Проблеми впровадження державно-громадського




Скачати 71.99 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації06.01.2017
Розмір71.99 Kb.
ТипАнализ

УДК 35.088
РАШИТОВА Наталія Каміліївна,
канд. наук з держ. упр., доц. каф. держ. упр.
та місцев. самоврядування ДРІДУ НАДУ
ПРОБЛЕМИ ВПРОВАДЖЕННЯ ДЕРЖАВНО-ГРОМАДСЬКОГО
УПРАВЛІННЯ ОСВІТОЮ ТА ШЛЯХИ ЇХ РОЗВЯЗАННЯ В УКРАЇНІ
Аналізується стан дослідженості проблем, що виникають під час впровадження державно-громадської системи управління освітою. Розглядаються шляхи розв’язання даних проблем.
Ключові слова: освіта, система управління, державотворення, регіональний розвиток, політика реформування освіти.
Рашитова Н. К. Проблемы внедрения государственно-общественного
управления образованием и пути их решения в Украине
Анализируются исследования проблем, которые возникают во время внедрения государственно-общественной системы управления образованием.
Также рассматриваются пути решения данных проблем.
Ключевые слова:
образование, система управления, строительство государства, региональное развитие, политика реформирования образования.
Rashitova N. K. Problems of plantation education administration system and
the ways how to solve it
The main attention in the article point out to analysis situation of studying problem, which arise during plantation education administration system. It is also concerning the ways of solving such problems.
Key words: education, system of administration, statebuiding, regional development, reforming of education policy.

Постановка проблеми. Роль освіти на сучасному етапі розвитку України визначається побудовою демократичної правової держави з ринковою економікою.
Закони України «Про загальну середню освіту» [1] та «Про вищу освіту»,
Національна доктрина розвитку освіти України визначили необхідність у новій освітній політиці, орієнтованій на гуманізацію, інформатизацію, національну спрямованість освітньої системи. Для цього слід створити нову модель системи управління, яка передбачатиме державне управління з урахуванням громадської
думки, унаслідок чого будуть змінені функції, структура і стиль регіонального та місцевого управління освітою. Невипадково в національній доктрині розвитку освіти визначено, що модернізація управління освітою, перш за все, передбачає:
- створення систем моніторингу ефективності управлінських рішень, їх впливу на якість освітніх послуг на всіх рівнях;
- впровадження інноваційних інформативно-управлінських та комп’ютерних технологій;
- запровадження нової етики управлінської діяльності;
- підвищення компетенції управлінців усіх рівнів, унаслідок чого сучасна система освіти потребує суттєвих змін в управлінні освітою;
- оптимізацію організаційно-управлінських структур;
- зміни в технології реалізації управлінських функцій;
- ефективний перерозподіл функцій і повноважень між центральними
інстанціями та органами місцевого самоврядування;
- зміну форм і методів контролю;
- демократизацію призначення керівників навчальних закладів;
- підготовку і перепідготовку управлінців усіх рівнів, виховання лідерів в освіті.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. В Україні започаткували розв’язання проблеми управління галуззю освіти такі науковці, як В. Козубняк,
В. Луговий, Г Науменко.
Мета статті. Метою статті є виявлення проблем реформування системи освіти в контексті зміни централізованого управління галуззю на регіональне із залученням громадськості.

Виклад основного матеріалу. Сьогодні основними завданнями політики реформування освіти на регіональному рівні є її відповідність пріоритетам розвитку регіону. Першочерговим завданням державної політики в галузі освіти має стати децентралізація, тобто передача регіональним (обласним), місцевим органам влади повноважень, розробка стратегій розвитку освітньої політики на місцях, залучення громадськості до процесу управління освітою.
Недоліками сучасної системи управління освітою є недостатнє поєднання державних і громадських важелів впливу, надмірна централізація, ігнорування умов для участі територіальної громади в управлінні навчальними закладами.
Новопризначені керівники переважно звертають увагу на матеріальне забезпечення закладів освіти і майже не думають про стратегічні цілі та розвиток.
Одним з основних завдань освітньої політики є створення сучасної
регіональної (муніципальної) системи освіти. Для цього необхідно розробити нові
освітні програми, які відповідатимуть пріоритетам певного регіону; сформувати систему державно-громадського управління регіональною (муніципальною)
освітою та впровадження сучасного менеджменту; розробити інструкції, які
забезпечать функціонування і розвиток сучасної регіональної (муніципальної)
системи освіти; визначити належне нормативно-правове забезпечення її
функціонування. На жаль, сьогодні деякі керівники районного, міського та шкільного рівня недостатньо володіють знаннями про управління, менеджмент в освіті, про його закономірності, принципи, що негативно впливає на оптимальну організацію навчально-виховного процесу та впровадження сучасних управлінських технологій [2]. Тому будь-які інноваційні процеси, що визначають реформування як державної, так і регіональної системи освіти, не зможуть забезпечити системних сталих результатів без поширення практики нововведень на рівні управління освітніми системами. Мова йде про розвиток такої системи управління, яка дозволить підвищити якість освіти та освітніх послуг. Якість освіти має розглядатися як система взаємопов’язаних якостей: якості педагогічного процесу і результату; якості управління .
Удосконалення управління освітою слід починати з розробки регіональної
програми управління освіти, яка б включала теоретичні й практичні розробки щодо
впровадження інноваційних підходів в управління регіональною системою освіти як самоорганізованою системою [3].
У зв’язку з цим досить цікавим, на думку автора, є досвід роботи львівського регіону. Здійснюючи перехід від державного до державно-громадського управління на муніципальному рівні пропонується створити систему управління, яка б не дозволяла приймати важливі рішення без консультації з громадськістю і була менш залежна від конкретних посадових осіб. Це можливо досягнути за допомогою відкритості й прозорості освітньої політики та інституційного розвитку [5].
Управління сучасною муніципальною системою освіти має такі рівні:
- шкільний (заклади освіти);
- локальний (освітні округи);
- міський (управління освітою і ряд інституцій).
Основними завданнями шкільного рівня є подолання заформалізованості
громадських організацій у школі (батьківські комітети, педагогічні ради та учнівське самоврядування); створення шкільних опікунсько-наглядових рад.
Займатися цим відразу в усіх школах не обов’язково. Починати треба там, де цього прагнуть як адміністрації шкіл, так і батьки, мешканці мікрорайону. Шкільна опікунська наглядова рада реагує на звертання батьків, педагогів та учнів, бере участь у підготовці та прийнятті програми розвитку закладу, створює фонд підтримки школи, визначає пріоритетні напрями її розвитку, фінансово їх забезпечує, контролює використання коштів, впливає на кадрову політику,
проводить публічний захист програм розвитку шкіл.
Створення локальних освітніх округів, на думку львів’ян, − справа майбутнього. це означає, що в усіх школах округу (мікрорайону)
функціонуватимуть шкільні опікунські ради (за бажанням громади мікрорайону). У
кожному районі працюватимуть різнопрофільні школи для надання освітніх послуг. Це дозволить організувати стійку громаду, яка буде вирішувати не тільки освітянські проблеми, а й проблеми профілактики правопорушень, соціального захисту та розвитку мікрорайону. У локальному освітньому окрузі буде діяти виборна освітня рада, яка вноситиме свої пропозиції до програм управління освітою та інших міських структур. Локальні освітні округи створюватимуться паралельно з проведенням адміністративної реформи міських структур.

Управління освітою на муніципальному (регіональному) рівні ведеться за двома напрямами: адміністрування закладами освіти та вироблення освітньої
політики та її реалізація, тобто слід виділити ланку, яка управляє, та ланку, яка адмініструє. Планувалося реорганізувати існуючі освітянські структури,
виокремивши для ефективного адміністрування інспекторську службу (центр атестації шкіл), незалежний центр тестування, інформаційно-аналітичний центр,
підключений до комп’ютерної мережі установ та закладів освіти.
З даного досвіду роботи видно, що зі створенням освітніх округів заплановано перейти від оптимізації бюджетних витрат до державно-громадської
системи фінансування освіти. Причому фінансову політику було б некоректно відокремлювати від освітньої та кадрової. Оскільки фінансова діяльність школи пов’язана з освітніми цілями, тому управляти фінансами повинні не лише фінансисти, а й освітяни, працівники контролюючих органів, представники громадських організацій.
Урешті-решт після довгих обговорень українськими та міжнародними експертами було визначено стратегічні цілі освіти, сформульовано завдання з реформування галузі, проаналізовано проблеми, запропоновано конкретні заходи їх розв’язання, у тому числі й нову стратегію фінансування. Передбачено два основних принципи фінансування муніципальної освіти:
1. Оптимізацію бюджетних асигнувань процесу освіти.
2. Розвиток громадського сектору фінансування освіти.
Основним джерелом бюджетних асигнувань є кошти, які щорічно виділяються державою. Впровадження змін у фінансове забезпечення обґрунтовано в міському бюджеті, де йдеться про виділення коштів на реформування освіти та встановлення фіксованого мінімального відсотка видатків на освіту (орієнтовно
25 %).
Підвищення ефективності використання бюджетних коштів забезпечується переходом на нову методику нормативного фінансування. Нормативи встановлюються з урахуванням спеціалізації школи та кількості учнів. Усе це забезпечить як об’єктивність і прозорість у розподілі бюджетних коштів, так і
оптимізацію шкільної мережі. Нормативне фінансування дасть змогу здійснити децентралізацію управління освітніми закладами, забезпечить самостійність
керівників шкіл, сприятиме їх зацікавленості в скороченні непродуктивних витрат,
економії бюджетних коштів і використанні їх на розвиток установи.
Щоб забезпечити перехід від державної до державно-громадської системи управління освітою, потрібно передусім перейти до державно-громадської системи
її фінансування. Це доцільно розпочинати зі створення Фонду розвитку освіти та відповідних фондів розвитку шкіл, кошти до яких надходитимуть на депозитні
рахунки в банках. Куди і як використовувати ці кошти, вирішують громадські ради відповідних рівнів.
При цьому фонд розвитку освіти формується з таких джерел:
- міського бюджету через цільове скерування частки місцевих податків;
- інноваційного фонду;
- цільових коштів підприємств і організацій, зокрема іноземних інвестицій;
- цільових внесків різних державних, приватних та громадських організацій, благодійних фондів;
- добровільних пожертвувань (внесків) окремих громадян, меценатів.
Кошти міського Фонду розвитку освіти за рішенням Ради освітньої політики при міському голові скеровуються:
- на реалізацію окремих проектів із розвитку освіти;
- надання грантів установам та окремим педагогічним працівникам, які
використовують перспективні інноваційні технології навчання та виховання;
- створення нових освітніх інституцій;
- перепідготовку педагогічних працівників;
- створення нових підручників і програм;
- проведення заходів щодо інтеграції в європейську спільноту та формування громадської думки.
Кошти Фонду розвитку школи за рішенням її опікунсько-наглядової ради витрачають на фінансування програм розвитку школи; встановлення доплат та премій педагогам за впровадження інновацій; виділення стипендій, одноразових заохочень та матеріальної допомоги учням; розвиток матеріально-технічної бази школи.
Фонд розвитку школи формується з таких джерел:

- відрахувань із Фонду розвитку міста на реалізацію проекту розвитку школи;
- цільових коштів підприємств і організацій, у тому числі іноземних
інвесторів;
- внесків різних громадських організацій, благодійних фондів;
- добровільних пожертвувань батьків та меценатів;
- доходів від надання школою платних послуг (у тому числі оренди приміщень та власної господарської діяльності).
На нашу думку, така стратегія фінансування освіти забезпечує передумови для динамічного розвитку освітньої галузі; інвестування коштів; зростання якості
навчання; ламає пряму залежність від бюджетних виплат; зменшує рівень втручання держави в освітній процес. Основними критеріями оцінки результативності нової стратегії фінансування освіти повинні стати: збільшення фінансових надходжень із громадського сектору; підвищення якості надання освітніх послуг; загальне зростання життєвого рівня міської громади.
Поряд із вирішенням проблем фінансування освітньої галузі потребують розв’язання проблеми рівного доступу до вищої освіти, працевлаштування випускників вищих навчальних закладів. Свого часу для розширення доступу до вищої освіти було введено квоту цільового прийому сільської молоді за спеціальностями, що визначають соціально-економічний розвиток села.
Насамперед це сільськогосподарські, педагогічні, екологічні, правознавчі та економічні спеціальності. Але це не вирішило проблему забезпечення регіонів кваліфікованими кадрами. На жаль, сьогодні залишається невирішеною дуже важлива соціально-економічна проблема працевлаштування випускників вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації. На нашу думку, для того щоб її
вирішити, потрібно:
- законодавчо розширити сферу застосування потенціалу випускників, які
навчалися згідно з державним замовленням, на підприємствах, в установах,
організаціях усіх форм власності;
- впровадити механізм економічного стимулювання підприємств, що створюють і бронюють робочі місця для молодих фахівців;
- підвищити ефективність цільової підготовки працівників;

- посилити відповідальність підприємств, організацій та установ за забезпечення належних соціально-побутових умов для молодих фахівців
(передусім житлових у сільській місцевості);
- збільшити частку місцевих бюджетів і коштів галузей у структурі
фінансування вищої освіти;
- вдосконалити механізм довгострокового пільгового кредитування навчання молоді у вищих навчальних закладах.
Висновки.
Підводячи підсумки, треба відзначити, що реалізувати регіональну освітню політику заважають такі фактори:
- надмірна централізація;
- відсутність досвіду та знань аналізу політики, управління на центральному та місцевому рівнях;
- нерозуміння владою значення освітніх реформ (відсутність належної
підтримки щодо їх проведення з боку держави і громадськості);
- недосконалість системи фінансування та нестача коштів і механізмів їх залучення;
- недосконале і застаріле нормативно-правове забезпечення;
- зміст освіти, що не відповідає вимогам демократичного суспільства;
- відсутність традиції активної участі громади й освітян у процесі
ініціювання змін, домінування авторитаризму, низького рівня громадської
свідомості, інертного мислення, неготовності до змін;
- брак еліти, лідерів, здатних взяти відповідальність за освітню політику і
реформи;
- традиційна система оцінювання та відсутність інструментарію управління рівнем і якістю освіти;
- обмежений доступ до інформації;
- безсистемність у впровадженні інноваційних технологій;
- низький інституційний розвиток.
Отже, реформуванням управління освітою в регіонах мають займатися і
нести за це відповідальність як органи державного управління всіх рівнів, так і
навчально-виховні заклади, наукові установи, органи громадського самоврядування. Головною умовою вирішення завдань, поставлених перед
сучасною освітою, є створення цілісної системи управління освітою в Україні, якій були б властиві гнучкість, демократизм, динамізм, мобільність, здатність до самоорганізації.
Таким чином, управління має бути здійснене висококваліфікованим персоналом. Сучасний управлінець освіти мусить добре розумітися на соціальних детермінантах освітніх змін і загальних тенденціях розвитку як суспільства, так і
навчального освітнього закладу. Він повинен ґрунтовно оволодіти методами наукового аналізу діяльності, чітко усвідомлювати основні завдання внутрішнього та зовнішнього, формального та неформального управління, управління функціонування школи та її розвитком. Управлінець повинен знати джерела саморозвитку школи, уміти концептуально, нормативно та технологічно обґрунтувати стратегію і тактику діяльності школи, бути надзвичайно чутливим до
інноваційних процесів в усіх сферах шкільного життя. Сучасний керівник має
детально оволодіти різноманітними засобами діагностики управляючої системи школи, контролю за всіма її ланками, способами організації механізмів зворотного зв’язку, делегування повноважень та використання механізмів самоорганізації.
Список використаних джерел
1. Козубняк В. Управління освітою: стан, проблеми, перспективи /
В. Козубняк // Освіта і упр. – 2003. – Т. 6.– № 3. – С. 67 – 72.
2. Луговий В. І. Управління освітою : навч. посіб. – К. : Вид-во УАДУ,
1997. – 302 с.
3. Науменко Г. Національна доктрина [освіта] – головний чинник творення суспільства / Г. Науменко // Президент. вісн. – 2001. – № 47. – С. 20.
4. Основні засади освітньої політики міста Львова. Стратегічний документ. – Л. : Ін-т. політ. технологій, 1999. – 68.
5. Про загальну середню освіту : Закон України // Інформ. зб.
Міністерства освіти України, − 1999. − № 15. − С. 6 – 30.

Document Outline

  • УДК 35.088
  • РАШИТОВА Наталія Каміліївна,
  • канд. наук з держ. упр., доц. каф. держ. упр.
  • та місцев. самоврядування ДРІДУ НАДУ


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал