Шановні аспіранти 1 року навчання!





Сторінка1/5
Дата конвертації27.01.2017
Розмір0.55 Mb.
  1   2   3   4   5

Шановні аспіранти 1 року навчання!
Мене звати Шутова Лілія Іванівна. Я доцент кафедри української мови.
У цьому році згідно з програмою ви маєте скласти залік з курсу «Ділова українська мова». Для цього ви повинні опрацювати теоретичний блок
(конспектувати не треба) та виконати проблемно-пошукові завдання. Вам потрібно до 2.02.2016 року виконати практичні завдання та надіслати на мою електронну адресу: lilshu@mail.ru
З питаннями також звертайтесь поштою.
Теоретичний блок
§1. Особливості наукового стилю сучасної української мови
Природа наукового стилю така, що він більш або менш інтенсивно, але завжди запозичує терміни з інших мов. З прийняттям Закону про мови в
Україні, яким за українською мовою визнано її державний статус, з утвердженням незалежної Української держави почався процес оздоровлення наукової термінології, визначення специфіки та шляхів збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук, поповнення питомо українськими термінами та терміносполученнями.
У той же час слід пам’ятати, що жодна мова не має суто своїх терміносистем, без запозичень.
Основна функція наукового стилю − не тільки передача логічної
інформації, але й доказ її істинності. Це така форма мовлення, яка відображає розумову діяльність людини.
Предметом наукового стилю є передача складної системи наукових понять, визначень, пояснень, розкриття найрізноманітніших взаємозв’язків.
Цим пояснюється використання в таких текстах великої кількості іменників, зокрема абстрактних, та прикметників.
Головні ознаки наукового стилю: інформативність, понятійність і предметність, об’єктивність, логічна послідовність, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, доказовість, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення причиново-наслідкових відношень, висновки.
Головні мовні засоби: абстрактна лексика, символи, велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, символів, часто іншомовних слів, наукова
фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання, однозначна загальновживана лексика, безсуб'єктність, безособовість, логічність, книжність синтаксису, відсутність усього того, що прямо вказувало б на особу автора, його уподобання (емоційно-експресивні
синоніми, суфікси суб’єктивної оцінки, багатозначні слова, художні тропи,
індивідуальні неологізми).
Важливою ознакою наукового стилю є широке використання загальнонаукової лексики, серед якої частовживаними є слова: система,
функція, точка, випадок, значення, елемент, процес, частина, час, речовина,
величина, площина, різний, визначати та ін. Однією з особливостей уживання загальнонаукових слів є їх багаторазове повторення в науковому тексті. Як відомо, повторення одних і тих же слів (тавтологія) у художньому тексті вважається недоліком, у науковому ж це стильова прикмета.
Специфіка стилю яскраво виявляється на морфологічному рівні, зокрема в таких особливостях, як: заміна особового займенника я авторським ми
(„Ми дійшли висновку…”; „Ми погоджуємося з нашим опонентом…”; „Ми пропонуємо таке розв’язання проблеми…”); абстраговане, „позачасове” вживання дієслівної категорії часу („Правопис охоплює орфографію і пунктуацію”, „Рекуператори використовуються в металургійній і хімічній промисловості”); використання типових сполучників і відносних слів
(
залежно від того, що; після того, як).
У науковому тексті набагато більше іменників, ніж дієслів, зокрема їх особових форм. Це пояснюється номінаційною спрямованістю наукового стилю, який за співвідношенням іменної й дієслівної лексики різко відрізняється від художнього.
Фрази переважно граматично й змістовно повні та інформаційно насичені. Синтаксис чітко організований. Типовими є ускладнені і складні конструкції як найбільш придатні для вираження руху думки, аргументації, зв’язку між явищами. Речення за метою висловлення, як правило, розповідні.
Наукові тексти мають типову
композицію жанрів: послідовне членування на розділи, параграфи, пункти, підпункти.
Науковий стиль має такі
підстилі, або різновиди: власне науковий
(монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези); науково-
популярний (виклад наукових даних для нефахівців − книги, статті в неспеціальних журналах); науково-навчальний (підручники, лекції, бесіди тощо). Крім того, науковий стиль має різновиди, пов’язані з галузями науки.

Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний з підстилів і жанрів характеризується своїми особливостями використання мовних засобів.
Основне призначення
власне наукового підстилю об'єктивувати наукові відомості й кінцеві результати аналітико-синтетичної переробки даних, основна функція − пояснювати наукову ідею. Жанрами власне наукового підстилю є монографія, стаття, наукова доповідь, аналітичний звіт.
У межах цього підстилю можна виділити ще різновиди: науково-
інформативний з жанрами: реферат, огляд, анотація, резюме та науково-
довідковий (довідники, словники, каталоги).
Науково-популярний різновид, поряд з основною функцією наукового стилю − передачею логічної інформації й доведенням її істинності, має на меті ще й завдання популяризації. За допомогою власне наукового підстилю спеціаліст звертається до спеціаліста, за допомогою ж науково-популярного підстилю спеціаліст звертається до неспеціаліста, який не знайомий достатньо ні з цією наукою, ні з її термінологією. Для такого спілкування доводиться „перекладати” тексти з „мови” науки з її системою спеціальних термінів, символів на загальнолітературну мову.
Науково-навчальний різновид наукового стилю знаходиться між власне науковим і науково-популярним різновидами, це мова вузівських і шкільних підручників, загальною особливістю якої є більш елементарний виклад (і більш елементарний зміст) порівняно з науковими статтями й монографіями.

§ 2. Наукові жанри
Реферат


це короткий виклад великого дослідження (наприклад,
автореферат


виклад основного змісту дисертації) або кількох праць з
якоїсь наукової проблеми. У рефераті має бути стисло, але точно відображено основний теоретичний зміст реферованої роботи та довідковий апарат (власні публікації, список наукової літератури).
Наукова доповідь. Наукова стаття
Слово доповідь має таке значення: прилюдне повідомлення на певну тему. З доповіддю виступають на засіданні кафедри, вченої ради тощо. Вона містить певні результати наукового дослідження.

Доповіддю називається й текст такого повідомлення. Виходять різні збірники, що складаються з текстів доповідей, повідомлень, виголошених на форумі, нараді, конференції. Деякі наукові інституції видають збірники доповідей.
Стаття


це невеликого розміру надрукована в часописі або збірнику
наукова робота, присвячена певній проблемі, питанню й розрахована на
фахівців, які розв'язують цю проблему. Стаття − один з найпопулярніших жанрів. Це своєрідне самостійне дослідження чи фрагмент наукової роботи, що має відносну тематичну цілість. Для статті характерним є висвітлення факту з теоретичним його осмисленням. За змістом, формою, способом викладу матеріалу статті поділяються на проблемні, повідомлювальні (про нові результати), оглядові, аналітичні (підсумкові), дискусійні (полемічні), ювілейні.
Існують встановлені ВАК України вимоги щодо оформлення наукових статей.
Для людини, яка має намір займатися науковою роботою, дуже важливо оволодіти методикою написання статей, підготовки доповідей. Виголосити доповідь на науковій конференції, засіданні відділу чи кафедри означає донести до кола спеціалістів результати наукового дослідження, викликати
їх зауваження. Це одна з неодмінних умов апробації проведеного дисертантом дослідження.
Опублікувати статтю − це означає зробити даний матеріал надбанням фахівців, які можуть використати його у своїй науковій чи практичній діяльності.
Слід уникати як передчасних публікацій, так і зволікання з публікаціями, інакше можна втратити і пріоритет в авторстві, і своїх читачів.
Приступаючи до написання статті за результатами якогось часткового дослідження, передусім необхідно скласти план. План середньої за обсягом статті (7-10 стор.) може мати такий вигляд:
1)
вступ − постановка проблеми та її зв'язок з важливими практичними завданнями;
2)
останні дослідження й публікації, на які спирається автор, виділення невирішених частин загальної проблеми, котрим присвячується стаття;
3)
формулювання завдань (статті); цей розділ тим важливий, що з нього читач визначає корисність для себе цієї статті; мета її випливає з постановки
загальної проблеми й огляду раніше виконаних досліджень, тобто стаття має на меті ліквідувати якісь „білі плями” в загальній проблемі;
4)
виклад власне матеріалу дослідження (на це відводиться 75
 80
% обсягу статті). Тут слід виділити головне в матеріалах дослідження; подати методи вирішення поставлених завдань і викласти отримані результати.
Якщо до обсягу статті немає суворих обмежень, то доцільно описати методику дослідження повніше;
5)
у закінченні наводяться висновки з даного дослідження та коротко подаються перспективи подальших розвідок у цьому напрямку.
Деякі журнали публікують для авторів навіть вимоги щодо структур статей.
Методика підготовки наукової доповіді є дещо іншою. План доповіді аналогічний плану статті. Проте специфіка усного мовлення диктує свої вимоги щодо форми й змісту. Значна частина інформації може бути викладена на плакатах (слайдах), а це дає можливість скоротити текстову частину, яка фактично набирає характеру коментарів до ілюстративного матеріалу.
Слід ураховувати, скільки часу за регламентом відводиться на виголошення доповіді. За 10 хвилин, як це найчастіше буває, людина може прочитати матеріал, розміщений на 4 сторінках машинописного тексту, тому обсяг доповіді звичайно є меншим від обсягу статті. Крім того, доповідач повинен реагувати на попередні щодо розглядуваної проблеми виступи.
Полемічний характер доповіді викликає інтерес і підвищує активність слухачів.
Наукові статті займають чільне місце серед джерел інформації. Вони дають можливість значно оперативніше реагувати на важливі проблеми сучасності. З позицій достовірності їх слід розглядати окремо за видами й залежно від того, до яких наук вони належать: природничо-технічних або гуманітарних.
Теоретична стаття має відзначатися точністю доказів, застосуванням сучасних методів моделювання із залученням даних експериментальних досліджень. Теоретичні статті в галузі гуманітарних наук значно більше, ніж статті технічного, фізико-математичного профілю, насичені роздумами, порівняннями, логічними доведеннями. Достовірність їх змісту перебуває в залежності від достовірності вихідної інформації, використаної авторами.
Самостійне значення має інформаційна стаття в будь-якій науковій галузі. Така стаття оперативна й актуальна, вона містить стислий, конкретний виклад певних фактів, повідомлення про якусь подію, явище.

Про достовірність вихідної інформації свідчить не тільки характер першоджерела, а й науковий, професійний авторитет автора, належність його до тієї чи іншої наукової школи. У всіх випадках слід добирати тільки останні дані, найавторитетніші джерела, точно зазначати, звідки взято матеріали. До фактів з літературних джерел треба підходити критично. Не можна забувати, що життя постійно йде вперед, розвиваються наука, техніка й культура. Те, що вважалося абсолютно точним вчора, сьогодні може виявитися неточним, а часом і неправильним.
Монографія наукове видання, яке містить повне і всебічне
дослідження якоїсь проблеми або теми; науковий збірник матеріалів
авторитетної наукової конференції; науковий збірник дослідницьких
матеріалів установ, навчальних закладів або наукових товариств з
найважливіших наукових і науково-технічних проблем.
Усі ці різновиди монографії мають принципове наукове значення й практичну цінність.
Монографію пишуть, коли зібрано й опрацьовано велику кількість фактичного матеріалу, одержано переконливі висновки, а її автор має свою наукову гіпотезу чи концепцію вирішення важливої наукової проблеми. У монографії обов’язково мають бути теоретичні розділи, висновки й наукова література. Стиль викладу − об’єктивований (безсуб’єктивний), логічний, точний і чіткий.
Анотація (від лат. annotatio − письмова ремарка, зауваження, примітка)

коротка характеристика книжки, стислий виклад основного змісту
опублікованого чи рукописного твору. Вона дає загальне уявлення про зміст твору, містить перелік основних розділів чи частин книги, питань, які висвітлюються, а також указівку, на яке коло читачів розрахований анотований твір. Іноді подаються й відомості про автора.
Анотації додаються до бібліографічного опису книжки (на звороті титульної сторінки чи в кінці), публікуються в журнальних оглядах, проспектах видавництв, на бібліографічних картках.
Рецензія (від лат. recensio − розгляд, цензорське обслідування) −
письмовий критичний розгляд, оцінка, визначення сильних сторін і
недоліків рукописного чи друкованого літературного твору, наукового
дослідження, а також спектаклю, кінофільму, картини, концерту тощо.

Дисертація (від лат. dissertatio − міркування; дослідження; повідомлення; dissertare − обговорювати, міркувати, розвивати думку у формі доповіді; обмінюватися поглядами) − власне науково завершене
дослідження, яким відкрито новий напрям у науці, започатковано досі
невідомий підхід чи вирішено складну проблему, досліджено ще невідоме
або розв'язано низку завдань, що забезпечать подальший поступ у цій
проблемі чи галузі. Це праця, підготовлена для прилюдного захисту на здобуття наукового ступеня кандидата наук чи доктора наук. Автор
(дослідник) захищає дисертацію на засіданні спеціалізованої вченої ради наукової установи.
Кандидатська дисертація повинна виявити не лише ґрунтовні, глибокі знання дисертанта з певної галузі науки, його вміння проводити самостійне дослідження, а й містити в собі нові теоретичні висновки, практичні рекомендації. Автор має обґрунтувати актуальність обраної теми, мету, завдання, методи дослідження, показати наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, упровадження результатів дослідження в практику.
Докторська дисертація має розв'язати важливу теоретичну чи практичну проблему і становити вагомий внесок у розвиток певної галузі науки.
Згідно з документом „Порядок присудження наукових ступенів та присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника” дисертація на здобуття наукового ступеня є кваліфікаційною науковою працею, виконаною особисто у вигляді спеціально підготовленого рукопису або опублікованої наукової монографії. Вона містить висунуті автором для прилюдного захисту науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення і свідчить про особистий внесок здобувача в науку.
Теми дисертацій пов'язують, як правило, з напрямами основних науково-дослідних робіт наукових установ і організацій, затверджують ученими радами для кожного здобувача персонально з одночасним призначенням наукового керівника.
Кандидатська дисертація повинна містити результати проведених автором досліджень та отриманих нових науково обґрунтованих результатів, які в сукупності розв'язують конкретне наукове завдання, що має істотне значення для певної галузі науки.
Докторська дисертація повинна містити раніше не захищені наукові положення та отримані автором нові науково обґрунтовані результати в
певній галузі науки, які в сукупності розв’язують важливу наукову або науково-прикладну проблему.
Дисертація готується автором особисто. Нові наукові результати й положення, наведені в ній, мають витримати своєрідний іспит під час прилюдного захисту. Як наукова праця, вона повинна мати внутрішню
єдність і свідчити про власний внесок її автора в науку. Нові рішення, запропоновані здобувачем, необхідно добре аргументувати й критично оцінити порівняно з уже відомими. У дисертаціях, які мають прикладне значення, наводяться відомості щодо практичного застосування отриманих автором наукових результатів, а в дисертаціях теоретичного спрямування − рекомендації щодо використання наукових висновків.
Таким чином, дисертація − це, по-перше, кваліфікаційна праця, а по- друге, праця, що містить нове вирішення важливої наукової проблеми або конкретного наукового завдання (кандидатська дисертація).
Метою будь-якої наукової праці, так само й дисертації, є виявлення нових фактів, закономірностей або ж уточнення відомих раніше, але недостатньо досліджених. Кожна дисертація містить теоретичну частину, де нові факти складаються в систему і для них виявляються певні принципи, які
їх об’єднують. Не слід думати, що робота над дисертацією є безперервним і приємним процесом відкриття нового. Насправді це вперта, тривала, часом одноманітна робота, пов’язана з розчаруваннями, невиправданими надіями і сподіваннями.
Наукову інформацію в дисертації необхідно викладати в найповнішому вигляді, обов’язково розкриваючи хід та результати роботи, з детальним описом методики дослідження. Повнота наукової інформації повинна відбиватися в деталізованому фактичному матеріалі з обґрунтуваннями, гіпотезами, широкими історичними екскурсами й паралелями.
Дисертація має визначені розмір і чітку структуру, стандартні композиційно-мовленнєві форми, які мають бути наповнені оригінальним змістом цього дослідження. Наприклад: мовні формули − актуальність
теми дослідження зумовлюється...; наукова новизна роботи полягає...;
аналіз дає підстави зробити висновок, що…


продовжуються й підтверджуються конструкціями, що містять конкретний зміст дослідження.
У
вступі дисертації обґрунтовується вибір теми, розкривається актуальність дослідження, мета й завдання, наукова новизна, теоретичне і
практичне значення, апробація і структура роботи.
Основна частина дисертації складається з розділів, перший з яких, як правило, є теоретичним або присвячений історії питання, в інших − викладається оригінальне авторське дослідження, його основні теоретичні положення. Жанр дисертації передбачає в композиційно-мовленнєвих формах виклад логічного механізму доказів: теза, доказ (аргумент і спосіб доказу − ствердження або заперечення). Теза − це думка або положення (у дисертації може бути гіпотеза), яку ще треба довести й підтвердити, проілюструвати. Докази


це також думки або положення, які або не потребують доведення (аксіоми), або вже доведені, перевірені іншими дослідниками, тому дисертант може на них послатися. Спосіб доведення


це пошук шляхів логічного зв'язку і його форм між тезою і доказом. Це, власне, і має бути серцевиною дослідження. Саме тут можуть бути одержані нові його результати. Спростування


це логічний прийом доказу неістинності тези. Факти можуть не підтвердити систему доказів, суперечити висунутому положенню.
При доведенні дотримуються законів логіки (тотожності, заперечення, виключення третього, достатньої підстави) та методів (індуктивного, дедуктивного, аналогійного, концентричного, контрастного тощо).
Цінність роботи виявиться у
висновках при підведенні підсумків.
Список джерел наукової літератури засвідчить, з одного боку, об'єктивність і достовірність дослідження, а з іншого − рівень наукової обізнаності автора в проблемі й галузі.
Автореферат (від гр. autos − сам і лат. refеrre  доп овідь) − короткий
виклад автором основних положень власної наукової праці, проведеного
дослідження. Згідно з сучасними вимогами при поданні до захисту дисертаційного дослідження разом з ним подається (і розсилається в провідні наукові установи держави) автореферат цієї дисертації.
Автореферат повинен цілком відповідати структурі дисертації, відбивати її основні висновки та ідеї. Те, що автореферат розсилається у провідні наукові й інформаційні центри нашої країни та зарубіжжя, дозволяє установам й особам, широкій науковій громадськості вчасно ознайомитися з результатами дослідження, запозичити й втілити його рекомендації в практику. Посилюється, таким чином, прикладний аспект дослідження.
Написання автореферату − заключний етап виконання дисертаційної роботи перед поданням її до захисту. Призначення автореферату − широке ознайомлення наукових працівників з методикою дослідження, фактичними
результатами й основними висновками дисертації. Автореферат друкують українською мовою. Публікація автореферату дає змогу одержати до дня захисту відгуки від спеціалістів даної галузі.
Структурно автореферат складається із загальної характеристики роботи, основного змісту, висновків, списку опублікованих автором праць за темою дисертації та наприкінці з анотацій (резюме) українською, російською та англійською мовами.
В основному змісті стисло викладається сутність дисертації за розділами. Ця структурна частина повинна дати повне й переконливе уявлення про виконану роботу.
Якщо вступна частина автореферату дає змогу скласти лише загальне враження про дисертацію, то основна, яка і є власне реферативною, дає більш повне уявлення про її зміст і побудову. У цій частині автореферату важливо показати, як були отримані результати, продемонструвати хід дослідження, викласти сутність використаних методів, навести дані щодо їх точності й трудомісткості, описати умови й основні етапи експериментів.
Нюанси висвітлення змісту дисертації можуть розрізнятися залежно від наукової галузі, теми та інших чинників. Проте в усіх випадках до автореферату доцільно вводити насамперед висновки й кінцеві результати.
Висновки містять стислу інформацію про підсумки виконаної роботи, яка повинна відповідати загальним висновкам дисертації. Вони починаються з формулювання наукового завдання або проблеми, за вирішення якої дисертант претендує на присудження наукового ступеня.
Суть автореферату полягає в точній відповідності змістові дисертації, а його зміст дає повне уявлення про наукову цінність і практичну значущість дисертації.

§ 3. Методи наукового дослідження
Існують особливі способи пізнання світу, які називаються
дослідницькими методами. До суми результатів наукової роботи входять також відомості й про те, як це дослідження було виконано, якими методами та прийомами користувався автор.
Метод (від гр. methodos  шлях досл
дже ння
)
 1)
спосіб організації пізнавальної й дослідницької діяльності науковця з метою вивчення явищ і
закономірностей певного об’єкта науки; 2) система процедур аналізу об’єкта дослідження та / або перевірки отриманих результатів (у другому значенні метод ототожнюється з терміном „методика”).
Метод аплікації
розроблена О. Куніним методика дослідження змісту фразеологізмів шляхом їхнього проектування на вільні синтаксичні сполучення-омоніми та встановлення асиметрії планів форми та змісту цих омонімів. Ґрунтується на методиці ідентифікації значень фразеологізмів
Ш. Баллі.
Метод гіпотез  загальнонауковий метод як спос
б дос л

дниць к
о
діяльності з метою вивчення явищ певного об’єкта науки, що полягає в побудові припущення щодо їхніх ознак, чинників, закономірностей, способів
існування тощо. Гіпотеза є варіантом можливого розв’язання досліджуваної проблеми, висувається апріорно й потребує перевірки й підтвердження.
Подальший аналіз проблеми підтверджує гіпотезу, перетворюючи її на наукову теорію, або спростовує її, хоч існують гіпотези, які не можна підтвердити чи спростувати. Висунення гіпотези є одним з етапів лінгвостатистичного методу.
Метод глотохронології (від гр. glōtta  мова, chronos  час 
logos  слово, вчення)
 одна з
ме т
о дик порівняльно-історичного методу, спрямована на виявлення часу розщеплення споріднених мов і ступеня їхньої спорідненості на підставі встановлення швидкості мовних змін основної частини словника (особових і питальних займенників, термінів спорідненості, дієслів руху, відчуттів, фізіологічних станів, позначень розмірів і простору, кольорів, тварин тощо). Фундатором цього метода був американський дослідник М. Сводеш, який у 1948-1952 рр., виходячи з деяких положень, висунутих Е. Сепіром, і концепції моногенезу, обґрунтував лексикостатистичну залежність часу розділення прамови на споріднені мови від відсотка збережених споріднених слів в основному списку в порівнюваних мовах, що належать до однієї сім’ї.
Метод діалогічної інтерпретації тексту  сукупність процедур аналізу тексту як знакового посередника дискурсу з урахуванням екстралінгвальних чинників текстової комунікації на підставі інтегруючого принципу діалогічності. Цей принцип ґрунтується на концепції діалогічності гуманітарного пізнання російського літературознавця М. Бахтіна, розробках
Московсько-Тартуської семіотичної школи, психолінгвістичних дослідженнях мовлення й тексту, теоріях сучасної лінгвопрагматики й дискурсології. Діалогічність в одному з її аспектів постулювалася як принцип
філософської герменевтики німецьким дослідником Ф. Шлейєрмахером й основоположником лінгвістичної герменевтики В. фон Гумбольдтом, однак діалог здебільшого був обмежений інтерактивною взаємодією автора та читача, читача й тексту, хоч у Ф. Шлейєрмахера принцип герменевтичного кола враховує ще й діалогічні відношення тексту з мовою й епохою автора.
М. Бахтін розглядав діалогічність як усеосяжну мережу взаємодії складників ситуацій породження й розуміння тексту.
Метод інтерактивного моделювання
 методика аналізу й оцінки складників, комунікативних ролей, стратегій і чинників оптимізації комунікативних ситуацій різних типів, що здійснюється шляхом свідомого відтворення найбільш стандартних спрощених схем монокультурного та міжкультурного спілкування. Цей метод може залучати прийоми корекції комунікативної поведінки й відстеження впливу таких змін на перебіг спілкування. Метод інтерактивного моделювання застосовується в комунікативній лінгвістиці, теорії комунікації, міжкультурній комунікації.
Метод комутації  процедура структур ного аналізу, спрямована на встановлення інваріантів мовних одиниць і розмежування їх із варіантами шляхом взаємної підстановки зі зміною в плані змісту або форми на підставі парадигматичного співвідношення між одиницями планів вираження та змісту двох знаків мови. Термін „комутація” уведений у 1935 р. датським лінгвістом Л. Єльмслєвом, фундатором глосематики як течії структуралізму.
Комутація є таким відношенням між двома знаками мови, при якому одиниці
їхнього плану змісту перебувають у такій самій відповідності, як одиниці плану вираження цих одиниць (наприклад, комутаційними є відношення між
інваріантами фонем у словах біль і сіль, адже вони мають невідповідність як у плані форми, так і в плані змісту, а слова роль і застар. роля є варіантами, що не комутують, оскільки мають різні плани форми й однаковий план змісту).
Метод лінгвогеографії методика визначення меж
ре г

о ну функціонування діалектів і мов й інтерпретації просторового поширення мовних явищ на підставі позначення їх на географічній карті. Цей метод застосовується ареальною лінгвістикою
 ма соціолінгвістики й зіставного мовознавства, яка вивчає територіальне поширення певних мовних явищ різних рівнів, їхню міжмовну й міждіалектну взаємодію і фіксує ці закономірності шляхом картографування.
Метод лінгвогеографії спрямований на 1) ареальну характеристику особливостей мов і діалектів, що взаємодіють у певному регіоні;

2) установлення й опис закономірностей мовних контактів; 3) дослідження типологічних корелятів мов, що взаємодіють у певному регіоні чи в межах мовних союзів; 4) побудову теорії мовних союзів; 5) визначення ролі субстратів в ареальних зв’язках; 6) аналіз мовної інтерференції й атракції в мовах, що територіально межують; 7) діахронічну характеристику діалектів прамов, опис процесів архаїзації та неологізації у контактних мовах тощо.
Метод опозицій  методика анал
з у
с ис т
е мних я
в ищ мов и на


р

з них рівнях, що служить для виділення класів мовних одиниць, визначення таксономії цих одиниць на підставі їхньої семантично релевантної розбіжності за однією диференційною ознакою при схожості інших, тобто опозиції. Головними принципами методу були протиставлення мови й мовлення, визнання нерівноправності членів опозиції, диференціація опозицій відносно системи й опозицій між її членами. Комутація є таким відношенням між двома знаками мови, при якому одиниці їхнього плану змісту перебувають у такій самій відповідності, як одиниці плану вираження цих одиниць. На відміну від концепції Празького гуртка, комутація не застосовувала поняття спільної інваріантної ознаки.
Метод польового моделювання  представлення у вигляд
с пр още но

гіпотетичної абстрактної схеми сукупності мовних засобів одного чи всіх мовних рівнів, об’єднаної спільним змістом, формою, способом творення, функцією і т. ін., а також опис структури та складників цієї моделі. Цей метод утверджується в лінгвістиці з появою терміна „поле”, запозиченого з фізики і через психологію, біологію та соціологію введеного до мовознавчих студій, зокрема, до семасіології, німецькими лінгвістами Г. Іпсеном (1924 р.)
і Й. Триром (1931 р.). Модель поля характеризується наявністю ядра (центра, домінанти) і периферії, межа яких є відкритим питанням лінгвістичної теорії поля.
Метод порівняння  загальнонауковий метод як спос
б дос л
ідницької діяльності з метою вивчення явищ і закономірностей певного об’єкта науки, що полягає у вияві спільних і специфічних ознак двох явищ, розбіжностей між ними за певними параметрами. У мовознавстві метод поріняння є базою порівняльно-історичного, зіставного, типологічного й ін. методів.
Порівняльно-історичний метод (компаративний, лінгвогенетичний) − сукупність прийомів і процедур історико-генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення історичних закономірностей їх розвитку.

Техніка порівняльно-історичного методу складається з двох паралельних процедур: порівняння мовних явищ (причому для цього залучають тільки споріднені мови) і їх розгляд в історичному аспекті.
Порівняльно-історичний метод був і залишається найважливішим
інструментом установлення спорідненості мов і пізнання їх історії. Для встановлення спорідненості передусім залучаються звуки та морфеми, оскільки слова легко запозичуються з однієї мови в іншу. Найважливішою процедурою порівняльно-історичного методу є реконструкція звуків і морфологічних типів, характерних для давніх етапів розвитку мови чи групи споріднених мов.
Хоч порівняльно-історичний метод спрямований у минуле, не засвідчене писемними документами, однак він дає можливість, простежуючи
історичне минуле якоїсь мови, ґрунтовніше й повніше висвітлити її сучасний стан.
За допомогою порівняльно-історичного методу створені порівняльні та
історичні граматики мов, етимологічні словники. Цей метод дав багато результатів великого наукового значення у вивченні спорідненості мов, закономірностей історичного розвитку їх звукової і морфологічної структур.
Зіставний метод (контрастивний, типологічний) − сукупність прийомів дослідження й опису певної мови з метою виявлення її специфіки через системне порівняння з іншою мовою. Цей метод застосовується до вивчення будь-яких мов − споріднених і неспоріднених. Подібно до описового методу, він спрямований на сучасний даний, певний стан мови. Головним його предметом є дослідження особливостей структури зіставлюваних мов у їх подібностях і відмінностях, наприклад, система голосних в українській та англійській мовах, способи вираження відмінкових значень в українській та німецькій мовах та ін.
Зіставний метод спрямований передусім на виявлення відмінностей між зіставлюваними мовами й тому називається також контрастивним.
Зіставний метод має велике практичне значення. За його допомогою виявляють збіг і розбіжності в зіставлюваних мовах, що є дуже цінним для теорії та практики перекладу і методики навчання іноземних мов
(споріднених чи неспоріднених). Він дає можливість розкрити конкретні специфічні особливості мови, які важко, а то й неможливо помітити при її
„внутрішньому” вивченні, встановити спільні закономірності, властиві
зіставлюваним мовам. За допомогою цього методу створені зіставні граматики різних мов і перекладні словники.
Метод рольових ігорметодика навчання основам м
жк у
л ь
т у
рно

комунікації, яка спрямована на ігрове переживання в ситуаціях міжкультурного спілкування й на формування вмінь і навичок сприйняття чужої культури.
Метод спостереження  загальнонауковий метод як спос
б дослідницької діяльності з метою вивчення явищ і закономірностей певного об’єкта науки; цілеспрямоване сприйняття, зумовлене завданням пізнавальної діяльності, головною умовою якого є максимальна об’єктивність, що контролюється шляхом повторного спостереження або застосування інших методів. Метод спостереження може супроводжувати
інші методи, наприклад, анкетування, при якому спостереження служить для зіставлення інформації респондента з уже встановленими фактами. Формою спостереження вважається інтерв’ювання, у якому воно поєднується з опитуванням. Розрізнюють включене й виключене спостереження: перше передбачає участь дослідника у діяльності об’єкта, друге
 в

дс відсутність впливу дослідника на цю діяльність.
Метод фальсифікації (від лат. Falsus – неістинний, хибний, facio – роблю)
 з а
г метою вивчення явищ і закономірностей певного об’єкта науки, що полягає в навмисному висуненні хибної гіпотези задля встановлення об’єктивних закономірностей або взагалі в доведенні хибності гіпотези шляхом її емпіричної перевірки, адже всяка гіпотеза повинна припускати можливість свого спростування.
Методи лінгвістики
Мовні явища можуть вивчатися в
синхронії та діахронії. У мові поєднуються дві протилежні риси − статичність та динамічність. Відповідно до цього говорять про синхронічний та діахронічний підходи до вивчення мови.
Синхронія (від гр. одночасний) − це аспект лінгвістичного дослідження, що передбачає вивчення стану певної мови в даний конкретний невеликий відрізок часу, протягом якого мова начебто не змінюється.

Діахронія − це протилежний синхронії аспект дослідження, спрямований на вивчення мови чи її явищ і елементів у процесі їх
історичного розвитку.
Сучасне мовознавство розрізняє синхронію та діахронію, але не розриває їх, бо в мові водночас діють дві протилежні тенденції − cтатика й динаміка, взаємодія яких і визначає їх розвиток, однак не слід змішувати синхронічний і діахронічний плани дослідження.
Існує диференціація методів на загальні та спеціальні: перші є дослідницькими операціями з явищами об’єктів будь-якої науки, другі застосовуються в конкретній науці щодо її об’єкта. До загальних методів належать спостереження, індукція, дедукція, гіпотеза, аналіз, синтез, порівняння, формалізація, ідеалізація, експеримент, фальсифікація, моделювання тощо, які широко застосовуються в мовознавчих дослідженнях. Методи лінгвістики є спеціальними й мають власну специфіку, на відміну від методів інших наук.
Найдавнішим і найпоширенішим мовознавчим методом є
описовий
цілеспрямоване (залежно від дослідницької мети) мовне виділення та
інвентаризація одиниць мови, пояснення особливостей їх будови та функціонування на певному (даному) етапі розвитку мови.
В описовому методі розрізняють такі послідовні етапи: 1) виділення одиниць аналізу (фонем, морфем, лексем, конструкцій тощо); 2) членування виділених одиниць (вторинна сегментація), наприклад, поділ речення на словосполучення, словосполучення на словоформи, словоформи на морфеми, морфеми на фонеми, фонеми на диференційні ознаки; 3) класифікація й
інтерпретація (пояснення, опис) виділених одиниць.
За допомогою цього методу були створені в минулому й складаються зараз численні так звані описові граматики різних мов, вузівські та шкільні підручники, посібники, словники − база лексикологічних досліджень і одна з умов успіху науки в боротьбі за мовну культуру суспільства.
Описовий метод має широке застосування. Його використовують не тільки для систематизації та опису мовних елементів (фонем, морфем, слів, конструкцій, граматичних категорій та ін.), а й для вивчення їх функціонування.
Серед найбільш загальних методів лінгвістики, які позначили парадигмальну зміну поглядів лінгвістів на мову, є порівняльно-історичний,
типологічний, зіставний, структурний, функціональний і конструктивний методи. Кожний із цих методів має розгалужену систему методик дослідження й опису мови. Порівняльно-історичний метод являє собою сукупність процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування. Він застосовує процедури встановлення спорідненості мов, порівняння мовних фактів у споріднених мовах, реконструкції праформ відповідної прамови, вияву законів мовного розвитку, зважаючи на закономірний еволюційний характер мовних змін.
У межах цього методу дієвою методикою є лінгвогеографічна, що може надати пояснення історичним фактам шляхом картографування поширення певних мовних явищ у відповідних регіонах. Метою типологічного методу є диференціація мов світу залежно від їхніх структурних, граматичних і функціональних рис безвідносно до генетичної спорідненості. Базовим поняттям такої класифікації є тип мови, що передбачає сукупність певних семантико-граматичних характеристик за умови домінування найбільш загальної й імплікації інших. Зіставний метод
 г о
контрастивної лінгвістики, спрямований на вияв спільних і специфічних рис зіставлюваних мов на всіх рівнях і в мовленні, тексті. Рівнями аналізу визнаються підсистеми мовної системи (Е. Косеріу), а також семіотичні рівні форми, значення й дистрибуції (як контекстуального оточення слова, так і його використання у певних ситуаціях). Зіставний метод застосовується з різною метою: поглиблення знань про одну з мов на тлі другої, вияву особливостей взаємодії мов у процесі оволодіння другою мовою, встановлення характерологічних рис сімей і груп мов тощо. Меті зіставлення споріднених мов може прислужитися й методика лінгвогеографії.
Структурний метод − метод синхронного аналізу мовних явищ лише на основі взаємозвʼязків і відношень між мовними елементами.
Основою виникнення методу і структурного напряму в мовознавстві стали праці Ф. де Соссюра та І.О.Бодуена де Куртене. Основні ідеї теорії структуралізму можна звести до таких положень: 1) реальним є не окремий факт (звук, морф, слово та ін.), а реальною є мова як система; система не є сумою, що складається з елементів, − вона визначає ці елементи;
2) відношення домінують над елементами; основними є опозиційні відношення; 3) оскільки в мові основним є відношення, то для вивчення мови можна застосовувати математичні методи.

Мета структурного аналізу − вивчення мови як цілісної функціональної
структури, складники якої взаємопов'язані суворою системою лінгвальних відношень. Структурний підхід до вивчення мови спрямований на вивчення внутрішньої організації самого механізму мови. Структурний метод реалізується в ряді методик.
Функціональний метод, розроблений у межах прагматичної парадигми, передбачає дослідження мови в дії, у процесі функціонування з огляду на цілеспрямовану природу мовних одиниць і явищ. Цей метод застосовує методики моделювання функціонально-семантичних полів, контекстуально-
інтерпретаційного аналізу тексту, прагматичного й конверсаційного аналізу, аналізу дискурсу, діалогічної інтерпретації тексту тощо.
Конструктивний метод також є загальним методом лінгвістики, що передбачає побудову й конструювання об’єкта дослідження у вигляді спрощеної, гіпотетичної абстрактної схеми.
Дистрибутивний аналіз методика дослідження мови на основі вивчення оточення (дистрибуції, розподілу) окремих одиниць у тексті.
Методика безпосередніх складників прийом подання словотвірної структури слова й синтаксичної структури словосполучення та речення у вигляді ієрархії складових елементів. В основу аналізу за безпосередніми складниками покладено поступове членування висловлювання на бінарні складники, яке продовжується доти, поки не залишаться неподільні елементи
(кінцеві складники).
Кількісний (статистичний) метод можна назвати й математичним, інша його назва − квантитативний (від лат. quantitas − кількість, величина, обсяг).
Як відомо, елементи, складові частини мовної структури, мають кількісну характеристику: одних елементів багато, інших мало, одні використовуються рідко, інші часто, одні суворо вишиковуються у великі ряди, інші весь час порушують логіку таких рядів тощо. Статистичний метод полягає у визначенні кількісних показників (параметрів) мовних одиниць у певних вибірках тексту.
Методи соціолінгвістики − синтез лінгвістичних і соціологічних процедур. Серед них виділяють методи польового дослідження (методика збирання матеріалу) і методи соціолінгвістичного аналізу зібраного матеріалу (обробка інформації). До перших належать різні форми
опитування (анкетування, інтерв’ювання), а також безпосереднє спостереження, експериментування, вивчення документальних джерел.
Суть
психолінгвістичного методу полягає в тому, що з його допомогою одержуємо дані від інформантів у результаті спеціально організованих експериментів. Найчастіше практикують два різновиди психолінгвістичних досліджень: 1) вивчення фізіологічних реакцій людського організму на певні мовленнєві стимули; 2) аналіз асоціацій, які викликають у реципієнта слова-стимули.


  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал