Програма «століття»: магія переживання та чутливості #13 2 2016




Скачати 319.81 Kb.

Сторінка2/3
Дата конвертації10.11.2016
Розмір319.81 Kb.
ТипПрограма
1   2   3
«Кам’яне сер-
це» – це свіжий фільм з Венеційського фестивалю, де він отримав
«квір-лева». Це дебютний фільм, який, які багато дебютів, не обходиться без теми дорослішання, самоусвідомлення.
З-поміж позаконкурсних фільмів є історія шведської режисерки Сари Йорденьо «Кікі» про групу кольорової ЛҐБТК-молоді, яка об’єднується задля створення безпечного місця для зустрічей. Це своєрідний сиквел до фільму Парижу вогні – американського фільм х років про бали
Нью-Йоркських неблагополучних
ЛҐБТК-спільнот. З часом ці спільноти, ці субкультури вийшли в мейн- стрім (наприклад, сюжет пісні Мадонни узятий саме звідси, з традиції цих балів, «Кікі» оповідає подібну історію через 25 років
– аналогічний портрет сучасного
Нью-Йорка, про важливість створення подібних спільнот, важливість боротьби за свої права. Цю стрічку відзначено нагородою Тедді за найкращий документальний і пробний фільм на Берлінському МКФ 2016 року, а також його було номіновано на Ґран-прі фестивалю «Санденс» 2016 року.
А «Потанцюй зі мною» – це віднайдений, досі невідомий фільм Дерека Джармена, знаного британського режисера, який творив квір-кіно ще до того, як було витворено сам концепт. Цей фільм він зняв у х в гей-клубі. Стрічка пролежала 30 років на полиці у його друга Рона Пека, теж режисера. Це можна назвати дещо експериментальним фільмом, але водночас і показовим зрізом лондонської гей-спіль- ноти того часу. Програма Сонячний Зайчик – це не лише про квір-кіно для представників ЛҐБТК-меншин. Програма є важливою для розвитку не стільки толерантності, скільки порозуміння – людських і людяних взаємин, коли кожен знаходить в собі місце для прийняття іншого. І, звісно, це про прекрасне кіно.
Богдан Жук
КОХАННЯ В БАСЕЙНІ
ТА СПОРТИВНЕ
РЕТРО: ҐІД ПО
СКАНДИНАВСЬКІЙ
ПАНОРАМІ
Непросте та часом конфліктне поєднання професійної реалізації та становлення особистих стосунків стало темою кінострічок, представлених в цьогорічній Скандинавській панорамі Молодості. Герої більшості фільмів стикаються із викликом пошуку нової ідентифікації – причиною тому стають набуття нової соціальної ролі, відчайдушна закоханість, інвалідність або кар’єрнє зростання. Ідентифікація – це невластивість, свого значення вона набуває у соціальних взаєминах. Ідентичність функціонує, оскільки функціонують цінності, які її детермінують. Проблема пріоритету цінностей поставатиме у фільмах програми у формі романтичної комедії, спортивної драми або ж мелодраматичної історії, проте стане визначальною для кожного з героїв. Головний персонаж фільму Іди зі мною
данського режисера Ліси Олсон підірвався на міні в Афганістані і повернувся додому без ніг. Колись привітний та життєрадісний Томас (Міккель Бое
Фьольсгор) проводить довгі днів похмурому реабілітаційному центрі. Його єдина розвага – фанатичне піднімання важелів у тренажерній залі. Там він знайомиться з Софі (Сесілія Лассен), яка проводить години зі своєю тіткою Рут, що помирає від раку. Томаса і Софі об’єднує перфекціонізм. Вона – балерина, години відвідин Рут чергуються в неї з виснажливими тренуваннями до майбутньої прем’єри; він, перемагаючи біль, вчиться ходити протезами, вперто вірячи, що може повернутися навійну. Софі ділиться з Томасом професійними секретами – виконуючи різноманітні фізичні вправи, він швидше пристосовується до своїх нових ніг. Левова частка фільму присвячена тому, що Марта
Грем назвала потаємна мова душі. Точніше навіть не самому танцю, а пошуку ритму – і Софі, і Томас опановують його в своїх тренуваннях. Так, як треба знайти ритму вправах, без нього не обійтись і у стосунках. Софі і Томас належать до різних світів, проте через спілкування і мову тіл знаходять одне одного. Вона стала для нього опікуном, наставником, а потім і коханкою – і вимагає тільки емоційної близькості.
Врешті-решт, і Софі, і Томас досягають гармонії зі світом – а саме це може стати поштовхом до нових рішучих кроків ужитті. Силі любові та доланню перешкод фантазії й географії присвячений ісландсько-французький фільм Проект «Разом». Одного вечора оператор

6
2016
w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t K I F F
крану Самір (Самір Гесмі) стає у вечірньому барі свідком сцени, коли Агата (Флоранс Луаре) відшиває невдаху-залицяльника. Це історія про кохання з першого погляду. Дізнавшись, що Агата працює інструктором в місцевому басейні, Самір обзавівся яскраво-жовтими плавками та вирушив підкорювати її серце. Аби брати приватні уроки в Агати, він прикидався, що не вміє плавати. Проте певні події в басейні, винуватцем яких став наглядач Ребут соковита та класна гра Філіппа Реббо), викривають аферу Саміра. Наступного дня, прийшовши до закладу, він довідується, що Агата полетіла до Ісландії на міжнародний конгрес інструкторів з плавання. Без зволікань до Ісландії вирушає і Самір. Проект Разом – яскравий зразок сучасного переосмислення жанру ексцентричної комедії. Чим більш неправдоподібними стають ситуації, дії та репліки героїв, тим смішніше. Можна тільки позаздрити сміливості авторів фільмів, коли дурненькі гуморески межують з жартами награні фолу, наприклад, коли французький араб Самір представляється на конгресі делегатом з Ізраїлю та пропонує той самий Проект Разом – ідею спільного ізраїльсько-палестинського басейну, яка викликає захват усього конгресу. Ніжна та розслаблена інтонація фільму унеможливлює появу будь-якої агресії, сатири чи цинізму. Коли в нетривіальні ситуації потрапляє або добрий і винахідливий обиватель Самір, або трошки неврівноважена Агата, вони не бояться виглядати незугарно, кумедно чи сміховинно, як, в принципі, і сам фільм. На жаль, режисер фільму Шольвейґ Анспах померла минулого року після боротьби з раком. Світлий та дотепний Проект Разом став яскравою точкою її фільмографії.
«Уся краса» – стрічка норвезької режисерки
Аасне Ваа Ґрейброкк торкається межі вигадки і реальності – кордонів міжлюдськими взаєминами і пам’яттю про них, їх мистецькою репрезентацією. Через десять років після розлучення Сара приїздить до літнього будиночка колишнього чоловіка. Він продовжує писати п'єсу і хоче, щоб вона теж долучилася. Сара у захваті від ідеї, докине розуміє, що в п'єсі йдеться про їхні спільні роки.
Події фільму Найщасливіший день вжитті
Оллі Макі», який здобув головну премію програми Особливий погляд цьогорічного Каннського кінофестивалю, відбуваються влітку 1962 року, коли фінський боксер Оллі Макі змагався за чемпіонське звання в напівлегкій фазі з американцем Дейві Муром. Сором’язливий і скромний Оллі некомфортно почувається в ролі претендента на звання героя нації. Він не може зосередитись на підготовці добою, і віддав би перевагу проведенню часу з Раїєю, в яку так невчасно закохався…
Спорту і кінематографу завжди було важко знайти точки перетину. Вдалих фільмів про спортивні змагання або спортсменів вкрай мало. І недивно ці видовища по-своєму самодостатні. Правило підтверджується винятком. Підвид спортивної драми – боксерський фільм – займає особливе місце в історії кіно. Можливо, причиною є драматичний потенціал постаті боксера. Для нього кожний поєдинок може стати не тільки боротьбою зі супротивником. Він вступає у протиборство зі своїми ворогами, оточенням, близькими, а головне
– із самим собою. Правда кіно підтверджується правдою життя. Історія британського важковаговика
Тайсона Ф'юрі, який сенсаційно переміг Володимира Кличка, а потім відмовився від своїх чемпіонських титулів через депресію, можливо, теж колись стане основою фільму. Знятий на чорно-білу плівку Найщасливіший день вжитті Оллі Макі наражається на порівняння зі Скаженим биком Мартіна Скорсезе. Проте дебютанту Юхо Куосманену вдалося створити вкрай чарівне і самобутнє кіно. Режисера фільму відрізняє загострена увага до деталей. Побут 1962 року – в інтер’єрах, автомобілях, костюмах героїв, рекламних плакатах – зображений з любов’ю і неймовірною правдоподібністю. Рухома камера оператора Яні-Петтері Пассі часто фіксує вирази облич героїв у різноманітних ситуаціях ми бачимо емоції знервованості, дратівливості, піклування, прямолінійності чи лицемірства, що створює ілюзію реальності, ніби фільм є документальним спостереженням за підготовкою Оллі Макі. Сама постать Оллі Макі, якого втілив на екрані актор Яркко Лахті помітно відрізняється від канонічних образів боксерів Джона Гарфілда, Роберта Де Ніро чи
Сільвестра Сталлоне.
Оллі провів величезну кількість поєдинків на любительському рівні, проте виявився неготовим до рівня ажіотажу професійного боксу. Участь у рекламних кампаніях, відкритих тренуваннях, зустрічі зі спонсорами на світських заходах викликають дискомфорту боксера. Він втрачає мотивацію та ніяк не може скинути вагу до необхідної позначки
(57 кг. Доходить до того, що на черговому заході для преси на питання журналіста, чи зможе він перемогти американського чемпіона, Оллі відповідає Побачимо на ринзі. В будь-якому, якщо я програю, то сильному супернику. Цим він доводить до люті свого промоутера Еліса неперевершений Ееро Мілонофф). Для останнього, теж колишнього боксера, чемпіонській бій Оллі – це захід, небачений до того у Фінляндії, світова подія історичного масштабу. Проте це не робить його негативним героєм. Задля добробуту Оллі він готовий піти все. Врешті-решт, під загрозою опиняється його сімейне життя і фінансові справи – таку величезну жертву готовий принести Еліс задля успіху Оллі в чемпіонському поєдинку. Тягар відповідальності та суспільний тиск зрештою примушують Оллі втекти з Гельсінкі до провінційного містечка Кокколи. Там він може спокійно худнути, гуляти з Раїєю, купатися, бігати лісом, або ж, як водному з найчарівніших епізодів фільму, носитися з повітряним змієм, немов хлопчисько. Назва Найщасливіший день вжитті Оллі Макі нібито повинна вказувати на день бою, проте у фільмі акценти зміщуються. Рідко коли можна побачити спортивну драму, в якій воля до перемоги, мужність і впертість виявляються крихтами в порівнянні з найважливішим – любов’ю до ближнього. Зворотній бік закоханості показує фільм
«Серйозна гра» акторки-ветерана шведського кіно Пернілли Ауґуст. Основою її другого фільму став класичний однойменний роман шведського прозаїка Яльмара Сьодерберга. Серйозна гра – це костюмна мелодрама в її класичному розумінні. Це меланхолійний романс, коли на початку нового століття (роман написаний в 1912 році, героїв поглинає всеохоплююча агонія, пошуки екстазу та потяг до саморуйнування.
Арвід (Сверрір) на початку історії працює коректором у стокгольмській газеті. Він вперше зустрічає Лідію (Карін Франц Корлоф), коли зі своїм головним редактором відвідує її батька- художника на одному із шведських островів. Обмін багатозначними поглядами, красномовними репліками і легкий дотик пальців на фортепіано визначили їх кохання. Лідія дарує йому акварельна звороті якої написано Далеко звідси. Я прагну втекти. Батько Лідії вмирає, залишаючи її без спадку, і вона справді стає вільною йти своїм шляхом. Проте Арвід, тепер вже театральний критик, вагається, коли в нього з’являється можливість одружитися з нею. Зрештою її чоловіком стає літній багатій Рослін. Арвід теж має вигідну партію, вибираючи заможну Дагмар. Дзеркальність ситуації відображається і в іменах дітей героїв – Маріанна та Анна Марія відповідно. Через деякий час Лідія та Арвід зустрічаються знову. Тут і постане серйозність питання вибору правильних цінностей та дотримання чи романтизування ідеалів. Дослідження напруги між індивідом та його/її оточеннями завжди було візитівкою скандинавського кіно. Ця тема може бути центральною чи побічною в фільмах, представлених в цьогорічній програмі, проте має неоціненне значення для становлення персонажів. Рух по межі між пристрастю і коханням, аматорством і професіоналізмом, вигадкою і реальністю не може бути вічним. Врешті-решт, роблячи вибір, неможливо уникнути відповідальності за нього – що і відбувається з героями вищевказаних кінострічок.
Борис Сорокін

7
2016
w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t K I F F
ЖАХИ НА «МОЛОДОСТІ»
Жанрове кіно давно має свої фестивалі, серед яких вже є святі місця на зразок Сітжеса в Іспанії чи португальского фестивалю «Фантаспорто». На відміну від традиційних кінофорумів там плескають у долоні, коли на екрані особливо бадьоро забивають у голову цвяхи, там нікого не лякає кров, яка ллється ріками, із однаковою вдячністю вітають як оригінальні ідеї та їх втілення, такі шанобливе ставлення до традицій. Вік найстаріших з таких майданчиків жанрових фільмів приблизно показує ту межу, з якої почалося руйнування кордонів між авторським та жанровим кіно, коли вони обопільно рушили одне одному назустріч. Колись цей розподіл між ними засновувався на тому, що жанр – це дотримання визначених конвенцій, коли авторське кіно – це щось індивідуальне та унікальне. Сьогодні жанрові фестивалі демонструють багато авторських фільмів, а традиційні фестивалі, й навіть найповажніші з них, давно вже заграють із глядацьким кіно. Тому поява своєї території монстрів на фестивалі Молодість, хоча б у вигляді загону за ґратами, була неминучою. Те, що ця подія припала нарік можна пояснити навіть не стільки тим, що більшість фестивалів все ще бачать себе цитаделлю авторського кіно, ай у специфічному пострадянському сприйнятті кіно, де на жанровий кінематограф заведено дивитися, як на несерйозну розвагу. Але, здається, що фільми програми Жахи Молодості здатні змінити це ставлення.
Горрор вийшов зі страшної розповіді про добро і зло, уході якої спочатку слухач, потім читачі нарешті – глядач виносив підтвердження моральних основ суспільства, у якому жив. Горрор давав чітке розуміння різниці між добром та злом на тілесному, моральному та метафізичному рівнях. Але у XX столітті ця функція жанру почала змінюватися він сам почав розмивати кордони між добром та злом. Історія кіногоррору з самого початку визначається цією двоїстістю. Сьогоднішній горрор може бути як приємною розвагою, про яку забуваєш на наступний день, такі кошмаром, який забирається під шкіру та ще довго нагадує про себе. І насправді ніколи не можна знати, що побачиш, коли починаєш дивитися такий фільм. Майже всі фільми з програми зняті дебютантами, хоча деякі з них вже змусили говорити про них на фестивалях, а один (Відьма) довів, що може мати успіх як глядацьке кіно. У цілому, Жахи Молодості виглядає як досить широка панорама сучасного горрору, яка, будемо сподіватися, зможе якісно репрезентувати тенденції у цьому жанрі. Мексиканська стрічка Ми з плоті» (Tenemos la carne, 2016) Еміліано Роча Мінтера – горрор на фоні ландшафту постапокаліптичного міста, яким блукають герої. Мексиканський горрор має довгу й цікаву історію. Ще у х роках у цій країні існувала ціла індустрія жанрового кінематографу, але у наступне десятиріччя вона майже зійшла нанівець. Нова хвиля мексиканського горрору
– майже повна протилежність мелодраматичній латиноамериканській надчутливості традиційного. Це похмуре, відверте кіно, яке торкається найнезручніших темі, здається Ми з плоті – зразок саме цього напряму. Те, що цей фільм зміг відбутися за підтримки таких відомих імен, як Алехандро
Гонсалес Іньярріту та Карлос Рейгадас, мабуть, промовисто свідчить проте, що мексиканський горрор слід розглядати як частину загальнішого руху в кіно цієї країни останніх десятиліть.
«В тіні» (Under the Shadow 2015) – копродукція Ірану, Йорданії, Катару та Великобританії виглядає як стрічка, що рефлексує на тему наслідків ірано-
іракської війни (1980-1988) у формі класичного сюжету про будинок з привидами. Повнометражний дебют народженого в Ірані Бабака Аварі, який нещодавно було висунуто на "Оскар" від Великобританії, вже називають однією з головних подій у жанрі за останній рік. Потенційно – це одна із тих перлин програми Жахи Молодості, за пропуск якої на великому екрані, можливо, варто буде вчитися кусати лікті.
«Страшний сон» (Der Nachtmahr, 2015) Акима
Борнака – єдиний справжній жах молодості, оскільки розповідає про той важкий тінейджерський вік, коли реальність здається хиткою та ненадійною. У Тіни, героїні фільму, окрім вікує ще одна обтяжлива, але досить типова для горрору обставина – після сюрреалістичної рейв-вечірки до неї починає приходити голлумоподібне створіння, справжність якого незрозуміла ані глядачеві, ані дівчині. Фільм як лають, такі хвалять за естетські візуальні рішення, у порівняннях згадуючи такі імена, як Девід Лінч та Роман Поланскі. Чи примарилось то критикам, чині можна буде дізнатися тільки його подивившись. Автор Дитини Розмарі згадується і стосовно
«Шеллі» (Shelley, 2016) Алі Аббасі – шведсько- данського фільму з чудовою румункою Космін Стратан у головній ролі. Вона грає румуньску дівчину, яка влаштовується працювати в будинок подружжя, що живе майже без надбань цивілізації, обходячись навіть без електрики. Через деякий час Елена проникається симпатією до хазяйки будинку Луїзи та погоджується на пропозицію бути сурогатною матір’ю для її дитини, оскільки тане може мати дітей. Зважаючи нате, що серед жіночих персонажів немає ніякої
Шеллі, вагітність, як можна здогадатись, буде протікати дивно, а Елена почне підозрювати, що в ній визріває щось не зовсім людське, а фільм – звертати на стежку баді-горрору. Серед незвичних рис цього фільму можна звернути увагу нате, що він знятий двома операторами та міняє вході розвитку співвідношення сторін екрану, що дуже рідко трапляється у одному фільмі. В цілому, цей фільм, мабуть, виглядає слабшим за інші, але налякати все-таки спробує.
Відьма: казка Нової
Англії (The VVitch: A
New-England Folktale,
2015)
«Відьма» – найголовніший, мабуть, скарб цієї програми. Відьми, які так часто з’являються як негативний персонаж страшної казки, були майже нецікаві кіногоррору і нате є глибокі причини. Феномен відьми у XX сторіччі, майже одразу з появою кіно, був узятий у залізні лещата психоаналізу, який трактував його у розрізі гендерних репресій. Тобто відьма розглядалася як демонізація жінки та прояв її первинної емансипації. Відьма – це те, як чоловік бачив жінку, яка порушувала норми патріархального суспільства. Психоаналіз представив цю теорію як раціоналізацію образу відьми. Величезний вплив фройдизму відчувається з того часу майже у кожному фільмі, який торкався проблеми відьми, починаючи з німих ще Відьом
Кристенсена і Дня гніву Карла Теодора Дреєра та до таких фільмів, як Дияволи Кена Рассела. Тобто ця тема була багато разів розглянута кінематографом
XX століття. Затискати її у жанрові межі виглядало бяк дуже поганий тон. Саме тому у горрорі набагато більше позитивних образів відьом і так мало відьом-чудовиськ. Навіть ті жанрові екзерсиси, котрі торкалися зазначеної теми, набагато більше концентрувалися на навіженості переслідувачів, ніж розповідали про диявольскі знущання тих, кого переслідують. Той самий фройдизм теж, мабуть, можна було б знову назвати чоловічим поглядом, який змінив мінус на плюс. Відьму важко назвати дійсно жіночим поглядом на проблему, але головна героїня фільму саме жінка, точніше – дівчина на порозі жіночості. Тобто цей фільм не тільки продовжує дискурс відьми та розвиває його, алей розміщує його вже у межах жанру. На прохідний жанровий

8
2016
w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t K I F F
фільм Відьма, тим не менш, зовсім несхожий. Точність цього кіно у відтворенні повсякденного життя, вірувань, мови англійських переселенців в Америці першої половини XVII сторіччя виглядає аж занадто скрупульозною для звичайної жанрової картини. Ще дивніше те, що все це потрібно йому не задля красивої картинки. Все-таки диявол та взагалі християнська космологія використовується сучасним горрором як колоритна декорація для
3D-рендерингу демонів, видовищних ритуалів екзорцизму та подібного, але з етичної точки зору, такі фільми нічого глядачеві не пропонують. Відьма – рідкісний фільм жахів, який застосовує все це не для антуражу. У певному сенсі, це є справжній релігійний горрор. Релігійний не тому, що він транслює релігійну точку зору, атому що занурюється дуже глибоко у релігійну систему, яку розглядає як моральний кодекс, що підпорядковує собі все життя своїх героїв. Але це все-таки фільм жахів. Може, він не намагається налякати глядача суто фізіологічними сценами, раптом вистрибуючи з-за рогу, зате він є тим самим горрором, який ставить незручні питання стосовно зла та його походження. Повна однозначність того, що тут відбувається виглядає страшенно реакційно навіть як на початок XX сторіччя, і навіть можна почати себе вмовляти, що історія сім’ї, яку виганяють із містечка переселенців в Новії Англії уроці це чи то історія релігійної істерії, чи то істеричної релігійності, у якій диявол має куди більше місця, аніж Бог. Але фільм не дасть піти легким шляхом. Його зло – несправжній дияволу вигляді чорного цапа з його чорною книгою, але спіральні кола до центру пекла, де він чекає, накреслені людьми, які у своїй нетерпимості побудували настільки нездоланний мур між добром і злом, що вжене знають, що він розділяє насправді тільки два зла.
Очі моєї матері (The Eyes of My Mother, 2016)
Nicholas Pesce
«Очі моєї матері – це ще одна дебютна робота. За всіх численних асоціацій, які вже були названі чи виникають під час перегляду, він все-таки заслуговує називатися оригінальним фільмом. Мабуть, коли маєш справу з настільки герметичним твором, паралелі – найприродніший спосіб розповідати про нього. Очі моєї матері дійсно сюжетно багато що нагадує. Серед порівнянь трапляються фільми дуже далекі один від одного. Цей неохайна, але дуже енергійна жанрова класика «Техасська різанина бензопилою, і тонка, елегійна іспанська класика про дорослішання Дух вулика, і навіть страшна казка- нуар Ніч мисливця. Всі вони дають певне уявлення про цей фільмі проте, що у ньому відбувається. Дія фільму справді відбувається у будинку, що розташований у глухому ізольованому місці. Оповідь ведеться від імені дивного персонажа та відштовхується від травматичного досвіду дитини. Але це оригінальне кіно. Структурно він поділений натри новели Мати, Батько та Родина. Його героїня – Франциска, у першій новелі – ще дівчинка, бачить, як її матір вбиває невідомий, що прийшов до їх будинку. Два інших епізоди розповідають історію Франциски через роки, коли вона, поховавши батька та матір, залишається жити у будинку в повній ізоляції від зовнішнього світу. Але вона не самотня. Вбивця її матері весь цей час перебуває на ланцюгу в амбарі. Його життя повністю залежить від неї. Очі моєї матері спочатку здаються одним із горрорів, які знаходять потрібне їм почуття жахливого, поринаючи у різноманітні патології свідомості своїх героїв. Але парадоксальним чином у роботі Ніколаса Пеше майже немає психології і забагато внутрішнього світу. Це спроба розповідати образами та звуками. Тут багато дисонансів між тривожною електронною музикою за кадром і меланхолійним португальским фаду в кадрі, між медитативною поетичною чорно-білою картинкою та тим, що вона іноді показує. До того ж, у психіатричному сенсі Франциска цілком нормальна, і це виглядає куди жахливіше, ніж будь-яка девіація. Ненормальними були умови її дитинства. Якщо продовжити паралелі, то цей фільм – горрор-редакця Ікла Йорга Лантимоса – родинної антиутопії проте, що за умов повної ізоляції батьки можуть зробити із дитини все, що завгодно. Це в Очі моєї матері ще й посилюється зовнішними подіями. Поняття про добро і зло героїні порушені жахливим чином, але вона залишилася невинною та зберігла цілісність свого дитячого світосприйняття. Тому її дії важко засуждувати, хоча й прийняти їх теж неможливо. Спокійна відстороненість фільму не пропонує ані симпатії, ані антипатії до неї. Вона тільки демонструє контрасти життя та смерті. Повільний, красивий фільм, що заворожує, авторства Ніколаса Пеше побудований так, що майже не дає глядачеві вибору тільки дивитись, як його тягнуть шляхом історії про безневинне чудовисько, змішуючи відразу та жаль у рівних пропорціях.
Сергій Ксаверов
За останні роки українське кіно пройшло шлях, який важко якось однозначно схарактеризувати, оскільки наш кінематограф назагал видається здебільшого спорадичним. Загальна картина якщо і складається, то постфактум. За винятком Володимира Тихого та його поплічників (які творили альманахи Мудаки, Україно, гудбай!» та фільми у межах Вавилону
13»), за останні роки мине мали чогось, щоб хоч якось себе відчутно артикулювало чи презентувало. Жодних маніфестів, жодних заяв. Були окремі імена, окремі фільми, проте тенденція загалом не вгадувалася.
Зміни сталися через незалежні від кінематографістів обставини. Спочатку Революція Гідності, згодом війна на Сході з Росією надзвичайно стимулювало фільмування, у якому взяли участь фактично усі покоління українських кінематографістів, хочу першу чергу, звісно, молодь. У цей момент історія і фільмування співпали, і фільмування неабияк допомагало історії відбутися. Кіно раптом перестало бути заняттям відчуженим, дистанційним, рефлексивним, натомість кінокамера справді дорівнялася до зброї.
Але війна не тільки не закінчилася, вона і тепер триває у різних формах, і у більшості випадків ці форми не такі кіногенічні, як раніше. Ще рік тому задавалося, що війна була створена майже винятково для кіно. Очікувана швидка перемога, так схожа на монтажну склейку, не відбулася. Кіно наблизилося до війни і. відійшло від неї.
Відтак замість єдиного українського кінематографа мобілізаційного, пропагандистського, патріотичного тощо) ми отримали кілька кінематографів одразу та низку кінематографістів, які мало чим між собою пов’язані – і естетично, і світоглядно. Єдина спільність, либонь, утому, що всі вони прикро залишаються поза межами досяжності широкої аудиторії.
Естетичний кінематографічний досвід стає знову чимось окремим, віддаленим від суспільних запитів, тим паче, від актуальності. Причина такого стану і у відмежованості самих кінематографістів від суспільства, і у відсутності суспільного запиту на український кінематограф, як, власне, на естетичний феномені у самому кінематографі, чия природа надто мінлива для якихось одних завдань.
Для визначення сучасних українських фільмів я пропоную терміни горизонтальний фільм, вертикальний фільм та фільм проміжний.
До першої категорії я відношу реалістичні впізнавані стрічки, дуже часто побутові замальовки, зняті способом або простого спостереження або ж методом незначного провокування соціальної реальності. Вертикальними я називаю фільми, у яких представлені певні універсальні метафори, якими можна схарактеризувати і суспільні, і психологічні процеси. Побутова реальність, тло у цих фільмах не мають принципового значення. Проміжними стали фільми, у яких метафора стрічається з реальністю і здебільшого терпить від неї поразку.


1   2   3


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал