всі, хто вболівав за Свободу й Демократію на просторах комуністичної імперії. Багато було небайдужих громадян із Ки-
їва, Харкова, Полтави, Запоріжжя, Одесита з інших міст Півдня і Сходу України.
Найцікавіше, що ні перед путчем, коли люди різних національностей і релігійних переконань виходили на багатосоттисячні мітинги на Манежі чий на саму Крас- ную площу в Москві на підтримку демократичних процесів і політику
«гласности», не виникало жодних міжнаціональних чи міжрелігійних конфліктів. Такі на барикадах навколо Білого дому панувала атмосфера справжньої міжнаціональної дружби і взаєморозуміння. Бо всіх об’єднувало єдине гасло За вашу і нашу свободу!».
Українці об’єдналися в окрему Українську сотню, хоч було їх чимало і в інших сотнях. Підняли, які раніше свої національні жовто-блакитні прапори на барикадах водному з найбільш незахищених місць на південно- західному бантусі – якраз зі сторони України. Через ріку Москву на нас дивився пильно й надихав на боротьбу не хто-небудь, асам гранітний Тарас Шевченко – пророк української волі. Українці, що об’єдналися в Українську сотню не тільки підняли свої численні національні прапори на барикаді, алей розтягли своє знамените з першотравневої 1990 року ходи по Красній площі гасло «Долой империю красного фашизма!».
На свої прапори потягнулися вже підвечір го, які наступного дня зранку го українці і місцевій приїжджі, приходили підтримувати морально навіть українці з Канади, що перебували в той час проїздом у Москві, як-от мати й донька Ніна і Люба
Буцькі, меценат української культури Микола Мороз… Мораль- но і харчами з власних кухонь підтримували українські дівчата з тодішнього Українського молодіжного клубу в Москві, Національно-культурного товариства Славутич та Московської асоці- яції сприяння Рухові журналістка Лариса Триленко, студентки Жанна Зінченко, Валя Бондарук…
Підтримували з інших міст телеграмами і по телефону, українські активісти Москви, хто не мав змоги фізично дістатися в той час до міста Євген Сярий, Володимир
Мартинюк, Павло Жовніренко, Юрій Кононенко, наші тележурналісти Сергій Каразій та Олексій
Степура…
Українці, як народ вмілий та винахідливий, додумалися повісити свій великий жовто-бла- китний прапор навіть високо над Білим домом – на дирижаблі…
Складалось враження, що це саме українці підняли повстання проти хунти у Москві Згодом, правда, російські демократи виправили помилку і повісили над українським свій триколор значно більшого розміру, а під нашим почали чіпляти на канаті, що утримував дирижабль національні прапори й представники інших поневолених Московською імперією народів і націй Литви, Грузії, Вірменії Ще два зчисленних барикадних прапорів Петро Перепуст та Сергій Крижанівський повісили на бетеерові та танкові з українськими екіпажами.
Три тривожні дні і (особливо) ночі в очікуванні штурму. На дощі і в спеку. Українці вистояли. Відстояли Честь і Гідність рідної України, яка в той страшний час небезпеки замовкла і причаїлась в очікуванні найгіршого…Дали своїй Батьківщині шанс на Свободу Тоді здавалось, що Демократія і Свобода на просторах неосяжної імперії зла перемогла і динозавр комунізму та імпершовінізму вмер назавжди. Всі раділи проголошенню Незалежности України, Білорусі, Грузії… параду незалеж- ности інших країн з числа колишніх совєтських республік. Проте сталось, на превеликий жальне так як гадалось… Зловісна імперія, немов той багатоголовий змій, знову підняла свою голову та роззявила ненаситну пащеку на сусідні народи, що звільнилися від її гніту 25 років тому. За кривавою розправою над вільнолюбивою і багатостраждальною Чечнею потягнулася війна проти вільної і демократичної Грузії у серпні го, із весни го триває неоголошена так звана гібридна війна проти незалежности і територіальної цілісности нашої держави.
Проте хода історії незворотня, і вже нікому не вдасться повернути ні український народні інші вільні народив імперське стійло. І волю до свободи й незалежности української нації не зламати Запорукою тому – дві останні українські революції і героїзм та стійкість українських захисників на фронті Визвольної війни проти московського агресора нині на сході
України.
М АЙ Д АН Георгій ЛУк’ЯНЧУк
ЗагроЗа популIЗму
Звернення Ініціятивної групи
«Першого грудня»
Привид бродить по Європі – привид популізму. На дріжджах політичного популізму ростуть рейтинги крайніх правих і крайніх лівих партій. Демократичні, ліберальні цінності піддаються серйозним випробуванням. Авторитарні режими збирають несподівані дивіденди. Попри свій арлекінський стиль популісти стали зазіхати на президентський статус навіть там, де демократична традиція здавалася непорушною.
Популізм буйним цвітом розцвітає і в Україні. Щодня, щогодини, щохвилини його бурхливі виверження демонструють засоби масової інформації. Він крикливий. Він любить телекамери. Йому подобається пафос енергійних слів і порвані сорочки на власних грудях (начебто за злиденний народ. А водночас – він зовсім не цурається супердорогих іномарок та годинників, прихованих від людського ока маєтків, таємних закордонних рахунків, вишуканих олігархічних убрань…
Улюблене його заняття – політичний торг. Він жадібний, і тому продажний.
Він залюбки паразитує на соціальних бідах, лукаво спрощуючи складне, безсоромно експлуатуючи найпростіші соціяльні емоції, спокушаючи суспільство легкими шляхами до матеріяльного благополуччя та справедливости.
Суттю популізму є політична корупція. Його порожні обіцянки й грізні прокльони на адресу ворогів народу хабар утомленому суспільству. За них він прагне отримати прибуток у нечувано великих розмірах Йому незнайоме почуття відпо- відальности, тому він охоче втікає в позірну опозиційність.
Проте тільки до пори дочасу насправді популісти марять владними кріслами. Вони потрібні їм, щоб зірвати куші втекти. Закордон, або знову в «опозиціонери».
Популізм став реальною загрозою українській державності. За самою своєю природою він не здатен до конструктивної праці. Йому чужі національні, державні інтереси. Він украй далекий від того народу, за який так
«уболіває».
Популізм миттєво розпізнає своїх і лучить їх у мережі корупційної змови. Протиставитись цьому можна свідомою солідарністю здорових і творчих осередків суспільства, об’єднаних задля реального реформування країни.
Протиставити популізмові можна лише громадянську зрілість. А зрілість передбачає відповідальність. За себе, необдурених. За своїх нащадків. Закраїну, в якій живеш і яка назавжди є твоєю батьківщиною.
ОСТеРІГАЙМОСЯ ЛУКАВИХ.
До складу групи входять
В’ячеслав Брюховецький, Богдан
Гаврилишин, кардинал Любомир
Гузар, Іван Дзюба, Євген Захаров,
Мирослав Маринович, Володимир
Панченко, Мирослав Попович, Ва-
дим Скуратівський, Юрій Щербак
та Ігор Юхновський.
Подаємо з незначним
скороченням.
З листа до головного редактора
Вітаю Вас з Днем при-
йняття Акту проголошення
Незалежности України Ба-
жаю Вам і собі, і всім, кому
дорога воля народу, – на-
шим спільним служінням
перетворити День про-
голошення Незалежности
України в День утверджен-
ня її справжньої САМО-
СТІЙНОСТИ.
Країни, які люди, є справді вільними, самостійними, успішними тоді, коли покладаючи свою надію на Творця, живуть і самовіддано працюють, керуючись Його духовними настановами.
Тож хай ця Мета, що надає вищий смисл земному буттю, надихає всіх нас, дає сили і сприяє справжній самореалізації кожного українця.
Щиросердно вітаючи Вас зі Святом, надсилаю ось ці недуже урочисті мої думки з приводу 25 років Незалеж- ности.
ЧИМ БУЛИ ОСТАННІ
25 РОКІВ ДЛя УКРАїН-
СьКОГО НАРОДУ?
Відповідальність, любов дорідного люду і краю, прагнення правди та інтелектуальна чесність… Свідомий того, які високі вимоги постають перед тими, хто береться відповідати на це питання. Але берусь, поможи Господи Ось що в мене вийшло:
Це роки життя в божевільному комуністичному гріховному спадку, неусвідомленому належно і вчасно національною інтелігенцією, священицтвом і суспільством.
Роки
матеріялізації рабської свідомости владних чиновників, депутатів, бізнесменів, банкірів, лікарів, журналістів… А хіба не раби ті, що тихо прийняли відбирання у них бізнесів за проросійських януковичів? А це сотні тисяч людей.
Роки
прийняття значною частиною українського суспільства носіїв кримінальної психології, які виросли на совковому ґрунті, і їхніх правил суспільного співіснування життя по поняттях, та обрання нечесних і неправдивих своїми керівниками, вибираючи менше зло, з якими
«нужно договаріваться».
Це були також роки
ка-
яття і молитви живої частини українського народного організму. Роки її (частини) звільнення від духовного совкового спадку на першому Майдані. Її духовної революції, та повстання проти зла на другому Майдані Гіднос- ти. Роки війни з РФ за самостійність України тепер.
Це роки піднесення живої моральної частини українського народу над мамонною
«елітою».
Роки
утвердження власним життям творчою меншиною життєдайних для українського суспільства базових засад його буття. Моральних. Протилежних кримінальним «понятіям». Освячених кров’ю Героїв. Вироблення нею конструктивного шляху становлення справжньої
України.
Роки
виростання української творчої когорти, покликаної За правду пресвятую

стать
І за свободу».
Здатної розрізняти зло і добро. Яка має духовну силу триматися правди. Яка знає, що немає там добра, де немає правди.
Коли слухатимемо голос совісти, голос Бога в своїм серці, а не дрібні резони, то відчуємо дух предків, які ні перед ким, окрім Бога, не ставали на коліна – тоді все у нас вийде.
Адже століттями зберігався народ український без керівної еліти, держави на світовому перехресті не для того, щоб безславно зійти з мапи Землі. У нього є дане Творцем призначення, по- кликання.
Тож хай укріплює Господь дух наш І дає сили творити добро, служити спільному благу.
Олександер
СУГОНЯкО
Історичні серпневі дні 1991 року


М АЙ Д АН МАЙДАН Наша віра, № 8-9 (341-342)
«Наша віра, № 8-9 (341-342)
«Отож, в родині ніхто ніби не критикував тодішню владу, але в мене з дитинства в свідомості жила думка, що ця влада погана, що я не хочу так жити, що я хочу жити поза межами Совєтського Союзу. В Україні, саме в Україні, але за межами
Совєтів. Оце, пригадую, з цим зростав продовжує розповідь отець Сергій. – А в чотирнадцятилітньому віці я потрапив до лікарні. Поклали мене в палату з дорослими чоловіками, а ті мали добрий радіоприймачі слухали Голос Америки. Я став прислухатися, чую репресії, Саха- ров, концлагері. Де це, в нас Став цікавитися такими новинами. З того часу, бувало, якщо десь побачу радіоприймач, то все решта цілком втрачало для мене будь-який інтерес. Ще й друзів заохочував Послухайте що кажуть!»
Коли мені виповнилося 15–16, у мене вже виникли революційні настрої я вже, пам’ятаю, висловлювався проти влади на рок-концертах. Тоді з’явилися такі гурти як «Воскрє- сєніє», Машина врємєні». Їхні пісні спонукали до роздумів, відкривали очі тим, хто хотів слухати і чути.
Була така ситуація у квітнів Харкові – я тоді там працював. Ми з друзями пішли на концерт гурту
«Воскрєсєніє». Після концерту дізналися, що одного із солістів – Алєк- сєя Романова – заарештували. Хоч офіційною причиною були нібито нелегальні концерти, та насправді він став незручним для влади своїми виступами й піснями.
Отож, дізнавшись, що Алєксєя
Романова посадили, я виходжу на вулицю, збираю своїх хлопців, і ми починаємо скандувати Свободу
Алєксєю Романову!». До нас стали приєднуватись нові протестувальни- ки і скоро зібрався доволі численний гурт. Уявіть, це 1984 рік, мені 18 років. Не знаю, чому нас тоді не затримали. Гадаю, вони не знали, по-перше, хто такий Алєксєй Романов. А по-друге, це співпало з матчем Металіст – Динамо Київ, і вони, вочевидь, прийняли нас за футбольних фанів. Приїхала одна машина міліцейська, стала попереду нашої колони, друга позаду, третя – збоку. Вони нас так супроводжували до тодішньої площі Радянської України, тепер це площа Конституції в Харкові. А там вся площа була оточена ОМОНівця- ми. Далі нас не пустили, алей не чіпали. Просто дали розійтися.
Після цього я пішов у армію. Але революційний дух мене й там не полишав. Служив яв естонії. Нас налаштовували проти естонців мовляв, це фашисти. Яв це ніколи не вірив. Коли казали не спілкуватися з естонцями, я, навпаки, йшов і спілкувався. Із ясував для себе, що все це брехня ніякі вони не фашисти. Теж не знаю, як це зійшло мені з рук. Мабуть Бог мене беріг, боя ніколи не приховував своїх поглядів, ніколи не ховався. Хочуть вони мати незалежність – треба їм дати незалежність. Якщо їх тримають силою в Союзі, це неправильно. Я думаю, що й Україні було б краще без Радянського Союзу. Оце таке говорив яв армії. Й ніхто мене не здав, не настукав. Видно, Господь беріг та
Янгол-охоронець.
А вже потім почалася перебудова. Коли вибухнув Чорнобиль, я сказав тоді сам собі Почалося. Після вибуху на Чорнобильській АеС, не відразу, а десь за тиждень, стали писати правду. Тут я й зрозумів, що час змін настав.
Коли повернувся з армії в 1986 році додому в Конотоп, відразу пішов шукати однодумців. Я працював уму цеху КеМЗ. Став ходити між комсомольцями й казати ми молоді хлопці й дівчата, давайте щось робити. Наше майбутнє – перед нами, воно в наших руках.
Пригадую, 1988 рік. Перед демонстрацією сьомого листопада кажу цим комсомольцям давайте зробимо свої гасла Україні – волю, Ганьба КПУ. І пройдемося з цими гаслами. Жовто-блакитний прапор візьмемо, пронесемо. Хай вони свої червоні несуть. А ми несподівано виймемо наш жовто-блакитний і по проспекту Миру пройдемо з ним».
Активна позиція Сергія Сущен- ка привела до того, що його обрали комсоргом. Мусив погодитися комсомольці пообіцяти підтримувати його у всіх революційних починаннях, отже не міг дати заднього ходу. Однак компартії, яка контролювала своє молодіжне крило – комсомол, новий комсорг не припав до вподоби. Зрештою Сергій подав заяву про вихід з комсомолу і перейшов на иншу роботу – в Станцію юних техні- ків.Там відразу його обрали головою профспілкового комітету.
«А далі події розвивалися так, – веде далі розповідь отець Сергій. – В лютому 1990 в міськвідділ освіти викликають всіх профоргів і кажуть, що з’явилася така організація – Народний Рух України за перебудову.
Треба до неї ставитися дуже обережно і людям пояснити, що це щось націоналістичне, сумнівне. О, нарешті думаю. І відразу пішов шукати Рух. В 1990 році я вже вступив до конотопського осередку Руху.
У тому жму створив у Конотопі Спілку Української Молоді. Спочатку – Спілку Незалежної Української Молоді, бо тоді назва СУМ була заборонена. А 1991 року відновили назву. Ми проводили тоді багато політичних акцій, займалися виховною роботою, зокрема, збирали національно-патріотичні табори в Жолдаках. Запрошували туди видатних людей, наприклад, нашого відомого історика і краєзнавця Івана Андрійовича Лисого. Діти радо брали участь в цих таборах, їм було цікаво. Направляли дітей також ідо всеукраїнських патріотичних таборів. Вишукували для цього спонсорські кошти – діти відпочивали й виховувалися там безкоштовно.
На Різдво ходили колядувати організували Вертеп, де кожен грав свою ролю. Ходили й по селах і в Жолдаки, і на Кролевеччину через Сейм по льоду. В той час скрізь до нас ставилися з деякою осторогою. Єдине місце, де нас надзвичайно радо вітали, це село, яке тоді називалось Ленінське, у Кролевецькoму районі. Тепер йому повернули історичну назву Спаське. Пам’ятаю, нам сказали втому селі Ми вас уже 70 років чекаємо. В кожну хату впускали, і за столи запрошували, із собою коляду давали. Там зараз отець Ігор служить.
Саме Спілка Української Молодів 1991-му започаткувала і успішно завершила акцію за зняття Іванова – першого секретаря міськкому партії, а потім голови міськвиконкому. Акція включала і мітинги, і пікетування міської ради, і голодування. Ми навіть змогли переконати й залучити на свій бік бюджетників, яких Іванов вивів на антимайдан. Боротьба за тих умов була непростою, однак нам вдалося добитися виконання усіх наших вимог відставки прокомуніс- тичного Іванова та його заступника, зняття совєтського прапора з будинку міськради, а також ми були допущені до преси та телебачення».
«А після завершення Київського Майдану, – продовжує згадувати отець Сергій, – ми перенесли Майдан в Конотоп, боролися з тодішнім міським головою Огрохіним, який чинив свавілля вмісті і бізнес весь під себе підім’яв, і фальсифікацію на виборах обкручував. Отже, в 2005 впродовж трьох місяців ми проводи-
13
Закінчення в наступному числі
12
Антоніна ПИПкО
Нова книга про Майдан Гідности 2013-2014 22 вересня 2016 року у Київі в Музеї книги і друкарства України відбулася презентація книги Антоніни Пипко Кілька історій для історії – Київ ТОВ МВП «Інтер-
Сервіс», 2016. Серед запрошених і герої книги – ті, що вистояли Майдан – сотво- рили Революцію Гідности.
«Реальні люди. Реальні події. Зі сторінок книжки промовляє історія – віддалена й сьогоднішня. Промовляє словами і чином героїв, для яких найпосутнішими цінностями є правда, воля та гідність. А ще – любов до України. Особливістю нового твору про Майдан є і те, що Антоніна Пипко послуговується Харківським правописом.
«Центральна тема книжки – Майдан 2013 року та його учасники. Однак, загальна концепція виходить за рамки саме цього феномену. Я хотіла показати, що привело нас, українців, на Майдані чому Революція Гідности стала можливою саме у нас, в Україні. Перший розділ книжки У неволі кількома штрихами, вчотирьох нарисах із власної родинної історії, показує, що наше минуле – це неволя, з якої дехто, на жаль, і досі не виборсався. Та попри тривале поневолення, дух волі і правди серед українців не зникне розвіявся. Він, цей дух, і вивів найактивніших, найрішучіших на Майдан. А згодом розбудив і тих, хто дрімав. Саме Майданна мою думку, став тією незворотною точкою, коли раби зростають до синів своєї України-матері» (за Стусом – сказала у своєму слові на презентації Антоніна Пипко.
Цей визначний феномен – Майданне зміг би відбутися, якби не героїзм кожного з тих, хто його творив. Саме синергія мікрокосмів сотень тисяч найкращих, найвідданіших синів України і витворила це унікальне явище. А ще, безумовно, Божа сила і Боже милосердя. Бо не міг Він бути осторонь, там, де сотні Його синів горіли такою любов’ю, що готові були душу віддати за друзів своїх.
Другий розділ книжки – про декількох таких героїв, полеглих і живих. Ми маємо знати їхні імена. Та, найголовніше – довести до справжньої перемоги ту справу, за яку стояв Майдан. Це – наш обов’язок – і перед тими, хто на небесах, і перед тими, хто щойно прийшов чи лише збирається прийти у цей наш чудовий український світ».
Теплі слова вдячности на адресу автора пролунали з уст Отця Сергія Сущен- ка, Ольги Ліщинської, Тараса Компаніченка, Ігоря Пошивайла та інших учасників презентації.
«Краплею в Океані відчула себе Антоніна Пипко на Майдані, а вже пізніше переосмислила його найвеличніші моменти, найщиріші емоції та найдраматичніші долі інших Краплину вже ширшому контексті історичного шляху до Свободи. Ці декілька історій, дбайливо записані і талановито викладені у понад сторінковому фоліанті, стають важливим наративним інструментом для створення майбутніх експозицій Музею Майдану. Історії реальних людей з перших вуст – сучасний засіб збереження і презентації живої пам’яті, активізації індивідуальної гідности та громадських ініціятив. Тож надхненна праця Антоніни – не лише про болісне минуле, ай про омріяне багатьма поколіннями українців майбутнє – так оцінив значення книги Ігор Пошивайло, генеральний директор Музею Революції Гідности.
Капелян
Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає, той скаже до Господа Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Нього!
Псалом 90
– А ось і отець Сергій, – Віктор
Зеленський радісно привітався з міцним усміхненими чоловіком в камуфляжі та берцях. – Знайомтесь, – звертається до мене.
Якби не Вікторі не вгадала б у цьому енергійному воякові священика. Але з иншого боку, військовий капелян таки має бути вояком на вигляд. А може не лишена виглядай за своєю суттю листопада 2015. Майдан Неза- лежности. Ми прийшли сюди згадати початок протесту, який змінив Україну і змінив нас. А я тут ще й для того, щоб записати враження конотопців учасників Революції Гідности. Домовляємося з отцем Сергієм про
інтерв’ю. І ось наступного дня водному з приміщень Київської духовної академії гомонимо про події дволітньої давности і проте, що ж привело отця Сергія на Майдан та покликало на війну.
«Народився яв Конотопі, і фактично прожив тут все життя до війни починає свою розповідь отець Сергій. – На Майдан привело те що й усіх – загроза знищення України, української незалежности і України в цілому.
А все починалося з дитинства, гадаю, від бабусі Зої – маминої мами. Бабуся народилася в родині селян- середняків. В х роках їхню родину розкуркулили. За тиждень діти поховали обох батьків, які померли з голоду. Залишилось семеро сиріт.
Старший брат одного разу сказав десь на вулиці Що це за влада, яка призвела до смерти наших батьків, а нас семеро залишила сиротами Як я тепер, як найстарший, вигодую шестеро моїх братів і сестер. Наступної ночі, після того як вінце сказав, його забрали, і ніхто його більше не бачив.
Найстарша сестра Станіслава почала шукати брата, добиватися правди. І вона теж пропала де – ніхто й досі не знає.
Тоді моя бабуся, яка була найстаршою серед п’яти дітей, що лишилися самі – а було їй на той момент
12 років, взяла документи старшої сестри й пішла шукати бодай якусь працю, щоб прогодувати решту своїх братиків і сестричок.
Це відбувалося на Хмельниччині, де саме, не знаю. Відомо мені лише, що моя мама та її сестра народилися у Шепетівці.
Оце все вона мені розповідала, коли я був ще школярем, і звісно, воно не співпадало з тим, про що писали в газетах та показували в теле- візорі.
А ще, пригадую, в школі була вчителька української мови Людмила Іванівна. Я навчався у Конотопській школі № 3 – восьмирічці. Тоді я не усвідомлював, але тепер, згадуючи Людмилу Іванівну, розумію, якою патріоткою вона була, як щиро любила Україну й навчала цього своїх учнів. А це ж був кінець х, уму я закінчив восьмий клас.
Вдома жне було ніяких патріотичних розмов. Лише те, що бабуся Зоя розповідала. А дід, до речі, був комуністом. Вони часом сварилися, і дід обзивав бабусю «бандерівкою».
Отець Сергій сміється. Тепер ми сприймаємо за честь, як когось назвуть бандерівцем, а в ті часи це означало погана людина, зрадник».
ли акції проти нього. Тут ми вже були не самі, об’єдналися з иншими політичними силами. Знову довелося голодувати.
Огрохін три місяці нас ігнорував. Нарешті йому зателефонували й запропонували три варіянти: або він виходить до людей і домовляється з ними, виконує їхні вимоги, і завтра немає наметів – це перший варіянт. Другий варіянт – подає саму відставку, третій варіянт – ми пускаємо вхід всі документи КРУ – й він сідає в тюрму. Огрохін вийшов до нас вперше затри місяці й спробував домовитися. Але домовитися не про виконання наших вимога вочевидь, збирався підкупити організаторів акції особисто. Коли ж він зрозумів, що мине йдемо на підкупі компроміси, то наступного ранку подав у відставку Отче Сергію, з таким полум’яним серцем борця, чому і як Ви стали священиком – запитую.
«Я все життя шукав Бога – щез дитинства, – погляд отця Сергія стає задумливим, – так само, як я шукав незалежности й свободи. Коли з приходом перебудови це стало доступним, я почав відвідувати церкви різних релігійних конфесій, навіть секти, шукаючи Бога. Ідо православної церкви ходив, звісно. Багато літератури читав – різної, не лише православної. В мене були друзі священики, з якими я багато спілкувався. Тоді в Конотопі ще не було жодного храму УПЦ Київського патріярхату, найближчий – у Підлип- ному. Коли Владика Михаїл скерував до Конотопу отця Юрія Пришлюка – першого священика Київського па- тріярхату в Конотопі, його просто до мене направили мовляв, і патріоті людина віруюча. Ми з ним подружилися, і він запропонував мені стати священиком. Тоді я відмовився по- перше, вважав себе недостойним.
По-друге, я тоді мав невеличкий бізнес, де був зайнятий у вихідні дні – займався відеозйомкою. До того ж, я бачив, наскільки скромно, навіть бідно жив цей священик. Про автора:


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал