Програма «століття»: магія переживання та чутливості #13 2 2016




Скачати 319.81 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка3/3
Дата конвертації10.11.2016
Розмір319.81 Kb.
ТипПрограма
1   2   3
ГОРИЗОНТАЛЬ
ТА ВЕРТИКАЛЬ:
НОВІТНЄ УКРАЇНСЬКЕ
МОЛОДЕ КІНО

9
2016
w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t K I F F
ГОРИЗОНТАЛЬНІ ФІЛЬМИ
Горизонтальних фільмів у національному конкурсі цьогорічної Молодості досить багато. У таких стрічках сюжет обертається довкола мандрівки певних протагоністів. Першим планом тут є персонажі, другим - тло, яке може бути і густо наповненим соціальними феноменами, і просто населеним пунктом назадньому плані. Часто тло буває також природнім. В останньому випадку це певний порожній і водночас впізнаваний пейзаж, який додає картині земного тяжіння, відтак робить саму історію достовірнішою.
Зразковим горизонтальним фільмом першого штибу є картина Антоніни Ноябрьової Все буде
добре». Головна героїня, міська бабуся, яка вирощує зелень у себе вдома у горщиках на балконі, вирушає у мандрівку містом, аби продати власну продукцію. Перед нами побутова замальовка, але це аж ніяк недокументальний фільм – ігрова реальність тут перемішана з неігровою і може читатися по-різному. У фільмі наявний ще і третій план – телепрограми, які дивиться бабуся, переймаючись долею героїв цих програм. Співвідношення трьох рівнів оповіді творить сюжет цієї картини, однак, ці плани навряд чи дають підстави для якихось узагальнень. Все це миттєвий знімок, фіксація актуальної реальності у просторі та часі, і вона безумовно важлива сама по собі, проте не творить якогось тотального образу реальності.
Іншим таким фільмом є стрічка про київське метро
«Там знизу тихо» Ксенії Марченко, яка охоплює і нічне, сховане від очей пасажирів життя, і життя денне, у якому беруть участь і пасажири, і працівники метро. Ця картина відкриває безліч цікавого для пересічного пасажира, якому недоступні більшість речей, показаних у фільмі.
Водночас перед нами тільки фрагменти з життя метро промовисті, ефектні самі по собі, проте вони не складають в єдиний образні у тематичному, ні в соціологічному, ні в антропологічному планах. Цьому сприяє і сама манера знімання, яка включає у себе різні точки зору на побачене.
Подібне можна сказати і про картину Загублені
Світлани Шимко, у якій йдеться про бюро знахідок у Парижі. Ми бачимо, що саме гублять люди, і як з цим всім поводяться працівники бюро, проте нічого більше. Перед нами замальовка, осмислити яку автор залишає глядачам.
Пересування героїв горизонталлю, особливо коли йдеться про рідний пейзаж, важливе само по собі, оскільки йдеться про Батьківщину, яку дуже легко втратити, яку картині Нарімана Алієва
«Без тебе.
З цим фільмом перегукується картина Один
день» Костянтина Петрусенко, який розповідає про поїздку братів до шамана та зроблені ним передбачення, що здійснилися згодом. Про перебіг сюжету ми дізнаємось тільки з фінальних слів, які звучать за кадром, однак сама текстура фільму, сам пейзаж, сама фабула можуть позначати що завгодно, якщо картину переозвучити. Горизонтальні фільми, демонструючи мандрівку персонажів, здійснюють важливу функцію, вводячи до кіно саму реальність, яка ще донедавна не була особливо відчутною у наших фільмах. Пейзажі чи соціальні реалії мають бути легко ідентифікованими глядачем, жодним чином не уніфікованими та фальсифікованими, як, скажімо, в українських серіалах, де панує фактично віртуальна реальність.
ВЕРТИКАЛЬНІ ФІЛЬМИ
Вертикальними у національній програмі є фільми, які пропонують певні універсальні метафори, що виходять за межі актуальної соціальної реальності. Показовою тут є картина Марисі Нікітюк «Сказ»,
історія про вкушену скаженим собакою художницю, яка відчутно втомилася від свого двадцятилітнього шлюбу. Ймовірна хвороба виявляється підходящим виходом з екзистенційного тупика.
Тут однаково важливим є і умовність тла, і сама хвороба, яка подається з моторошними фізіологічними подробицями. Ще одним подібним лабораторним експериментом є картина «Зерно» Ксенії Бугрімової. Це історія дівчинки, яка купує у львівські аптеці-музеї якусь загадкову зернину і згодом з неї вирощує собі хлопця. Подальші перипетії свідчать про можливість повторення експерименту.
У даному випадку сама метафора видається надто умовною, які усе у цій картині – місто Львів, помешкання героїні, її спосіб життя, зрештою, вона сама. Різниця особливо разюча. коли порівняти цю картину з короткометражкою Бабуся (1970) Дейвіда Линча на той самий сюжет. У картині Линча знехтуваний батьками хлопчик вирощує собі бабусю з зернини, і умовність гротескність ситуації
Линч втілює авангардними мистецькими засобами, які у парадоксальний спосіб роблять історію реалістичнішою, принаймні з психологічного боку.
Ще однією історією, у якій міститься універсальна метафора, є анімаційна стрічка «Велопортрети»
Сашка Даниленка. Тут велосипед позначає собою певні особливості національного життя кількох країн. Представлені деякі українські міста, а також Париж, Берлін, американські населені пункти. Ця картина майстерно поєднує документальний матеріал з ігровим, творячи правдиво універсальну історію, яку можна розвивати.
КІНО НА ПЕРЕТИНІ
На перетинів горизонталі та вертикалі розміщені картини, які водночас містять у собі універсальну метафору, проте опираються на певну соціальну реальність. Показовим фільмом тут є стрічка Аркадія Непиталюка «Кров’янка» – традиційна історія про традиційне знайомство з батьками, яке утруднено через певні ксенофобські упередження матері головного героя.
Йдеться про сільського хлопця Андрія, який привозить до батьків з міста єврейську дівчинку Машу. З такої нагоди батьки та сам син готують дівчині традиційну ковбасу кров’янку. Проте Маша кров’янку їсти відмовляється. І саме ця кров’янка слугує метафорою і українського буття загалом, і можливого ставлення певної частини українців до
євреїв.
З «Кров’янкою» перегукується картини Валерії
Сочивець «Кров» – історія про втрату цноти, яка подається тут в цікавому антуражі, де музична ініціація поєднана з власне статевою. І сама кров тут з’являється, проте не там, де ти очікуєш. Картина Філіпа Сотниченка «Цвях» побудована на цікавому розгортанні горизонтального, що прагне перерости у вертикальне. Горизонталь тут представлена проїздом сучасним київським Подолом. Автомобіль їде вздовж вулиці і зупиняється за адресою, де вже кілька десятиліть стоїть покинутий будинок. Монтажна склейка переносить нас уроки, і ми бачимо київську мистецьку родину, центральною героїнею якої є юна школярка-скрипалька, яка тільки-но перемогла на конкурсі.
Водночас ця родина збирається емігрувати, і еміграція ця пов’язана з кращими надіями на життя, зокрема, на успішну музична кар’єру цієї дівчинки. Ми бачимо два застілля (1995 та 1996 років відповідно, де навіть звучить один і той самий анекдот, проте важливішим є очікування майбутнього. Камера знову опиняється на вулиці і середина дев’яностих переносить нас у теперішній час – спочатку у Києві, а згодом, ймовірно, у Німеччині. Ми бачимо ту саму героїню, тільки вже дорослою, вона працює у банку, а потім сідає за кермо автомобіля. Вона знову опиняється на горизонталі, яка такі переходить у вертикаль.
ВІЙНА
Якщо ж вдивлятися в українську реальність, якою вона постає сьогодні в українському молодому кіно, то ця реальність підкреслено суб’єктивна та авторська. І ця реальність виглядає загадковою у більшості стрічок. Вона у парадоксальний спосіб підкреслено ірреальна. Скажімо, російсько-українська війна на Сході тут подається через опосередковані речі. Зокрема, через чекання, яку фільмі «Повернися» Андрія
Кирилова, де дівчина за кадром заклинає свого коханого повернутися зі Сходу (який може позначати що завгодно, або у фільмі «Тил» Іллі
Макаренка, де доньки чекають на свого батька. І цю, цілком конкретну та осяжну війну, у фільмах можна замінити чим завгодно, наприклад, стихійним лихом.
У картині «Зустріч» Жанни Озірної ми бачимо загадкового юнака, ймовірно, переселенця з Донбасу, який на нічній вулиці стрічає чорношкіру дівчину і приводить її додому. Подальше їхнє співіснування видається загадковим, такі само, які сама дівчина, і фінальні події цієї картини. Багато натяків та багато нюансів, які роблять стрічку езотеричною. Українське молоде кіно сьогодні технічно довершеніше, ніж подібний кінематограф ще кілька років тому. Це стосується у першу чергу зображення, монтажу, звуку, почасти акторських робіт. Проте відсутність зворотного зв’язку з широкою публікою робить це кіно надто заглибленим у себе.
Ігор Грабович

10
2016
w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t K I F F
ПРОГРАМА СТОЛІТТЯ МАГІЯ ПЕРЕЖИВАННЯ ТА ЧУТЛИВОСТІ
Я ходжу в кіно, тому що мені подобаються пригоди. Пригоди – це те, чого я недоотримую на роботі, і тому я ходжу в кіно. Чи можемо ми сьогодні, подібно до героя Скляного звіринця» Теннессі Вільямса, сказати таке про себе Навряд чи. Звичайно, з часів
Тома Вінґфілда пригод в нашому монотонному офі- сно-роборчому житті не побільшало. Але ми вжене мріємо втекти від буденності до затишної зали кінотеатру. Ми просто поспішаємо від однієї невідкладної справи до іншої, не зупиняємося, ані на хвилину, не розмірковуємо, не витрачаємо час на споглядання та на, як нам здається, зайві рефлексії. Ритм сучасного життя передбачає забіг на довгу дистанцію на такій шаленій швидкості, що ми навіть не відчуваємо втоми чи власної самотності в цьому олімпійському змаганні з небуттям. Тому в нас майже докорінно змінилося ставлення до кінематографу. І навіть в часи війни та жорстокої економічної кризи мине думаємо, що кіно може хоча б на дві години вирвати нас з міцних обіймів власних турбот та негараздів. Минули часи ескапізму настала пора безкінечного прагматичного слалому по сповненому проблем життю. Сьогодні кіно для нас – все що завгодно, але не джерело натхнення та пригод. Нам більше не бракує незвичайних, яскравих подій ужитті, бо ми звикли до того, що у власній долі ми – протагоністи з сюжетом, та без історії. А пригоди, співпереживання, почуття, мрії, фантазії – зайвий баласт, давно скинутий з наших повітряних куль, що прямують найкоротшою дорогою до успіху, до бажаного результату, оминаючи задоволення від самого процесу життя.
В певному сенсі, ми стали сильнішими і не потребуємо більше кіна як рятувальної шлюпки. Проте, насправді, ця сила досить примарна, народжена невід впевненості у власних душевних і фізичних силах, а від небажання зважати на свою здатність буди вразливим та живо реагувати нате, що відбувається з тобою та оточуючими. І власне тут для нас стає важливою зустріч із поза- конкусною програмою МКФ Молодість Століття. Навіщо ж витрачати час на перегляд стрічок, які, хоч і стали класикою, але вже дуже належать до своєї епохи – часто такої наївної в своєму неквапі, такої далекої тане завжди зрозумілої для нас – спитаєте ви.
Саме для того, щоб хоча б на декілька годин зупинитися та озирнутися навкруги, щоб гостро пережити зустріч із витвором мистецтва, щоб відчути його вплив на собі, щоби погляд, яким ти дивишся на світ після фільму став пронизливішим та уважнішим. Всі фільми програми Століття здатні повернути сучасного глядача до його власного життя, змусити його відчути радість від хвилини, що триває, а не пробігає повз. Кожна з картин зробить це у свій спосіб, і вплив їх наглядача буде різним, адже належать стрічки до різних епох й зняті вони авторами, чий режисерський стиль аж ніяк не назвеш схожим. Та й місце в історії кіно в кожної з цих картин своє. У когось затишне та утаємничене знайти його – немов потрапити на залиту сонцем суничну галявину, яку огортає теплий, солодкувато-гіркий аромат лісової ягоди. Інші ж живуть у краях галасливих, перетворених мільйонами туристів-кіноманів на місця постійного паломництва їх переглядають, до них повсякчас звертаються. Перші – горделиво пливуть шляхами кінематографічної слави. Другі – скромно чекають на можливість зустрітися зі своїм глядачем та до глибини душі вразити його.
Найголовніше, що може подарувати публіці фестивальний перегляд класичних кінотворів, – це рідкісна можливість відчути себе майже сучасником фільму. Наче ти живеш у своїй повсякденності, а потім приходиш в кіно, а там – нова історія з Олівією де Гевіленд чи Кірком Дуґласом. Іти раптом опиняєшся втому кінематографічному світі, про який раніше тільки чув чи поспіхом читав де кожна детальна екрані виразна, а кожен погляд спрямовано в твою особисту історію. Там режисери потребують саме кінематографічної лексики, аби донести свій задум доглядача. А ми вже майже забули, що відчуваєш, коли стикаєшся з кіно, як з єдиноможливим та прийнятним способом оповіді. Розмірковуючи саме про цю ретроспективну програму Молодості, треба пам`ятати, що київський фестиваль святкує століття не фільмів, а їх творців
– авторів дуже різних за творчим стилем, за темпераментом, за ступенем впливу на світовий кінематограф, за долею та можливістю розкрити власне обдарування у всій своїй багатогранності. З одного боку, це дарує ювілейній добірці різноманітність, з іншого ж – така своєрідна еклектика може дещо від- лякати глядача. А хочеться, щоб зачарувала та привабила якнайбільше людей, бо перегляд саме цих фільмів на великому екрані може провести нас найкоротшим шляхом до власної вразливості та здатності переживати, проживати та співпереживати – до всього того, що ми так дбайливо ховаємо в сучасному світі, де душевна черствість і вміння не сприймати нічого близько до серця – чи неєдиний спосіб вижити та добігти до фінішу. Саме кіно з програми Століття може змусити нас бігти невід себе, а до себе. Раніше на таке були здатні книжки, але сьогодні, коли ми зазвичай недочитуємо до кінця навіть власні пости у Фейсбуці, це прерогатива наймасовішого з мистецтв. І саме в семи фільмах Століття глядачі відчують таке рідкісне співпадіння простоти та ясності висловлення й таланту авторів. Показуючи «Шляхи слави» Стенлі Кубрика, Молодість святкує ювілей Кірка Дуґласа, якому виповниться років 9 грудня 2016 року. Він був і залишається людиною із загостреним почуттям справедливості йому не раз доводилося непохитно відстоювати власну думку та позицію і він ніколи не боявся протистояти голлівудській системі Чудовий актор, який колись віддав своє тепле пальто майбутній зірці Голлівуду та колезі по театральній студії у Нью-Йорку Лорен Беколл. Одного разу вона розповіла продюсеру про свого талановитого друга, що тільки-но повернувся зі служби на флоті. Так Кірк отримав роль у кіно і розпочав блискучу кар`єру, в якій знайшлося місце різноплановим ролям в більш ніж та фільмах, номінаціям на Оскар та почесній статуетці, отриманій в 1996 році. А ще Кірк став головною мрією всіх кіноглядачок: іще й досів будь-якому американському фільмі чи серіалі можна почути, як дівчина, пригадуючи в поліції, особливості зовнішності свого переслідувача, каже В нього була ямочка на підборідді, яку Кірка
Дуґласа!»
Фільм Шляхи слави розповідає про людину навійні, проте, як важко та важливо не втратити почуття власної гідності, поводити себе із достоїнством та честю та до яких жахливих наслідків може привести підступність і холодний розрахунок командування щодо солдат та підлеглих. Це сюжет часів Першої світової війни, але він набуває особливого значення в реаліях сучасної України.

11
2016
w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t K I F F
ФІЛЬМ
ЗАКРИТТЯ:
ОСТАННІЙ
ФІЛЬМ
ВАЙДИ
Історія про честь, відвагу й гідність справжнього воїна розказана і в фільмі ще одного цьогорічного ювіляра, славетного японського режисера Масакі
Кобаясі. Його Харакірі 1963 року підкорив Каннський кінофестиваль, де він отримав приз журі. Сьогодні ж прекрасна у виразності чорно-білого кадру стрічка Кобаясі навчить українського глядача зосереджено та із задоволенням вдивлятися в кадр, бути спостережливим, уважним до деталей та до слів, які говорить або залишає невимовленими справжній самурай.
Дослухатися до слів персонажів доведеться і в
«Холодних закусках» Бертрана Бліє, французького режисера, чий талант може змагатися хіба що з його почуттям гумору. В 2016-му іронічному майстру абсурду виповнилося б 100 років. Він створює на екрані ідеальний світ впорядкованого душевного хаосу, де все смішне – насправді до глибини душі печальне, а все трагічне готове в будь-яку секунду розсміятися власному комізму. В картині – хороша роль молодого та готового до комедійних експериментів Жерара Депардьє і дуже рішуча та чарівна Кароль Буке, чия героїня ніколи не відступить від одного разу обраного плану.
Є плані у героїв славетного вестерну Делмера
Дейвса «О 3:10 до Юми», де роль харизматичного бандита Бена Вейда грає цьогорічний ювіляр, зірка Голлівуду, Гленн Форд. Разом із знаменитим актором Ван Гефліном вони створили класичний екранний дует сильних духом людей, чиє протистояння може призвести або до взаємної поваги, або до загибелі. Вестерн, неймовірна пригода, карколомні перестрілки, відчайдушні погоні та камера оператора
Чарлза Ловтона-молодшого, що дбайливо плекає атмосферу Дикого Заходу, всіляко візуалізує непохитність характерів персонажів та неминучість того, що їм судилося пережити разом. Щоб зрозуміти, чому вестерн роками володів умами та серцями глядачів, треба опинитися на їх місці та переглянути класичний зразок жанру на великому екрані.
Поставити себе на місце іншої людини та навіть влізти до її шкури мають герої та глядачі драми
«Вбити пересмішника», знаменитої екранізації роману Гарпер Лі, знятої Робертом Малліґаном. На Молодості картина з’являється, щоб відсвяткувати ювілей зірки Золотого сторіччя Голлівуду Грегорі
Пека. Роль адвоката Аттікуса Фінча, що прагне справедливості для всіх мешканців маленького містечка на півдні США, є однією з кращих в його кар’єрі. І завдяки чудовим ролям юних Філіпа Елфорда та Мері
Бедем, навіть дещо лячні для сучасного глядача романтизм головного героя та його схильність до моралізаторства здаються найприроднішими у світі. Раптом наочно бачиш приклад вірного ставлення до життя, коли гуманізм проявляється у повній повазі до іншої людини та в здатності прийняти її відмінність від тебе.
Відмінність та неординарність часто відлякують. Так польський художник Маріан Влосинський спершу насторожено ставився до Нікіфора Криницького, який одного дня потрапив до його майстерні. Драма Кшиштофа Краузе розповідає, як глибокий талант одного автора може надихнути іншого, як трагічні обставини всіляко заважають таланту проявитися, але навіть доля не може завадити справжньому художнику розкритися в повній мірі. Глядачі Молодості побачать одну з кращих чоловічих ролей в історії європейського кіно, яку блискуче зіграла жінка, актриса Крістіна Фельдман, сторіччя якої і вшановує київський фестиваль показом картини
«Мій Нікіфор».
Однією з найважливіших подій в програмі Століття стане вшанування Олівії де Гевіленд – зірки, без якої Золоте століття Голлівуду було б сиротливою та сором’язливою епохою декількох десятків хороших картин. Олівія відсвяткувала сторічний ювілей 1 липня 2016 року. Зігравши більше п’ятдесяти ролей в кіно і на телебаченні, Олівія увійшла в історію сінематографу не тільки як одна з найобдарованіших та різнопланових актрис свого часу, ай як леді, яка на початку сорокових років набралася мужності протистояти могутній студійній системі старого Голлівуду. Де Гевілен подала в судна студію та виграла справу, після чого докорінно змінилися трудові відносини між актором та студією, яка вжене мала права, як раніше, контролювати кар`єру виконавця після завершення дії його контракту. Поступово і довгострокові контракти кінозірки зі студіями відійшли у минуле. Сучасні зірки своєю свободою та вигідними короткостроковими контрактами завдячують саме Олівії де Гевіленд, тендітній та мужній Мелані з Віднесених вітром».
«Молодість» покаже своїм глядачам роль акторки в любовно-феміністичній драмі Джона Хьюстона
«В цьому наше життя». Екранну сестру де Хевіленд грає ще одна залізна леді Голлівуду Бетт Девіс, яка любила повторювати Я завжди намагаюся пробувати неможливе – для того, щоб покращити власне виконання ролі. Це в повній мірі стосується й Олівії де Гевіленд. Чарівній амазонці Голлівуду пощастило працювати з прекрасними партнерами по знімальному майданчику та геніальними режисерами – такими, як автор В цьому наше життя Джон Хьюстон. Творці Золотого сторіччя Голлівуду завітають на Молодість, щоб надихнути нас, подарувати нам часта простір для щирого переживання, сильного почуття та роздумів над побаченим на екрані та пережитим це рідкісний і безцінний подарунок, від якого не слід відмовлятися, ним можна тільки насо- лоджуватися.
Надія Заварова
Відомий польський режисер, лауреат почесного Оскара і Золотої пальмової гілки Анджей Вайда) демонстрував художні здібності з раннього дитинства. Спершу він хотів зробити кар’єру в живописі, але після того, як закінчив Краківську академію мистецтв, обрав кіно – уроці він завершив навчання в Національній школі кіно в Лодзі, маючи повно безкомпромісних ідей в голові. Чотири з його фільмів були номіновані на премію Оскар за найкращий фільм іноземною мовою, втому числі і його остання стрічка.
У 1945 році, коли Сталін узявся за Польщу, відомий художник Владислав Стжеміньський відмовляється йти на компроміс із доктринами соціального реалізму у своїх творах. Його переслідують, звільняють з посадив університеті і врешті знімають його картини з музейних стін.

12
2016
w w w . f a c e b o o k . c o m / M o l o d i s t K I F F
Такими рядками закінчується ода Патті
Смітт своєму коханцеві, другові та музі – Роберту
Мепплторпу в її зворушливій автобіографії Просто діти (Just Kids, 2010). Ця книга була проханням самого Роберта – перед смертю, спровокованою ускладненнями СНІДу, він просив Патті написати їх історію. Тож не варто ставити перед авторами фільму амбітну мету – розкрити життя творця від дня народження і смерті, – це інша історія, спогади та омаж.
Мабуть, усі найтендітніші літературні оберти
Патті написала, присвятивши Роберту. Більшість обкладинок її платівок прикрашають портрети, зроблені ним. І кожен раз, ставлячи на програвач перший альбом Horses, перед першими акордами
«Ґлорії», вдивляєшся в її андрогінний образ, що насправді є лише дзеркалом, в яке зазирав
Мепплторп... Цей відзнятий нашвидкуруч портрет став символом епохи х рр. – ери панку та ноу-вейву. Саме нашвидкуруч – тут немає жодної помилки, – світлина зроблена в останні хвилини денного світла, коли Патті недбало накинула одяг, придбаний в магазині Армії Спасіння, а непідготований Роберт промовив Мені подобається твоя біла сорочка. Який же він, Роберт Мепплторп? Питання навмисно вульгарне для творців документального фільму. Занепалий ангел, що ходив заруку з Богом, проститут з нью-йоркських задвірків, який цупив порножурнали для виготовлення дивних колажів, талановитий фотограф, що вгледжував чарівність життя навіть у його жорстокості. Образність слова заповнює уяву, коли спробуєш описати Мепплторпа
– що вже казати про камеру документаліста. Ця доля турбує й захоплює, змушує відшукувати у світлинах хворобливій теплі відчуття, турботу й любов досвіту.
Фентон Бейлі та Ренді Барбато спробували змалювати (гаразд, але) некритичний портрет митця, що вмів творити фотографію двох протилежних типів комерційну (зі знаменитостями, штибу субтильного Енді Воргола у водолазці чи мускулястого напівоголеного Річарда Ґіра) та марґінальну/мистецьку (в протилежностях – від нещадного гомоеротизму до монохромних квіток а-ля Ірвіна Пенна). Проте не варто відкидати складності зйомки подібної стрічки – образ
Мепплторпа давно став легендарним, а, як відомо, будь-яка легенда приховує безліч вигадок. За словами авторів фільм прагне розкрити сутність
Мепплторпа більш як людини, аніж митця. Завдання спекулятивне, проте вартісне – у спогадах тієї ж Патті
Смітт ми радше прочитуємо між рядків її особисту любові відданість до Роберта, аніж реконструюємо його порожнечу між крайнощами Богом і дияволом. Цікавим є те, що самої Патті Смітт у фільмі немає
– арґументом послугувало те, що крізь її призму життя Роберта вже розказане. Таке виправдання цілком логічне. Їй знадобилося близько двадцяти років, щоб написати в тумані ностальгії, не додаючи плодів широкої уяви поетки, історію спільного життя. Історію спільних пошуків прекрасного з такою складною і талановитою людиною, як Роберт
Мепплторп.
Вихований у католицькій родині, регулярно відвідуючи церкву Сніжної діви Марії, він, однак, доволі рано відрікся традиційності. Бажання стати художником звело його на складний шлях фізичних і духовних пристрастей. Це особливо помітно в його фотографії – як ніжно монохромна плівка поглинає дитячі обличчя й шляхетність троянди, і як нібито жорстоко око вхоплює чоловічі геніталії, що виринають з-під шкіряного одягу. І знов ми натрапляємо на власну інтерпретацію його творінь
– за словами самого Роберта, квітка калла і статевий орган є в однаковій мірі витонченими.
Мепплторп і справді натура суперечлива. Але, мабуть, саме ця суперечливість і привертає пильну увагу не одного покоління фотографів. Двозначність, що нагадує боротьбу добра і зла, особливо жорстоку у внутрішньому світі митця. Чи варто очікувати на цю суперечливість у фільмі – питання відкрите.
Марія Рибальченко
Головний редактор
Галя Василенко
Відповідальний редактор
Віктор Глонь
Коректор
Юлія Галета
Макетування та поліграфічний супровід
Ателье печати на заказ
na-zakaz.kiev.ua
Надана допомога
Андрій Халпахчі, Ігор Шестопалов, Ярослав Юшков, Дмитро
Абрамов, Віктор Глонь, Ігор Андрійчук.
Над номером працювали
Станіслав Битюцький, Богдан Жук, Надія Заварова, Ігор Грабович,
Сергій Ксаверов, Борис Сорокін, Марія Рибальченко, Анастасія
Парафенюк, Маргарита Врублевська.
міжнародний кінофестиваль
21.10-29.10.2017
прийом заявок в міжнародну конкурсну програму
дедлайн – 1 липня 2017
реєстрація та регламент molodist.kiev.ua
Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість”
info@molodist.kiev.ua
www.molodist.kiev.ua
Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не збігатися з позицією редакції. Матеріали, опубліковані в газеті «molodist.txt», є інтелектуальною власністю редакції й не можуть бути відтворені у будь-якій формі без письмового дозволу видавця. При використанні публікацій посилання обов’язкове (с) «molodist.txt”
«КОЛИСЬ Я ПОБАЧУ НЕБО,
НАМАЛЬОВАНЕ ЙОГО РУКОЮ...»
Культурні інституції, кіноцентри та фундації
Британська Рада в Україні
Французький інститут в Україні
Ґете-інститут в Україні
Польський Інститут в Україні Film International
AG KurzFilm
Swiss Films
The Finnish Film Foundation
Norwegian Film Institute
Swedish Film Institute
Danish Film Institute
Icelandic Film Center
Lithuanian Film Center
Austrian Film Національний центр Олександра Довженка
Міжнародний благодійний фонд Україна Всеукраїнська громадська організація «Гей-альянс Україна»
Громадська організація «Інсайт»
Посольства
Посольство Сполучених Штатів Америки в Україні
Посольство Німеччини в Україні
Посольство Швейцарії в Україні
Посольство Угорщини в Україні
Посольство Канади в Україні
Посольство Швеції в Україні
Посольство Держави Ізраїль в Україні
Посольство Данії в Україні
Посольство Португалії в Україні
Посольство Норвегії в Україні
Посольство Японії в Україні
Посольство Фінляндії в Україні
Офіційний фестивальний центр 2016
Культурний Центр Кінотеатр Київ
А також: Жовтень, Кінопанорама, «Cinema Citi», Планета Кіно «Київкінофільм», «Ліра».
Медіа-партнери:


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал