Шановні аспіранти 1 року навчання!




Pdf просмотр
Сторінка4/5
Дата конвертації27.01.2017
Розмір0.55 Mb.
1   2   3   4   5
Суперечність, а не протиріччя
Чимало людей, що користуються українською мовою, зі слів, приміром,
суперечність і протиріччя віддають перевагу другому, хоч воно не дуже природне для нашої мови, оскільки не має похідних. Тим часом
суперечність належить до поважного словотворчого гнізда: суперечити,
суперечливий, суперечний, суперечливість, суперечливо. Напр.: „Гризли його сумніви, чи не буде суперечити вимогам гарного тону пропозиція щодо вінчання під час жалоби” (І. Вільде); „Повстають в утомленій голові...
суперечні думки, що між собою борються, перемагаються” (О. Маковей).
Тож треба користуватися тим, що ми успадкували від попередніх поколінь, а не творити сумнівних неологізмів на зразок протирічити, протиречити,
протирічливий, яких не знайти в жодному словнику.
Що і який, котрий
Часом буває, що той чи інший автор у запалі боротьби за культуру вислову відходить від загальноприйнятих норм і забороняє або не рекомендує до вжитку цілком українське, цілком літературне слово чи словосполучення, керуючись тільки власними смаками. До цієї заборони прислухаються вчителі, лектори, журналісти, і тоді від багатьох людей доводиться чути, наприклад, таке: що стосується лише неживих предметів, а
який
 тільки людей. Рекомендують казати: „Учитель, який ходив з нами в подорож, дуже добре знав місцевість” і „Хата, що стояла край села, була дуже стара”.

Тим часом ні живе мовлення, ні красне письменство не дають жодних підстав для таких тверджень. І що, і який приєднують підрядні означальні речення незалежно від категорії живого й неживого: „В усій її позі, у тому кинутому далеко понад людей, що її оточували, погляді було стільки незалежності й зневаги, що здавалось, то сидить... якась королева із тьми середньовіччя, що зараз наказуватиме своїм джурам і челяді” (Б. Антоненко-
Давидович); „У садочку вівчаря стрічає Дівчинонька, що його кохає”
(М. Юрійчук).
Отже, займенники що і який цілком рівноправні, треба користуватися ними так, аби уникати тавтологічних побудов на зразок: „При в’їзді в село є
щит, що (тут краще який) сповіщає про те, що село засноване понад п’ятсот років тому” (3 газ.). Займенник котрий у ролі сполучного слова вживається далеко рідше, бо поєднується, як правило, зі словами, що позначають відтинки часу (котра година) або виділяють щось чи когось: „Хтозна, котре
з них має рацію” (Леся Українка).
Лексика іншомовного походження
Запозичання іншомовних слів є наслідком географічних, економічних, наукових, культурних та інших зв’язків між народами. Слова іншомовного походження є одним із шляхів збагачення лексичного складу кожної мови. У різних мовах співвідношення питомих та запозичених слів не однакове - в одних їх більше, в інших
 ме н позамовними чинниками. В українській мові, за підрахунками лінгвістів, чужомовні слова становлять приблизно 10 відсотків. Наша мова підпорядковує запозичення своїм фонетичним та граматичним законам, часто виробляє до них синоніми з власного лексичного матеріалу (пор.
алфавіт – абетка, пейзаж – краєвид, фон – тло) і не боїться втратити оригінальності та неповторності від уживання певної кількості чужих слів.
Чужі слова не загрожуватимуть мові лише тоді, коли, як писав
Володимир Самійленко, дотримуватимемося такого принципу - „не цуратися їх (чужих слів), але й не бгати їх у нашу мову без міри”: маркетинг
 з бу т, 
нв е
с тиц

 в
к л
адання
(капіталу), менеджмент
 у п
менеджер
 к е
р
в ник
, пабл

к рил е
й
шнз – зв’язки з громадськістю.
Звичайно, коли чуже слово разом з поняттям увійшло в мову, підпорядкувалося її фонетичним та граматичним законам і належно виконує спілкувально-називну функцію, його не варто викидати лише на підставі походження. Та це не означає, що поряд з ним не може виникнути власне
український синонім: вертикальний – прямовисний, горизонтальний –
поземний, дует – двоспів, журнал – часопис, паралельний – рівнобіжний,
прогрес – поступ, процент – відсоток, тротуар – хідник, фактор – чинник,
фонтан – водограй, фотокартка – світлина, чемодан – валіза, гастук –
краватка, фарфор – порцеляна. Досить часто до слів іншомовного походження додають зайве означення, оскільки мовці не цілком обізнані з семантикою запозичень. Скажімо, у словосполученнях вільна вакансія,
захисний імунітет, пам’ятний сувенір перші складники зайві, бо вакансія –
це вільна ставка, імунітет – захисна реакція організму, сувенір – подарунок на пам’ять.
Коли в перебігу лексичного відбору чужі слова виявилися переможені власномовними синонімами, треба на це зважати. У сучасній українській мові частіше використовується вистава, а не спектакль, майже зовсім вийшли з ужитку аплодисменти, поступившись оплескам, тож і дієслову
оплескувати слід віддавати перевагу перед аплодувати. Шануймо оригінальні витвори рідної мови!
Здобувач – пошукувач
Обидва слова побутують у мові науковців, що захищають кандидатські або докторські дисертації. Тож якому надати перевагу? Згадаймо, що на титульній сторінці дисертаційного дослідження і на авторефераті написано:
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата І доктора... Отож, дисертація на здобуття.., а той, хто захищає дисертацію, природно,
здобувач, а не пошукувач. Крім того, звернімо увагу на вислів науковий
ступінь (ступінь - іменник чоловічого роду), що цілком закономірно заступив поширене в мовній практиці словосполучення вчений ступінь: адже захищається
наукове дослідження, розвідка, наукова праця, автор її - науковець, той, хто працює в певній ділянці науки.
Члени спеціалізованої ради слухають, як виступають здобувач,
опоненти, аналізують захист і присуджують здобувачеві науковий ступінь кандидата або доктора. Саме присуджують, а не присвоюють; цю останню дію зафіксовано в іншому вислові: присвоїти наукове звання.
Опоненти пишуть і виголошують відгуки і відзиви про (на) кандидатську
(докторську) дисертацію. До речі, обидва слова відгук і відзив уживаються паралельно, без розрізнення значень, хоча за місцем у словотвірній будові української мови перевага належить слову відгук. На адресу (а не в адрес)
спеціалізованої ради надходять відгуки про автореферат.

Завершуючи відгук про дисертацію, опонент робить висновок про те, чи автор достойний вченого ступеня, хоча ця формула сприймається як розмовний варіант. Натомість вислів Автор дисертації заслуговує наукового
ступеня або заслуговує присудження наукового ступеня відповідає сучасним літературним нормам.
Дисертанти готують до захисту документи, зокрема й витяг із протоколу.
Усталюються й різні форми звертання до присутніх на захисті:
Високоповажний голово спеціалізованої ради! Вельмишановні члени
спеціалізованої ради! Шановні присутні! Шановні колеги! Пані й панове!
Вельмишановне зібрання.
Особливості перекладу
При перекладі з російської мови активні дієприкметники теперішнього часу відтворюються підрядними означальними реченнями; дієприкметники, що перейшли у прикметники та іменники, замінюються відповідними частинами мови, як-от: ведущий – який (що) веде, провідний; вступающий –
який (що) вступає, вступник; движущийся – який (що) рухається, рухомий;
заведующий – який (що) завідує, завідувач; красящий – який (що) фарбує,
барвний, фарбувальний; начинающий – який (що) починає, початківець;
окружающий – який (що) оточує, навколишній; решающий – вирішальний,
який (що) вирішує; служащий – який (що) служить, службовець;
соединяющий – який (що) з’єднує, сполучний, з’єднувальний;
соответствующий – який (що) відповідає, дійсний.
Часто трапляються помилки при перекладі російського слова
следующий, яке може бути і дієприкметником, і прикметником.
Дієприкметник следующий відповідно до певного значення передається в українській мові описовою конструкцією із сполучником: следующий через
станцию поїзд – поїзд, що проходить через станцію; следующий советам
врача пациент – пацієнт, що слухає порад лікаря; следующие из сказанного
выводы – висновки, що випливають зі сказаного тощо.
Прикметнику следующий відповідають в українській мові слова
наступний, дальший: следующий подъезд – наступний під’їзд, следующая
остановка – наступна зупинка; следующие эксперименты – дальші
експерименти. У значенні займенника (як правило, перед перерахуванням або поясненням) це слово передається займенником такий: Сейчас будут
выступать следующие депутаты… - Зараз виступатимуть такі

депутати…; Скажу вам следующее… - Скажу вам таке…; Вызываются
следующие лица… - Викликаємо таких осіб…
Запам’ятайте відповідники російських словосполучень зі словом
следующий:
в следующий раз – наступного разу;
на следующий день – другого (наступного) дня; на другий день;
следующим выступает - далі виступає;
следующим образом – так, таким чином, у такий спосіб.
Російські пасивні дієприкметники теперішнього часу при перекладі на українську мову замінюються описовими конструкціями або дієприкметниками минулого часу: анализируемый (документ) – аналізований
(документ), желаемый (результат) – бажаний (результат), заключаемый
(договор) – укладаний (договір), занимаемая (должность) – обіймана
(посада), записываемый (протокол) – записуваний (протокол), освещаемый
(в прессе) – освітлюваний (у пресі), употребляемый (всеми) – вживаний
(усіма), применяемый (в промышленности) – застосовуваний (у
промисловості), який застосовується (у промисловості), принимаемый
(регулярно) – який приймають (регулярно), поставляемая (вовремя) – яка
постачається (вчасно), приобретаемые навыки – набувані навички тощо.
Пасивні дієприкметники на -мий здебільшого заступаються досить поширеними в нашій мові дієприкметниками на -ний (які за походженням належать до минулого часу, але в певному контексті набувають ознак теперішнього): рос. управляемьій, производимьт, познаваемьій, склоияемьій
 укр. керований, вироблюваний, пізнаваний, відмінюваний та ін.
В інших випадках замість дієприкметників на -мий треба використовувати прикметники на -ний: незамінний, невловний, недосяжний,
незгасний, незборний.
Активні дієприкметники теперішнього часу найчастіше відтворюються прикметниками: панівний, руйнівний, гальмівний, всеохопний, захопливий,
чарівливий, навколишній, життєствердний, металорізний.
Отже, гальмівний (не гальмуючий) центр, панівна (не пануюча) ідея,
навколишнє (не оточуюче) середовище, координаційний (не координуючий)
центр, життєствердна (не життєстверджуюча) музика тощо.

Про канцеляризм „з метою”
Сторінки української преси рясніють висловом „з метою”, що став прикрим канцеляризмом, до прикладу: „з метою надання російській мові…”,
„з метою узгодження підписання…” та ін.
Як засвідчує академічний одинадцятитомний „Словник української мови” (К. : Наук. думка, 1970-1980), це: 1) те, до чого хтось прагне, чого хоче досягти; ціль; мета 2) заздалегідь задумане завдання, замисел” (Т. 4. 683). Це слово є також компонентом фразеологізмів (сталих висловів): „мати на меті
(метою)”; „ставити (поставити) собі метою (за мету) (що)”. Значно рідше вживається це слово у вислові „на близьку мету”, що означає „на близьку часову віддаль”. Замість канцеляризму „з метою” в українській мові доречно вживати прийменник „для” + іменник у родовому відмінку („для надання російській мові…”; „для узгодження і підписання…”) або ж сполучник
„щоб” + неозначену форму дієслова („щоб надати російській мові…”; „щоб узгодити й підписати…”).
„Здібний” чи „здатний”?
Прикметник „здібний” указує на наявність у людини певних природжених здібностей, нахилів, є синонімом до слів „обдарований”,
„талановитий”, напр.: „здібний музика”, „здібний філолог”, „здібний студент”, „здібний хірург”. Прикметник „здатний” уживають, коли йдеться не про природні здібності, а про набуті властивості, часто з прийменниками
„на” і „до” та з неозначеною формою дієслова, напр.: „здатний на подвиг”,
„здатний до всякої роботи”, „здатний давати чіткі відповіді”.
Чи доречно „видвигати цілий ряд проблем”?
Проблеми можна лише висувати (висунути) або ставити (поставити), бо в українській мові немає дієслова „видвигати”, просто в т.зв. суржикові побутує росіянізм „видвигати” (рос. „выдвигать”). В урочистому стилі українського літературного мовлення трапляються споріднені з ним церковнословʼянізми „воздвигати” та „здвигати”, „здвиг”, пор.: „Воздвигне
Вкраїна свойого Мойсея,
 не мо же ж т а
к бу т
ь
!”

Тичина); „Здвигаймо
далі над словами бані титлів, вершім самотньо храм (ще буде повен!)”
(І. Калинець). На жаль, першу з цих урочистих лексем не зафіксовано в СУМі
 на йба г
а т
шо му нин
з

бра нн
л е
к с
ичних с к
а р
б
в на шо г
о на ро ду
В Україні нема вузів

Дуже сумно, що в Україні освітяни всіх рангів (починаючи від
Міністерства освіти і науки України) дуже часто вживають абревіатуру- покруч „вуз” та похідний прикметник „вузівський”. Ці слова були дуже поширені в Україні тоталітарної доби, але їх слід уникати. Адже „вуз”
 це скорочення терміна „вищий учбовий заклад”, утвореного, своєю чергою, всупереч нормам української мови, в якій немає іменника „учоба” й, відповідно, прикметника „учбовий”, а є іменник „навчання” і прикметник
„навчальний”. Поруч з терміном „вищий навчальний заклад” (скорочено 
ВНЗ) в українській мові набула значного поширення абревіатура виш (-а, чол. роду, від терміна „вища школа”), її зафіксували лексикографічні джерела і художня література, пор.: „Потім ми поступимо до вишу. Я
 в

авіації, а ти
 в х
м
чний”
(
Микитенко), „Донька в той час вчилась в
Новосибірську, в одному з вишів” (Іван Ле). Декому влоа виш, вишівський можуть видатися незвичайними. Але ж не все (для нас) незвичайне є неправильне!
Оскільки українська мова не має іменника „учоба”, то прикметник
„учбовий”  аномал
я
, у т
в

р в

д не

с ну ючог о с л
ов а
. На т
о м
с т
ь пр ик ме т
ник
„навчальний”
 но
навчальні предмети, навчальна програма, навчальна частина, вищий
навчальний заклад, навчальний рік.
На зразок чи на кшталт?
У засобах масової інформації словосполучення „на зразок” зовсім необґрунтовано підміняють полонізмом „на кшталт”. У СУМі подано словосполучення „на зразок” (Т. 3.
 С. 699) 
„на к
шт а
л
4.
 С. 4
рівно вартні, рівноцінні з семантикою „подібний до чого-небудь, схожий на щось”. Але ж лексема „зразок” належить до питомо українських слів, що справіку вживаються в нашій мові, а лексема „кшталт”
 до польських, запозичених значно пізніше. До вислову „на зразок” маємо синонім, часто контекстуальний  „на подобу”.
Іменник „недолік”
Утворений від кореня дієслова „лічити” в значенні „рахувати” і заперечної частки „недо”, іменник „недолік” в українській класичній літературі та в народному мовленні був синонімом слова „нестача”, напр.,:
„На щоці Солохи огник: зубів недолік, горбатенька, курноса, тільки ямка замість носа” (Г. Квітка-Основ’яненко).

У сучасному живому мовленні України
 в

д російських слів „недостаток”, „недочет”
 у к
р більше втрачає властиве йому значення і
 я к
витісняє з ужитку інші доречніші питомо українські слова, що позначають недогояд, упущення, помилку і т.ін. у якій-небудь роботі, а саме: „хиба”,
„вада”, „огріх”, „погріх”, „недоробок”, „ґандж”, „ґанджа” пор.: „О, цей хиби не дасть” (із записів П. Куліша); „Глядіть, щоб оранка без огріхів була!” (із записів А. Метлинського); „Рубець у нього тут, рубнув, знать, шаблею татарин… І той рубець у другого б був ґанджею, у нього він красою служить
і до лиця, як лицарю, йому” (І. Карпенко-Карий); „Івана кликали в селі
Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений” (В. Стефаник).
Маріуполь : Тернопіль
На перший погляд, відмінність в останньому складі цих назв двох українських міст може насторожувати (декому і росіянізм тут ввижається!).
Але досить глянути на них очима лінгвіста, і все стає на свої місця. Річ у тому, що у словах грецького походження маємо усічену форму грецького
іменника „поліс”, що означав певну форму організації суспільства у
Стардавній Греції та Римі. Саме тому є „Маріуполь”, „Сімферополь”,
„Севастополь”. У назвах „Ямпіль”, „Тернопіль”, „Бориспіль” останній склад
 це р
о дов ий в

дм
нок мно жини 
ме нник а
„пол е


Особа : особистість
Обидва ці слова мають власну семантику. Лексема „особа” позначає окрему особу, індивід, пор.: „Він сам, своєю кругленькою особою, стояв, зігнувшись над пательнею” (М. Коцюбинський). Часом, коли мовиться про багатьох людей, слово „особа” в множині („особи”) замінює множину інших слів, зокрема слова „чоловік”, „людей”, пор.: „На нараду прийшло багато осіб” (з живого мовлення).
Лексема „особистість” означає індивідуальність людини, сукупність її духовних і фізичних властивостей, конкретну людину з погляду її культури, особливостей характеру, поведінки, як ось: „… відрізнявся він від других тим, що в грі його особистість українця виявилась не простакуватою, млявою, а повною внутрішнього життя і значення” (І. Франко); „Безліччю граней повертається людина Кочурових перекладів (у певному сенсі і через
особистість самого Кочура!) до читача,
 
це зробив Григорій Порфирович Кочур для окремої української Особистості
(І. Дзюба).

На шпальтах газет і в засобах масової інформації останнім часом часто можна натрапити на такі речення: „У політиці з’являються нові обличчя”.
Очевидно, доречніше було б вживати в такому значенні лексему
„особистість”, бо слово „обличчя”, що є калькою російської лексеми „лица” з ширшою, ніж її український відповідник, семантикою, тут недоречне.
Століття : сторіччя
Обидва слова, позначаючи час, період тривалістю у сто років,
 синоніми. Але, на думку Б. Антоненка-Давидовича,
 не семантика слова „століття” (як і його синоніма „вік”) уміщає відтінок урочистості, пор.: „Не століття з дня його (Т.Шевченка) смерті ми будемо відзначати, а його безсмертя, безсмертя правди, безсмертя народу”
(М. Рильський); „Уперед до звершення замірів, Що поклав дев’ятнадцятий
вік!” (П. Грабовський).
Вельмишановний, шановний, глибоко поважаний
В академічному „Словникові української мови” немає слова
„глибокоповажаний”, але це не вада словника. Річ у тім, що цей прикметник
 к а
л ь
к а
ро с

йс ь
к о
г о „г лу бок оу в
а жа е
мый”
. А у к
ра

нця м с л

в у
жив а
т и пр и звертанні прикметники „шановний”, „вельмишановний” як узвичаєні форми ввічливості, пор.: „З цим проханням звертаємося і до вельмишановного
Марка Лукича” (Панас Мирний); „Вельмишановний Якове Васильовичу! Я дуже радий, що Ви до мене обізвалися” (М. Коцюбинський).
Співпадати? Збігатися? Сходитися (зійтися)?
На сторінках української преси та наукових видань часто трапляється слово „співпадати”. Але в академічному „Словникові української мови” нема цієї лексеми, бо й загалом немає її в українській мові. Це слово
 не з
калька російського слова „совпадать”
 на л
словникової суржикової лексики. Натомість в українській мові слова
„збігатися”, „сходитися (зійтися)” мають усталене метафоричне значення
„відповідати дійсності”; „бути правильним”; „виявлятися однаковим з чим- небудь, бути схожим”
 т о
бт о, оз на покруч
„співпадати”. Наприклад: „Щодо поданої теми, за яку дуже дякую Вам, то якимсь дивом думки наші збіглися” (М. Коцюбинський); „Двісті двадцять два
і два в остачі!”
 у ро чис т
о ог ол ошу

Кс е
ня
сходяться,
 див
Мирон” (М. Стельмах); „От бачиш, се випадок нещасливий,
 в

н навмання, не знав, що вигад зійдеться з правдою” (Леся Українка).

Зараз : тепер
У побутовому мовленні й навіть у літературному слово „зараз” часто вживаємо неправильно
 з а
інтерференції російської мови, у якій прислівник „сейчас” стосується і теперішнього, і майбутнього часів. Насправді в нашій мові прислівник
„зараз” має значення „негайності” (дії), що стосується логічно або минулого, або майбутнього, пор.: „Я попросив Марусю принести глечик води, і вона
зараз задовольнила моє прохання” (А. Головко); „Підійди, доню, до мене”. 
„Зараз!” (з живих уст). Синонімами слова „зараз” є фразеологізм „як стій”, прислівники „одразу”, „негайно”, „умлівіч” (неологізм, що його впровадив у літературний вжиток Д. Павличко). Українські мовознавці Є. Чикаленко,
О. Курило, В. Сімович не раз у своїх розвідках писали про необхідність розрізняти семантику слів зараз і тепер.
Що… …то : чим… …тим
Народна українська мова знає складений сполучник „що… …то”, пор.:
„Треба тікати звідси, і що скоріш 
то ліпше” (С. Черкасенко); „Що більше усвідомлював, то більша ненависть змагала його” (В. Підмогильний).
Складений сполучник „чим… …тим”
 на російської мови, пор.: „Чем дальше в лес, тем більше дров”.
Їх – їхні
Питомо український засіб вираження присвійності (їхній) значно прийнятні ший, ніж родовий відмінок (їх).
Контрольні й проблемно-пошукові завдання
для аспірантів 1 року навчання
Завдання до практичного заняття з теми:

Мовна особистість молодого дослідника”
Завдання 1. Окресліть основні соціальні чинники впливу на формування
української мовної особистості дослідника.
Завдання 2. Укладіть тлумачний словник найуживаніших термінів, що

стосуються теми Вашої дисертаційної роботи.
Завдання 3. Складіть бібліографічний список літератури, пов'язаної з
темою Вашої дисертації. За потреби зверніться до прикладів оформлення
бібліографічного опису.
Завдання 4. Напишіть рецензію на прочитану науково-популярну
статтю.
Завдання 5. Підготуйте реферат з Вашої наукової проблеми.


Завдання до практичного заняття з теми:

Науковий стиль української мови: загальна характеристика і


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал