Розділ Соціальні почуття як феномен суб’єктивної реальності: теоретико-методологічний аналіз




Скачати 339.65 Kb.
Pdf просмотр
Сторінка1/3
Дата конвертації14.02.2017
Розмір339.65 Kb.
  1   2   3

Розділ 3. Соціальні почуття як феномен суб’єктивної
реальності: теоретико-методологічний аналіз
Пізнавальні можливості суспільних наук і застосування їх у практичній сфері безпосередньо залежить від своєчасного розв’язання методологічних проблем, поглибленого теоретичного аналізу предмета конкретної наукової дисципліни та її категоріального апарату, засобів і методів набуття нового знання.
Однією з основних методологічних проблем соціології, що пронизує усю її історію, є проблема пізнавальності психічних переживань, що супроводжують процес вироблення й функціонування соціальних уявлень і дій соціальних суб’єктів.
Здавалося б, важко заперечувати важливість вивчення внутрішніх спонук і станів суб’єктів для осмислення законів їхньої взаємодії, утім у сучасній практиці дослідження суспільних процесів ще й досі спостерігається тенденція до елімінування емоційно-почуттєвого компонента суспільної свідомості, психічних переживань зі сфери чинників, що визначають соціальну поведінку людей, винесення їх
“за дужки” як чогось надто ситуативного, невизначеного, неістотного.
Проте вже П.Сорокін з огляду на це зазначав: “Звернення до суб’єктивних переживань людей якщо не завжди, то в багатьох випадках, дещо дає для розуміння явищ людської поведінки.
Ґрунтуючись на суто об’єктивній точці зору й цілковито виключаючи психічні переживання зі сфери дослідження, ми в низці випадків ризикуємо не зрозуміти багато чого; явища подвигу й ентузіазму, явища жертовності й релігійного екстазу, акти обожнювання й навернення, акти ненависті й любові тощо у багатьох випадках із суто об’єктивного погляду нагадуватимуть кабалістичні знаки, ключ до прочитання яких втрачено»
1 1

Т.Шибутані констатував, що письменникам удається дати більш переконливий опис людського життя, ніж соціальним психологам саме тому, що їх передусім цікавить сфера людських почуттів
(кохання, дружба, пристрасть, ревнощі, героїзм, ненависть, прагнення помсти тощо). Афективні зв’язки, встановлювані між людьми, їхній розвиток і трансформація, результати, що переживаються як радість, сум, гнів тощо, є центральною частиною життєвої драми, але до останнього часу соціопсихологи ухиляються від вивчення їх.
Причини такого стану справ криються, з одного боку, в нерозробленості теоретичної бази дослідження соціальних почуттів, а з іншого — зумовлюються труднощами емпіричного вимірювання
їх, залякуючи прихильників ідеї перетворення суспільних наук на точні дисципліни. Тому впродовж тривалого розвитку соціології і соціальної психології ці науки вивчали соціальні почуття в складі більш загальних проблем, у їх, так би мовити, “знятому вигляді”. І хоч там як, але на сьогодні проблему вивчено вкрай недостатньо.
Утім, вагомість її й у теоретичному, й у практичному аспекті зростає, адже дедалі очевиднішою стає обмеженість дослідження взаємодії соціальних суб’єктів виключно з точки зору статики суспільної структури. Це стосується також досліджень системи
інтересів, відносин і цінностей, які неможливо вивчати поза такими динамічними змінними як соціоемоційні стани взаємодіючих спільнот, надіндивідуальних соціальних суб’єктів. Саме ці міркування й обумовлюють важливість проблеми соціальних почуттів як предмета дослідження.
3.1. Методологічні передумови соціологічного аналізу
соціальних почуттів
2

Особливої актуальності вивченню соціальних почуттів у сучасному пострадянському суспільстві (зокрема й українському) надає те, що суспільна ситуація характеризується могутніми тектонічними рухами у сфері суспільної свідомості, соціальної психіки нашого суспільства загалом. На тлі подальшого руйнування соціальних норм, що існували впродовж багатьох десятиліть, поглиблення соціальної невизначеності, розчинення ідеологічних засад і звичних форм соціального контролю, які консолідували суспільство, вплив соціальних почуттів як регулятора поведінки і взаємодії (зокрема, це стосується масової поведінки) істотно посилюється порівняно з періодами відносно спокійного, стабільного розвитку суспільства, коли роль раціональних компонентів суспільної свідомості була значно вищою. Бурхливі трансформації суспільства і продиктоване ними соціальне замовлення, що вимагає від суспільних наук пояснень і прогнозів, вияскравили той факт, що соціальні почуття є загальновизнаною, необхідною і водночас недостатньо вивченою складовою масової свідомості.
Соціальні почуття як культурно-історична форма реального стану духовного життя суспільства є різновидом духовних утворень, які становлять соціально-психічний аспект свідомості конкретного суспільства на певному етапі його розвитку, відрізняючись від інших видів свідомості суспільства за способом відображення й функціонування. Соціальні почуття відбивають активний бік свідомості суспільства, бо спонукають людей до певної діяльності, слугують її стимулами, відіграють роль рушійної сили, впливаючи на суспільне буття.
За своєю генетичною природою соціальні почуття — складні стійкі соціопсихічні утворення, що відбивають переживання
3
суб’єктом свого ставлення до соціальної дійсності і до самого себе як центру різних соціальних взаємодій. Суб’єктом соціальних почуттів виступає і “соціальна людина” як учасник різних соціальних множин (мас), і самі ці множини, що співвідносяться одна з одною та з іншими соціальними спільнотами і суспільством загалом.
Епістемологічне завдання сучасної соціології стосовно соціальних почуттів полягає насамперед у теоретичному вивченні їх місця в структурі створюваної масовою свідомістю суб’єктивної реальності, визначенні особливостей їх ролі в детермінації соціальної поведінки за умов глибоких економічних, політичних і духовних змін у житті сучасного суспільства. Досягнення поставленої мети передбачає створення теоретичної моделі функціонування соціальних почуттів у суспільній (масовій) свідомості, з’ясування того, яким чином вони беруть участь в актуалізації відповідних станів соціальної психіки, формуванні соціальної поведінки, її спрямованості, виробленні системи світоставлення.
Розв’язанню цього загального завдання підпорядковані такі часткові дослідницькі завдання:

здійснення теоретичного аналізу проблеми соціальних почуттів і вибір на цій основі методологічних і методичних підходів дослідження соціальних почуттів, упредметнених у культурно-
історичних формах і реально існуючих у масовій свідомості;

вияскравлення структури соціально-почуттєвого простору життя, характерного для сучасного українського менталітету;

вивчення характеру взаємодії і міри відповідності культурно-
історичних смислових моделей світорозуміння та почуттєвих соціотипів масової свідомості за реальних умов суспільного буття,
4
виявлення значущих змінних, що впливають на характер цієї взаємодії;

визначення закономірностей функціонування соціальних почуттів у сфері суспільної психіки як найважливішого параметра соціально-психологічного стану суспільства і специфічного критерію соціальної диференціації залежно від способу соціоемоційоного переживання дійсності.
При розробленні концептуально-пояснювальної схеми функціонування соціальних почуттів ми виходимо з розуміння їх як культурно-історичних форм емоційно-оцінного ставлення соціального суб’єкта до суспільно значимих явищ і процесів дійсності, а також до самого себе. У функціональному плані соціальні почуття слугують засобом перетворення світосприйняття соціального суб’єкта на світоставлення. Будь-яка “спільнота, що оформилася», тобто усвідомила себе як суб’єкта суспільної взаємодії, з необхідністю встановлює систему суб’єктивних ставлень до суспільних інститутів і відносин, інших соціальних груп, а також до самої себе в контексті соціальної дійсності, що в
інтегративному вигляді становить характерний для даного “ми” спосіб світорозуміння. Це означає, що соціальна дійсність постає відбитою крізь призму спричиненого бажаннями, прагненнями, установками, інтересами емоційно-почуттєвого ставлення суб’єкта, перетворюючись таким чином на суб’єктивну реальність.
Значення соціальних почуттів в описаному механізмі функціонування суспільної психіки стає зрозумілішим, якщо зважити на те, що теоретична свідомість не обов’язково бере участь у становленні та розвитку світорозуміння (або бере участь фрагментарно), тоді як соціальні почуття є необхідним елементом світорозуміння і одним з найдавніших способів формування спільноти. Включення об’єкта до складу суб’єктивної реальності
5
передбачає виокремлення такого його предметного боку, який заторкує суб’єкта “за живе” і набуває відповідним чином емоційно забарвленого суб’єктивного значення.
Такий концептуальний підхід ініціює низку гіпотез, провідною серед яких є гіпотеза щодо існування нелінійного зв’язку між зміною реального становища соціального суб’єкта у системі суспільних координат і почуттєвого переживання цієї зміни. Інакше кажучи, суб’єктивна реальність трансформується за своїми власними законами, а зовсім не є таким собі різновидом кривого дзеркала, що, хоча й у спотвореному вигляді, проте передає кожний
рух оригіналу. Відносна самостійність життя суб’єктивного задзеркалля чітко простежується у фактах неоднозначності реакцій соціуму на однозначні, здавалося б, за раціональним задумом, суспільні заходи. Ігнорування владними інституціями автономії суб’єктивної реальності та її емоційно-почуттєвого виміру у повсякденній практиці зумовлює перетворення крилатого чорномирдинського вислову: “Хотіли як краще, а вийшло як завжди” на алгоритм соціального управління.
Похідними від провідної гіпотези є припущення стосовно того, що а) у період розпаду нормативно-ціннісних засад суспільства зростає значення соціальних почуттів як провідного механізму мотиваційної саморегуляції; б) зміни почуттєво-оцінного компонента суб’єктивного ставлення відбуваються повільнішими темпами порівняно з раціональним компонентом; в) необхідне нагромадження певної “критичної маси» безпосередніх соціоемоційних реакцій на значущі події суспільного життя для зміни модальності соціального почуття, що характеризує ставлення соціального суб’єкта до цього явища; г) процес зміни змісту соціальних почуттів має дифузний характер стосовно усталених
6
соціальних структур, що зумовлює нерівномірність його перебігу у різних верствах і групах суспільства.
Далі ми наведемо аргументацію на їхню користь, а поки зазначимо, що теоретичний аналіз змісту системи понять, які описують соціальні почуття (власне почуття у вузькому розумінні слова — настрої, умонастрої, цінності, стереотипи, суспільна і масова свідомість тощо), здійснюється в межах ціннісно- нормативного підходу й за допомогою відповідної йому термінології. Соціальні почуття, таким чином, можна розглядати також як складові ціннісно-нормативної системи регуляції соціальної поведінки за конкретно-історичних умов і обставин суспільного життя. Оскільки почуттєва сфера суспільної психіки внаслідок своєї природи не піддається жорсткій і однозначній регламентації, її інституційні моделі, ґрунтовані на загальнокультурних гуманістичних цінностях, здебільшого можна описати в символічних формах, зафіксованих не так у логічних формулах, як в образах, глибинне значення яких не може бути зведене до чистих понять, навіть гранично абстрактних. “Соціальне явище є соціальним зв’язком, який має психічну природу та реалізується в свідомості індивідів, водночас виходячи за змістом і тривалістю за її межі. Це те, що багато хто називає “соціальною душею”, це те, що інші називають цивілізацією і культурою, це те, що треті позначають терміном “світ цінностей”, на противагу світові речей, які становлять об’єкт наук про природу”
2
Реконструкцію соціально-історичних форм соціального почування в гносеологічному плані можна здійснювати на підставі референтів, які представлені в сфері мистецтва, віруваннях, зафіксованих у соціальних знакових системах (соціальна символіка, обряди, ритуали тощо) та аналізу міфологем соціальної свідомості.
7

У теоретичному плані в нашому дослідженні робиться спроба використати методологічні можливості розуміючої й феноменологічної соціології, зважаючи на їхні найпозитивніші моменти, а саме спрямованість на теоретичне осмислення соціального світу в його суто людському бутті, в співвіднесенні з уявленнями, цілями і мотивами практично діючих соціальних
індивідів; аналіз значимих, смислових елементів соціального життя; вміння сприймати і концептуалізувати суб’єктивні чинники об’єктивних соціальних процесів; заглибленість у повсякденність людського життя; взаємозв’язок із психологією, етіологією, психо- і соціолінгвістикою. Загалом же дослідження реалізується в річищі психологічного напряму в соціології, започаткованого
Ф.Гіддінгсом, що й визначило вибір ключових пояснювальних понять і розгляд місця та ролі соціальних почуттів у структурі соціальної практики, а функцій соціальних почуттів — у системі мотивації соціальної поведінки.
3.2. Місце поняття “соціальні почуття” в системі наукових
категорій: традиції дослідження і сучасний стан
Традиція розгляду соціальних почуттів як регуляторів суспільної поведінки бере початок у соціально-філософських працях Д. Юма, А. Сміта, Е. Дюркгейма. “Чи є правильним те, — риторично запитував останній у своїй славнозвісній праці
“Соціологія. Її предмет, метод, призначення”, — що у сфері почуттів існує щось таке, що відповідає соціальним та
індивідуальним системам ідей і вірувань, соціальним та
індивідуальним системам намірів і бажань?”
3
. І сам відповідав: “У цьому немає сумніву. В суспільному серці, як у серці окремої людини, існує близька солідарність між певними симпатіями, що
8
передбачає певні антипатії, певні почуття гідності, що передбачають відповідні почуття презирства тощо”
4
. Дюркгейм наголошував, що для усвідомлення того, чим є соціальні почуття насправді, потрібно брати до уваги “агрегат у його тотальності”, поза його залежністю від особистої природи індивідів. У тому сплаві, з якого виникає феномен соціальних почуттів, усі
індивідуальні ознаки, різноманітні за визначенням, нівелюються й зрівнюються, зберігаючи найзагальніші риси людської природи.
Надіндивідуальну сутність соціальних почуттів згодом досліджували Ч. Кулі, Д. Мак-Дауголл, Дж. Морено та інші.
Зокрема, за Мак-Дауголлом, емоції становлять центральну частину соціальних інстинктів, у прямій залежності від яких перебуває все, що відбувається у сфері свідомості. Він вирізняв сім пар взаємозумовлених інстинктів та емоцій, а саме: інстинкт боротьби, якому відповідають страх і гнів; інстинкт утечі, пов’язаний із почуттям самозбереження; інстинкт продовження роду, що передбачає ревнощі та жіночу слабкість; інстинкт придбання і почуття власності; інстинкт творіння і почуття творчості; стадний
інстинкт і почуття належності, які, реалізуючись у поведінці, продукують усі суспільні відносини та інститути. На сьогодні неспроможність теоретичних побудов Мак-Дауголла очевидна, однак безперечною заслугою його є те, що він легітимізував у соціології значення ірраціональних емоційно-почуттєвих прагнень як спрямовуючого начала життєдіяльності не лише окремого
індивіда, а й суспільства загалом.
Згодом, коли соціологія намагалася дистанціюватися від суб’єктивно-психологічного начала, проблему почуттів вивчали лише психологи, причому головним чином на рівні особистості.
Щоб з’ясувати місце і роль соціальних почуттів у структурі
9
суб’єктивної реальності, а також вивчити функції соціальних почуттів як елементів цієї структури, слід принаймні оглядово розглянути проблематику емоцій і почуттів у річищі загальнопсихологічних традицій вивчення цих феноменів. Це, своєю чергою, дасть нам змогу “перекласти” цю проблему на специфіку вибраного нами аспекту дослідження.
Детально вивчено, зокрема, фізіологічні та психофізіологічні механізми емоцій (В.Джемс, Н.Ланге, І.Павлов, І.Сеченов,
П.Симонов); віддзеркалювальна природа почуттів (С.Рубінштейн,
К.Платонов, Г.Шингаров); їхній змістовий і процесуальний бік
(Л.Веккер, Н.Левітов, В.Кеннон, Г.Сельє). Були відпрацьовані також експериментальні методи вивчення їх (Я.Рейковський,
Л.Аболін, Н.Рабінович).
З точки зору загальної психології, почуття — це стійкі емоційні ставлення людини до явищ дійсності, що відображають значення цих явищ для суб’єкта в зв’язку з його потребами і мотивами.
Істотною характеристикою їх є те, що одне і те саме почуття може реалізуватися в різних емоціях, що, своєю чергою, зумовлено складністю явищ, багатогранністю і розмаїттям зв’язків між ними.
Саме цим пояснюється й амбівалентність почуттів, їхня подвійність, співіснування різних за модальністю емоцій у межах одного почуття.
Конче важливо наголосити, що вияви почуттів мають конкретно-історичний характер, тобто вони народжуються, змінюються і відмирають залежно від конкретних соціальних умов.
Так, для наших сучасників “почуття рабської відданості” є хіба що метафорою, але ще якихось півтора-два десятки століть тому воно
існувало буквально, було принципом світосприйняття, моральною нормою, підтримувало відповідні стереотипи поведінки. Свого часу
10
один з класиків марксизму, перейнятий революційною сверблячкою зневажливо схарактеризував раба, котрий виславляє свого володаря, як “холопа” і “хама” (припустившись, до речі, подвійного анахронізму). Звісно, з позицій сучасного раціонального мислення прагнення раба-охоронця до скону захищати свого хазяїна видається абсурдним, але при цьому нехтують тим, що на певному
історичному відтинку часу рабська психологія і рабські почуття були не образою, а найефективнішим засобом соціальної адаптації для значної частини тогочасного суспільства. Але, на тому ж таки прикладі, наголосимо нетотожність соціальних реалій суб’єктивним: знищення рабства як способу суспільної організації сприяло відмиранню відповідних почуттів, утім похідні від цих психологічних реліктів форми ставлення до керівника, боса, старшого за посадою спостерігаються й донині.
Основу і джерело більшості соціально-психічних явищ і процесів становить безпосередня взаємодія між людьми, комунікація, що породжує особливу духовну “масову силу», своєрідне збудження життєвої енергії. Зі спілкування народжуються й міфи, й почуття, й очікування; завдяки йому суспільного резонансу набуває віра. Проте продукування надіндивідуальних психічних утворень під час процесів кооперації не досягається простим складанням результатів зусиль окремих індивідів. За своєю сутністю вони становлять якісно нову — соціальну — субстанцію, котра, виникаючи внаслідок колективної діяльності, надалі активно впливає на індивідуальні сили, що її складають.
У соціологічній літературі поширені різні погляди на специфіку соціального. Його розуміють і як різновид суспільного нарівні з економічними, політичними, етичними явищами, і як щось проміжне, існуюче на межі цих форм суспільної життєдіяльності.
Дехто з дослідників ототожнюють соціальне і суспільне.
11

Найважливішою ознакою соціального, на наш погляд, є безпосередня чи прихована наявність взаємовідносин між класами, націями, колективами, іншими спільнотами, а, отже, і між особистостями як носіями відповідної спільності. Соціальне формується і здійснюється на підставі певного способу виробництва
і наявне в усіх сферах суспільного життя як наслідок притаманного людству колективного виробництва, поділу і споживання матеріальних і духовних цінностей. У цьому плані соціально значимими стають ті події реального життя, що безпосередньо заторкують інтереси якоїсь реальної, ба й формальної структурної групи суспільства, заломлюються крізь призму групових цінностей, фільтруються колективною довірою-недовірою або схваленням- несхваленням.
Приміром, підґрунтям громадської думки як продукту масової свідомості соціального суб’єкта завжди слугують спільні інтереси, зумовлюючи виникнення колективних думок. До того ж явища, події і факти, що спричинили появу цих думок, можуть бути дистанційовані від суб’єкта як у часі, так і в просторі, перебувати далеко за межами “території” й часу безпосереднього спілкування
(сталися в іншому суспільстві, іншому місці й за іншої доби). Втім, якщо вони якимось чином заторкують інтереси соціального суб’єкта будь-якого рівня, то в цьому значенні безпосередньо
“належать” до нього, перетворюючись на елемент його суб’єктивної реальності. У разі формування того чи того групового настрою в основі його завжди слід відшукувати певне соціальне почуття, що зумовлює відповідний емоційний стан і переживання ситуації (яке, звісно, насамперед залежить від того, якою мірою інші люди, групи, співтовариства заторкнули безпосередні інтереси цієї спільності та членів цієї спільноти).
12

Спираючись на наведені міркування про природу і сутність соціального, під терміном “соціальні почуття” ми розуміємо предметну спрямованість і зміст переживань суб’єкта, тобто те, що відображає ставлення суб’єкта до суспільного ладу, соціальної дійсності. Почуття у цьому разі є соціальними не тому, що вони є почуттями людей як соціальних істот, а тому, що вони є результатом переживання явищ і процесів соціальної дійсності, яка становить їхній об’єкт. Конкретним предметом соціальних почуттів
є взаємовідносини людей, соціальні процеси, в яких реалізуються суспільні відносини, самі люди й особливості їхньої поведінки, соціальна організація суспільства. П.Сорокін, визначаючи соціальні явища як психічні взаємодії, наголошував, що “соціальні науки завжди вивчали різні аспекти діяльності людських спільнот саме як спільнот, об’єднаних психологічними зв’язками”, і що “психічне є апріорним посиланням соціальних явищ”
5
Не менш важливо за окреслення змісту категорії “соціальне” розвести взаємопов’язані, але специфічні поняття “соціальне ставлення” і “спілкування”. Відмінність між ними полягає в тому, що перше характеризує спосіб, а друге — зміст відносин.
Спілкування є реальним буттям тих відносин, до яких залучилися
індивіди. Спілкування — це зовнішній бік людських стосунків, що безпосередньо виявляється у поведінці. Із психологічної точки зору спілкування є цілеспрямованим обміном думками й емоціями між людьми, здійснюваним за допомогою мови та інших знакових систем, ґрунтованих на мові. Спілкування передбачає людську свідомість як особливу форму відображення, необхідну для перетворювальної діяльності людини. Будь-який суспільний вияв свідомості неможливий поза спілкуванням; зрештою суб’єктивну реальність можна до деякої міри розглядати як наслідок, побічний
13
результат саме спілкування, бо в ньому і через нього від початку формуються соціальні відносини.
Взаємодія у сфері міжособистністного спілкування здійснюється як процес соціальної комунікації, ґрунтованої на використанні мови. Причому у взаємодію вступають не просто окремі індивіди, а члени певних соціальних груп, класів, спільнот, тобто “суспільні індивіди”. Науковий аналіз соціальної комунікації, з одного боку, неодмінно охоплює вивчення комунікаційних партнерів, предмета або події, а також знакової системи, в якій здійснюється обмін соціальною інформацією, а з іншого — передбачає вивчення соціальної комунікації у таких її аспектах, як пізнання, оцінювання і взаємовплив між людьми. Соціальна психіка, її почуттєво-емоційна сфера найповніше виявляється у третьому елементі — взаємовпливі людини на людину.
Прагматичний аспект соціальної комунікації пов’язаний із впливом мови на поведінку людей, котрі беруть участь в обміні соціальною інформацією у конкретній соціальній ситуації. Завдяки мові вможливлюється не лише абстрактне мислення; вона ж справляє безпосередній спонукальний (або гальмуючий) вплив на поведінку людей. Залежно від своєї прагматичної функції
інформація може бути висвітлюючою, санкціонуючою, або регулятивно-спонукальною. Залежно від мотивуючої ролі
інформації в поведінці суб’єкта, остання може поставати в безпосередньо або опосередковано спонукальному варіанті.
Спілкування — джерело безпосередньої спонукальної
інформації, яка прямим чином впливає на поведінкові дії.
Специфічна особливість цієї інформації полягає в тому, що вона не завжди й не обов’язково містить об’єктивно істинні факти й оцінки, але зазвичай у тій чи тій формі відбиває емоційну підтримку або
14
протидію з боку цієї спільноти, колективне схвалення або засудження дії (події), довіру або недовіру з боку суб’єкта (адресата чи споживача інформації). Оскільки завданням соціальної психіки є безпосередній вплив на поведінку і впорядкування її відповідно до вимог цієї спільноти, емоційні реакції схвалення-засудження, довіри-недовіри, прийняття-заперечення того чи того явища суспільного життя є формувальним чинником, що визначає параметри самої спільноти. Головний результат такої соціоемоційної співдії — розподіл на “ми” і “вони”, “наші” і “не наші”, “свої” і “чужі” за типом ставлення до предмета або події суспільного життя в тій соціальній ситуації, у межах якої відбувається взаємодія (комунікація) людей.
Соціальні почуття, подібно до індивідуальних, є результатом узагальнення окремих емоцій, які мірою розвитку оформлюються в
ієрархічну систему, де одні почуття займають провідне становище, що відповідає актуально діючим мотивам і ціннісним пріоритетам, натомість інші залишаються потенційними, незатребуваними. З огляду на рівень розвитку сфери почуттів можна говорити про міру розвитку емоційної культури особистості й суспільства, культурно-
історичний шлях розвитку почуттів у тієї чи тієї нації.
Дослідження соціальних почуттів передбачає з’ясування їхньої специфіки, відмінності від індивідуальних почуттів, що регулюють поведінку конкретної особистості. Ключовим моментом для розуміння цієї відмінності є аналіз категорії “соціальна психіка», одним із компонентів якої є соціальні почуття. Зрозумило, що духовні явища не можуть існувати поза і понад психікою окремих конкретних індівідів. І якщо ми говоримо про соціальні почуття, настрої й переживання, то маємо на увазі, що матеріальним носієм
їх є конкретні люди з властивими їм індивідуальними почуттями,
15
настроями і переживаннями. Однак коли ми досліджуємо соціальні почуття (або інші соціальні феномени), ми маємо справу з такими явищами і станами, які, хоча й притаманні свідомості окремих
індивідів, але разом із тим являють собою щось інше, відмінне від
індивідуальної свідомості, є фактами соціально-суб’єктивної реальності. “Ясна річ, кожен вносить свою частку у загальний результат, але особисті почуття стають соціальними, тільки комбінуючись під впливом сил sui generis, що їх розвиває асоціація; внаслідок цих комбінацій і взаємозумовлених змін, що з них випливають, ці почуття стають іншим явищем. Відбувається своєрідний хімічний синтез, який концентрує, сполучає синтезовані елементи, у такий спосіб перетворюючи їх. Оскільки цей синтез — творіння цілого, то саме ціле є тією сценою, на якій розгортається його діяльність. Тому рівнодійова сила, що виділяється з нього, виходить за межі кожної індивідуальної свідомості, подібно тому, як ціле виходить за межі частки. Вона існує як у цілому, так і через ціле. От в якому сенсі ця рівнодійова є найважливішою щодо окремих людей”
6
. Це те, що розуміють, вживаючи вислови на кшталт: “широкі верстви населення охоплені песимізмом”,
“обстановка в суспільстві загострюється”, “у суспільстві втрачено почуття соціальної перспективи й упевненості в майбутньому»,
“соціальне обурення сягнуло небезпечної межі” тощо, які віддзеркалюють соціоемоційний стан соціальної психіки, міру наявної напруженості.
Хоча соціальна й індивідуальна психіка мають єдиного матеріального носія, вони якісно відрізняються одна від одної.
Втім, це не означає їх абсолютної протилежності або протистояння.
З’ясування специфіки соціальних почуттів становить завдання, розв’язувати яке треба, з одного боку, не вдаючись до крайнощів заперечення активної ролі особистості в історії, а з іншого — не
16
переносячи уявлення про особливості індивідуальної психіки на дослідження психіки соціальної, яку в останньому разі довелося б тлумачити як просте поєднання низки окремих душевних процесів.
Соціальні почуття — елемент соціальної психіки, яка є результатом соціальної взаємодії. У процесі спільної діяльності та спілкування розвиваються психологічні процеси, властивості і стани, що виходять за межі загальної психології й утворюють феноменологічне підґрунтя таких соціально-психологічних категорій, якими є колективні потреби, інтереси, традиції та звичаї, суспільні почуття та настрої, соціальні преференції, смаки та моди, авторитет, соціальне наслідування та зараження, навіювання тощо.
Соціальний суб’єкт, якому властиві ці явища і стани соціальної психіки, не наділений сукупним мозком і здатністю мислити й відчувати як індивід. Продуктом функціонування соціальної психіки такого суб’єкта (ним може виступати як історично визначена спільнота — клас, нація, народ, соціально-структурна група, так і неформальна спільнота людей — коло друзів, аудиторія публічної лекції або ЗМІ, учасники соціальної акції тощо) є ті духовні явища, що виникають внаслідок взаємодії й комунікації між людьми, утворюючи загальну картину суб’єктивної реальності.
Взаємодія різних сторін соціального організму за конкретних обставин, тобто місця і часу (проблема соціальної ситуації), включає механізми формування “спільних” почуттів, настроїв, волі, уявлень, які не тотожні множині “окремих” почуттів, бажань, волінь, уявлень і настроїв. Соціальна психіка формується як загальна рівнодійова сила взаємного перетину індивідуальних психік. Нове духовне утворення наділене відносною самостійністю, стійкістю в часі, власною логікою, закономірностями та стадіями розвитку, воно діє як єдине ціле, до того ж часто-густо несвідомо і мимовільно.
17

Різні форми соціальної психіки не є середньоарифметичною сумою індивідуальних психік; вони становлять якісно нове утворення. Звісно, соціальні почуття не можуть бути відірвані від почуттів окремих індівідів, об’єднаних певною формою спільної діяльності. Проте вони мають якісно інший характер, відмінний від законів розвитку і форм вияву почуттів окремими індивідами. У процесі спільної діяльності і спілкування відбувається взаємодія між індивідуальними психіками, за якої виникають спільні форми переживання, мислення й бажань, відмінні від тих, якими людина мислить, чого бажає або що переживає індивідуально. Йдеться не тільки про виявлення типового, найпоширенішого у спільноти конкретного психічного явища, що досліджується, не лише про вивчення пересічних параметрів характеру і поведінки членів цієї спільноти, детермінованих загальним соціальним середовищем, а про розкриття особливостей психічного складу цього соціуму, який у цьому разі виступає не конгломератом “соціальних атомів”, а
єдиним і цілісним суспільним організмом.
Прикладом необхідності виявлення специфіки соціально- психологічного підходу до дослідження різних аспектів життя людини у суспільстві може послугувати феномен авторитетності
(висунення і падіння лідерів, вождів, правителів, кумирів тощо).
Формування авторитетів, висунення соціальних арбітрів у різних сферах суспільного життя неможливо дослідити в рамках суто загальнопсихологічного або соціологічного підходів. Механізм авторитетності, довіри чи недовіри виникає і діє у процесі спільної соціальної діяльності, спираючись передусім на реальні соціальні почуття, що їх відчувають члени суспільства до лідера (будь то конкретна особа або персоніфікація певної соціальної ідеї). Саме явище авторитетності існує лише в межах цих відносин, безпосередньої взаємодії й комунікації членів цієї групи. Особисті
18
якості носія авторитету, звичайно ж, мають значення для того, щоб саме цей індивід був висунутий на позицію соціального лідера, але ці індивідуальні особливості особистості мають цінність не самі по собі, а лише у ситуації взаємодії, у системі конкретних соціальних відносин у групі, що “визначає” необхідний набір особистісних якостей лідера.
Ця закономірність зафіксована в практичній свідомості суспільства у вигляді сентенції: “Кожен народ має того правителя, на якого він заслуговує”. І справді, лідер спільноти зазвичай не є
“типовим представником” цього співтовариства, він радше персоніфікує певну функціональну модель устрою й підтримки цієї спільноти за допомогою соціальних відносин, що склалися в ній. До того ж вибір лідера, критерії преферентності саме до цього індивіда в цій якості найбільшою мірою зумовлені соціальними почуттями, а не раціональними компонентами соціальної психіки.
Соціальна психіка є особливим “відображенням” в процесі соціальної взаємодії, внаслідок якого виникають нові духовні явища
(настрої, соціальні почуття, авторитет тощо), котрі виконують не тільки пізнавальні, а й санкціонуючи, спонукально-вольові функції.
Соціальна психіка пронизує всі рівні і форми суспільної свідомості,
і немає іншого матеріалу, з якого вона будується, крім елементів
їхнього змісту. Соціальна психіка сприяє переведенню відповідних людських цінностей із потенційного стану норм у процесуальний, поведінковий стан. У цьому сенсі суспільним завданням соціальної психології є не просвітницько-педагогічне затвердження
“правильних” цінностей у суспільстві, а забезпечення людей відповідними знаннями про оптимізацію процесу обміну людських сутнісних сил і можливості їх кооперації тією мірою, якою це торкається суб’єктивних аспектів поведінки. “Соціальна психіка
19
виникає й функціонує у межах певного способу спільної діяльності людей як інтегруюче духовне утворення, що стимулює, актуалізує і санкціонує реалізацію різноманітних (етичних, естетичних, політичних тощо) програм і “вмінь” особистості та груп
(колективів). Вона залучена до відповідних способів діяльності безлічі індивідів, котрі кооперовано співробітничають, підвищуючи
індивідуальну активність, інтегруючи і координуючи зусилля груп, формуючи стереотипізацію поведінки тощо”
7
За своїми характеристиками соціальна психіка наближена до повсякденної ідеології, але не тотожна їй з точки зору засобів впливу на поведінку маси. Ідеологія, на відміну від соціальної психіки, є тією частиною знань про дійсність, яка через систему
ідей і поглядів виражає й обслуговує інтереси певної соціальної групи. Вона береться “на озброєння» цією групою як безпосередній
“посібник” для зміни або збереження існуючих форм суспільного життя. Ідеологія теоретично обґрунтовує соціально-політичні, етичні, естетичні тощо цінності суспільства, класу, групи. Між
ідеологією та соціальною психікою існує тісна взаємодія, одначе вони не розчиняються одна в одній, а зберігають свою специфіку.
Соціальна психіка відображає зовнішній світ не у вигляді абстрактних образів і понять, а в формі загального переживання, суб’єктивного стану групи особистостей. Переживання — один із сутнісних вимірів, неодмінний атрибут свідомості і засіб побудови суб’єктивної реальності. Сутність і зміст переживань визначаються реальними взаємовідносинами особистості з оточуючим її середовищем, об’єктивними якостями предметів та їхнім стосунком до потреб особистості чи соціальної групи. Як аспект свідомості,
“переживання відрізняється від пізнавальних процесів тим, що не містить образа, який відбивається й виявляється у формі
20
задоволення або незадоволення, напруження або розрядки, збудження або заспокоєння”
8
І соціальна психіка, і ідеологія специфічними засобами реалізують головні соціальні функції суспільної свідомості, пронизуючи структуру кожної форми суспільної свідомості.
Соціально-психічні феномени — це практична “актуалізація” суспільної свідомості в процесі соціальної взаємодії. Соціальна
інформація, акумульована в суспільній свідомості функціонує у трьох основних формах: теоретично-пізнавальній, оцінній та спонукально-санкціонуючій. Феномени соціальної психіки, відображаючи суспільне буття в соціально-суб’єктивних формах, є емоційно-спонукальною і санкціонуючою реакцією на події, факти та явища суспільного життя. Ця реакція “матеріалізується” в особливих станах суспільної свідомості, які виявляються при переході від науково-теоретичних розумових оцінних форм до практики, спільної предметно-практичної діяльності.
Окреслена особливість найрельєфніше виступає при аналізі категорії “масова свідомість”. Індивідуальна, масова, суспільна свідомість різняться не мірою соціальності, а способом існування і функціонування. Суспільна свідомість — це духовне життя суспільства, сукупність теорій, уявлень та ідей, а також суспільних настроїв і почуттів у конкретній суспільній формації. Явища суспільної свідомості, нерозривно пов’язані з індивідуальною свідомістю, існують не тільки як актуальний суб’єктивний процес, а й надособистісно — в системі матеріальної і духовної культури, в формах моралі, мистецтва, в науці, в звичаях і традиціях. Суспільна свідомість існує в індивідуальній свідомості і через неї, тоді як
індивідуальна свідомість — це не що інше, як індивідуально-
21
конкретний вияв або спосіб існування суспільної свідомості, котра визначає суспільну психіку.
Масова свідомість — специфічний тип суспільної свідомості, що набув неабиякого поширення у більшості сучасних соціумів.
Провідну роль у ньому відіграють не змістові характеристики, пізнавальні здібності, експресивні властивості, а особливості його носія, суб’єкта, яким виступають особливі сукупності індивідів — маси. Маса може різнитися за масштабом: учасники широких політичних або соціокультурних рухів; аудиторії конкретних засобів і каналів масової інформації; споживачі “соціально забарвлених” (престижних, модних) товарів і послуг; шанувальники естрадних зірок; спортивні фанати тощо.
Так, на думку Б. Грушина, одного з піонерів дослідження проблем масової свідомості у вітчизняній літературі, до числа найістотніших особливостей маси можна віднести:

статистичний характер множини індивідів, що її утворюють
(ця множина не становить самостійного утворення, якісно відмінного від її складових);

стохастичну (імовірну) природу цієї множини, що виявляється в тому, що “входження” до неї індивідів має випадковий, неврегульований характер (така множина має розмиті й відкриті межі, невизначений кількісний і якісний склад);

ситуативний характер існування цієї множини (вона утворюється й функціонує на підставі й у межах конкретної діяльності, що робить цю множину відносно нестійким, тимчасовим утворенням);
22


відверто позагрупову (або інтрагрупову) природу цієї множини, яка виявляється в тому, що належність до неї у певному сенсі “стирає” межі між існуючими в суспільстві соціальними групами; маса відрізняється різнорідним соціальним складом, охоплюючи представників різних класів, професій, осіб із неоднаковим рівнем доходів, освіти, культури тощо;

нездатність цієї множини виступати структурним елементом ширшого соціального цілого (суспільства загалом), чітко і вичерпно описувати його
9
Змістово масова свідомість становить широку й несистематизовану сукупність знань, уявлень, ілюзій, почуттів, настроїв, що відображають усі аспекти життя суспільства і знаходять відгук у масі. Середовище масової свідомості є надто сприятливим для ірраціональних компонентів соціальної психіки — міфів, вірувань, емоцій. Масова свідомість — вужча за суспільну, оскільки не охоплює групових і специфічних інтересів, але в ній наявні всі предметно вирізнені форми суспільної свідомості — філософія, політика, мистецтво, право, мораль, наука, релігія.
Структурно масова свідомість є конгломератним утворенням, що виникає на перетині всіх відомих, виокремлених на різних підставах типів суспільної свідомості — почуттєвого й раціонального, повсякденного й спеціалізованого, абстрактного й художнього, споглядального й пов’язаного із вольовими діями, раціонального й ірраціонального.
Ці формоутворення суспільної (точніше — масової) свідомості розташовуються в діапазоні від “позитивного знання” до “хибних образів дійсності”, від “моментальних емоцій” до “стійких настроїв”, від “фрагментарних думок” до більш або менш широких
23

“полів думки”. Ці утворення можуть бути мінливими у часі, швидкоплинними, супутніми конкретній соціальній ситуації, за безпосередніх умов якої вони й виникли, а можуть бути й доволі усталеними, “застиглими” в часі , що зумовлено формуванням стереотипів свідомості.
Феномен масової свідомості пов’язаний з об’єктивним процесом масовизації найголовніших умов і форм життєдіяльності людей (у сферах виробництва, споживання, спілкування, соціально- політичного життя, дозвілля), що породжує схожі сподівання,
інтереси, потреби, преференції тощо. Дія цих умов закріплюється продукуванням відповідних різновидів масової інформації, пропаганди і реклами, котрі фіксують у масовій свідомості серії тих чи тих образів дійсності, способів діяльності, моделей поведінки й світорозуміння.
Будучи, з одного боку, духовним продуктом об’єктивних процесів, особливого роду людської практики, а з іншого — відносно незалежною, хоча й нетривкою іпостассю суб’єктивної реальності, масова свідомість активно впливає на всі аспекти життя суспільства, є найважливішим регулятором форм поведінки людей через механізми громадської думки й суспільних настроїв. Ця регулятивна функція масової свідомості постійно зростає мірою посилення ролі маси в економічному, політичному і культурному житті окремих країн і цілого світу.
У соціологічних розвідках, здійснюваних на Заході, масову свідомість вивчають або з відверто антидемократичних позицій, коли масу ототожнюють із темним, не здатним до розвитку натовпом (Я.Буркхард, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет); або з соціально-критичних, що розглядають масу як негативне породження сучасного антигуманного капіталістичного суспільства
24

(Е.Фромм, Д.Рісмен, Р.Міллс, Г.Маркузе); або з позитивістських, пов’язуючи феномен маси з процесами науково-технічного прогресу, діяльністю засобів масової інформації і пропаганди
(М.Блумер, Е.Шілз, Дон Мартіндейл). Утім ідеологічна однобічность цих досліджень суттєво заважає успішному просуванню в науковому, об’єктивному аналізі масової свідомості, розкриттю його природи, вивченню механізмів виникнення і функціонування, а також властивостей і ролі в житті сучасних суспільств.
У радянській науці виявилась інша крайність. Створення
ідеологічного “фантому” у вигляді “нової соціальної спільноти — радянського народу”, який, за означенням, мусив володіти якостями однорідного й високосвідомого суспільного організму, де класові суперечності фактично стираються, призвело до догматичного розуміння масової свідомості як явища, притаманного радше капіталістичному способу життя, і майже цілковито вивело цей предмет з поля зору тогочасного суспільствознавства.
Сподіваймося, найближчим часом вітчизняні суспільствознавці почнуть активніше відновлювати і розвивати перервану традицію дослідження реальних великих соціальних груп, зокрема й таких розмитих безструктурних конгломератів, якими є “маси” у вказаному вище розумінні.
Отже, аналіз змісту та співвідношення таких понять, як
“почуття”, “соціальна психіка”, “ідеологія”, “суспільна свідомість” і
“масова свідомість” підводить нас до необхідності якомога повніше вияскравити зміст категорії “соціальні почуття».


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал