У статті детально розглядаються різні шляхи до майстерності в педагогічному спілкуванні, адже для педагога




Скачати 106.31 Kb.

Дата конвертації23.12.2016
Розмір106.31 Kb.

93
У статті детально розглядаються різні шляхи до
майстерності в педагогічному спілкуванні, адже для педагога
розширене спілкування – найбільша розкіш у світі, професійна
необхідність, з допомогою якої здійснюється взаємовплив двох
рівноправних суб’єктів – вихователя й дітей, учителя й учнів.
Ключові слова: педагогічне спілкування, майстерність,
професійна необхідність, взаємовплив.
In the article in detail different ways are examined to trade
in pedagogical intercourse, in fact for a teacher intercourse –
most luxury is extended in the world, professional necessity, with
the help of which of two equal in rights subjects – educator and
children, teacher and students is carried out.
Key words: pedagogical intercourse, trade, professional
necessity, interaction.
Навчально-виховний процес у дошкільному навчальному закладі та в школі – явище складне, багатогранне, динамічне.
Його специфіка визначається передусім розширеним спілкуванням, найбільшою, на думку Антуана де Сент-
Екзюпері, розкішшю у світі. Для педагога ця розкіш – не що
інше, як професійна необхідність, з допомогою якої
здійснюється взаємовплив двох рівноправних суб’єктів –
вихователя й дітей, учителя й учнів. Щоб цей взаємовплив був ефективним, у двох рівноправних суб’єктів мають переважати позитивні естетичні почуття як показник людяності,
гуманності, творчості, а відтак працездатність та її
результативність. Цей бік педагогічної професії близько стикається з мистецтвом, що завжди є поєднанням таланту й майстерності.
Досвід педагогічної діяльності показує, що педагогу недостатньо знань основ наук і методики навчально-вихованої
роботи. Адже всі його знання і практичні вміння передаються дітям, які перебувають у дошкільних навчальних закладах, і
учням у школі лише завдяки живому й безпосередньому спілкуванню з ними.
Педагогічне мистецтво нерідко ототожнюється з театром одного актора. У цьому може добре прислужитися система
К. Станіславського, який розглядає організаційну природу театральної творчості через природу людини – творця, актора.
У ній уперше вирішується питання свідомого оволодіння підсвідомим, довільним процесом творчості, виявом таланту особистості в діяльності. Система Станіславського – наука не тільки про акторську творчість, а й про те, як, спираючись на об’єктивні закони, плекати, розвивати, збагачувати різні
здібності, і не лише сценічні.
В оволодінні майстерністю мистецького впливу на аудиторію вирішальну роль відіграють як природні задатки виконавців мистецької дії, так і здатність удосконалювати їх,
яка набувається у процесі навчання, виховання, практичної
діяльності. Працездатність – невід’ємна риса таланту.
Талант – це щаслива комбінація багатьох творчих здібностей людини в поєднанні з творчою волею. К. Станіславський перелічує творчі здатності актора: спостережливість,
вразливість, пам’ять, темперамент, фантазія, уява, внутрішній
і зовнішній вплив, перевтілення, смак, розум, відчуття внутрішнього і зовнішнього ритму й темпу, музикальність,
щиросердечність, безпосередність, самовладання,
винахідливість, сценічність тощо. Також актору потрібно виразні дані, щоб утілювати набутки таланту: гарний голос,
виразні очі, обличчя, міміка, лінії тіла, пластика і т.ін.
Усі ці властивості потрібні й педагогові – головній дійовій особі в театрі одного актора. Брак бодай однієї з перелічених ознак послабить педагогічний вплив. Отже, педагогові не завадить мати найкращі якості обдарованого актора. Для правильного розвитку, на думку Станіславського, талант потребує правильного живлення, правильної етики,
правильної гігієни, правильного вправлення. Поживою для таланту є все, що підносить і ушляхетнює людський дух,
людську думку. Такий вплив мають насамперед естетичні
враження, наукове пізнання, піднесені захоплення.
Проаналізуймо причини популярності багатьох педагогів серед своїх учнів. Впадає в очі одна повторювальність:
чарівність – невід’ємна риса й педагога.
Це суто педагогічна чарівність. І тому важливо, щоб чарівність у педагогічній діяльності викликала позитивні
естетичні почуття, найважливіші чинники сумісності суб’єктів навчально-виховного процесу.
Сутність у процесі спілкування педагога з учнями
ґрунтується на принципах взаємодії, доброзичливості,
принциповості й відповідальності. У спілкуванні педагог мусить обов’язково збагачувати учнів інтелектуально, морально,
естетично, діяльнісно.
Педагог цього не виконає або виконає неякісно, якщо не володітиме системою вмінь, навичок, необхідних для правильного пізнання й оцінки інших людей.
Спілкування обов’язково передбачає формування в педагога та учнів образів один одного і понять про особистісні
властивості кожного учасника спілкування: воно несе в собі
естетичну характеристику – зовнішню і внутрішню подібність учасників спілкування, зумовлює певне ставлення до себе, а у спілкуванні виявляється й поведінковий компонент – слова
і справи, адресовані педагогом учням і навпаки. Ці три компоненти – пізнавальний, експериментальний і поведінковий
– нерозривно пов’язані між собою.
Робота педагога – завжди творчість. Поза естетичним почуттям вона немислима. Тому розвиток почуттєвої сфери педагога, формування його естетичного досвіду –
найважливіший із складників його педагогічної майстерності.
Педагог виступає як активатор співпереживання і заражає
учнів проблемою, спільним пошуком. Співпереживання,
викликане в учнів педагогом, впливає й на самого педагога.
У педагогічній діяльності стосунки з аудиторією залежать від самопочуття педагога. Кожний виступ актора, кожний урок учителя, кожна лекція професора – творчість.
Творче самопочуття в педагогічній дії з відомим повторюваним матеріалом завжди непокоїло і практиків, і
теоретиків. Не випадково про це писав К. Ушинський:
“Повторюючи двадцятий раз одне й те саме, вчитель, звичайно,
не може говорити з тим натхненням, яке збуджує симпатію та увагу слухачів; а тим часом він не має жодної методики, яка дала б йому можливість відчувати і підтримувати цю увагу
[2, с. 303]”.
Творчому самопочуттю педагога, особливо в перші роки діяльності, заважає м’язове напруження. Своєрідні судоми м’язів найбільше руйнують органіку творчої природи,
погіршують здатність мислення, заважають вияву естетичних почуттів. Тому таким важливим для педагога є розслаблення,
або релаксація. Тут може зарадити лише спеціальний тренінг.
Якщо спостерігати за роботою талановитого вчителя,
впадає в око його природність, привабливість, працьовитість,
уміння з першого погляду на аудиторію визначити міру спілкування з нею і багато іншого. Відбираючи кандидатів на вчительську професію, слід враховувати ці особливості, а формуючи майстерність, систему різних педагогічних умінь
і навичок, берегти органічність майбутнього педагога, щирість
і безпосередність як коштовні скарби. У творчості педагога неоціненними є природні людські якості, основою яких є
темперамент, воля, сенситивність, реактивність, інтуїція,
здорові інстинкти, своєрідність мови і мовлення тощо. Це матеріал, з якого під началом живого розуму створюються
і педагог, і вчений, і актор, і вихователь.
Нерідко можна почути: “Це розумний педагог!”, але ще частіше ми переконуємося, що ця характеристика стосовно педагога не завжди визначає його чесноти. Блискучий розум,
УДК 371. 132
ШЛЯХИ ДО МАЙСТЕРНОСТІ В ПЕДАГОГІЧНОМУ СПІЛКУВАННІ
Любов Кириченко
(Переяслав-Хмельницький)
П Е Д А Г О Г І К А

94
Гуманітарний вісник ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”
кмітливість без тренованих педагогічних умінь, інтуїтивного педагогічного бачення і передбачення, заповзятливість у творчому вирішенні навчально-виховних завдань нічого не варті.
Музикальність сприяє встановленню сумісності педагога з аудиторією, відчуттю внутрішньої гармонії у процесах спілкування та педагогічної дії.
Педагог мусить знати і відчувати аудиторію, з якою працюють, розуміти, на кого орієнтуватися і кому допомагати.
Слід знати особливості людської реакції залежно від віку,
статі, професійної спрямованості тощо.
Педагог має володіти арсеналом засобів для донесення учням свого досвіду. Ці засоби завжди індивідуальні,
неповторні. Крім слів, голосу, інтонації, у розпорядженні
педагога є ще жест, рух, ритміка тощо. Але найперше і
найважливіше – очі! Передусім вони допомагають учителеві
привернути до себе увагу.
Є кілька методів завоювання уваги аудиторії, крайні з них – пасивний і агресивний.
Пасивний метод полягає в тому, що вчитель фокусує
увагу аудиторії на своїй особистості. Послідовним, логічно струнким роздумом, поміркованою почуттєвістю збирається увага аудиторії в єдину педагогічну дію.
Агресивний метод протилежний пасивному, цим шляхом
ідуть сильні, розумні, експресивні педагоги, їхні почуття і
воля звільняються через інтелект могутнім плином і миттєво привертають до себе увагу аудиторії. Зрозуміло, що кожний педагог виробляє свої індивідуальні засоби, користуючись якими він гранично наближається до одухотвореності й досягає найвищого ступеня.
Хто хоче проникнути в таємниці володіння людьми, має
проникнути в таємниці володіння самим собою. Доти, доки аудиторія залишається таємницею, педагог не здобуде влади над нею. Проте доки він не виробить майстерності
підпорядковувати себе педагогічній меті, не осмислить своїх можливостей впливати на аудиторію, доти й вона не сприйме вповні його інформацію. А.Макаренко висунув і розробив кілька важливих принципів педагогічного впливу, близьких за змістом і виконанням до сценічного мистецтва. До них належать передусім “закон поступу колективу”, “система перспективних ліній”, “принцип паралельної дії”.
Педагогічна дія в навчально-виховному процесі вигідно відрізняється від такої дії в театрі наявністю постійного колективу. Тому педагогові, справляючи вплив на особистість,
важливо використовувати психологічну силу колективу,
пам’ятати про постійний рух його, “закон поступу”,
безперервний розвиток.
Послуговуючись цим, А. Макаренко формує наступний принцип – “систему перспективних ліній”. Істинним стимулом людського життя є завтрашня радість, спочатку слід організувати саму радість, покликати її до життя і встановити як реальність. Потрібно також наполегливо перетворювати прості види радості у складніші і по-людськи значущі.
Найважливіше, що ми звикли цінувати в людині, – це сила
і краса. Наступний принцип організації і виховання в колективі
– “принцип паралельної педагогічної дії”. “Виховуючи окрему особистість, ми повинні дбати про виховання всього колективу.
Практично ці два завдання вирішуватимуться лише спільно і
лише в одному загальному цілепокладанні [2, с. 47]”.
В. Сухомлинський також вважав колектив визначальною силою у вихованні особистості, наголошуючи, що він існує як множина індивідуальностей. Виховна сила колективу ґрунтується на духовних багатствах кожної окремої людини. Щоб колектив став виховною силою, потрібна спільна діяльність, одухотворена високим ідеалами, благородними моральними цілями.
Керуючи колективом, спрямовуючи його діяльність,
педагог має володіти певними якостями, що сприяли б його спілкуванню з колективом та окремими учнями. Передусім це вміння володіти собою, керувати своєю поведінкою.
Дослідник проблем поведінкової активності педагог
В. Кан-Калик пропонує дотримуватися певних загальних правил для оптимізації спілкування з дітьми:
- до класу заходити бадьорим, упевненим, енергійним;
- загальне почуття в початковий період спілкування бадьоре, продуктивне, впевнене;
- наявність комунікативного настрою – яскраво виражена готовність до спілкування;
- енергійно виявляти комунікативну ініціативу, емоційну налаштованість на діяльність, прагнення передати цей стан дітям;
- в аудиторії створювати потрібний емоційний стан;
- здійснювати органічне керування власним самопочуттям у проведенні уроку і спілкуванні з дітьми (рівний емоційний настрій, здатність до керування самопочуттям, незважаючи на несприятливі обставини);
- домагатися продуктивності спілкування;
- здійснювати керування спілкуванням (оперативність,
гнучкість, відчуття власного стилю спілкування, уміння поєднувати спілкування з методом впливу);
- мова (яскрава, образна, педагогічно доцільна,
висококультурна);
- міміка (енергійна, виразна, педагогічно доцільна);
- пантоміміка (виразна, адекватна жестикуляції, пластична,
емоційно насичені жести) [11, с. 136-137].
Педагог, який веде клас за собою, стає для учнів
“визначною, провідною виховною силою” (В. Сухомлинський).
Справжній майстер робить усе просто, ясно й природно.
Проте досягають цього професійного вміння лише систематичною працею. Талант – це насамперед постійна й напружена робота над собою, самовдосконалення.
Кожний талановитий педагог як митець – неповторний, а всі посередні схожі один на одного невмінням захопити учнів,
повести їх за собою, передати їм багатство людського досвіду,
культури, почуттів.
Той, хто на все життя обирає професію вчителя, має
володіти бодай трьома особливостями: умінням шанувати і
любити людей більше від себе; умінням усе життя поповнювати знання і збагачувати свій досвід теоретичний,
практичний, естетичний; умінням передавати цей досвід учням.
Ще одним шляхом до педагогічної майстерності є вивчення передового досвіду вихователів дошкільних навчальних закладів, учителів шкіл і т.д.
Передових вихователів, учителів, тобто тих, хто досягає
високих результатів, називають майстрами. Про них говорять як про людей, що опанув али мистецтво викладання й виховання, високу культуру праці. Іноді про них говорять як про досвідчених педагогів.
За своїм змістом і сутністю педагогічна майстерність і
педагогічний досвід подібні. Не кожний досвідчений учитель,
вихователь – майстер, але кожен майстер педагогічної праці
– це досвідчений вихователь, учитель, хоча досвід його може бути невеликим.
Коли вчитель-початківець, здобувши теоретичну підготовку, веде практичну роботу, він набуває досвіду. У
цьому разі досвід означає набуття практичних умінь,
впровадження теорії у практику, процес формування майстерності вчителя. Отже, набуття досвіду є станом, щаблем у досягненні майстерності, якщо цей досвід осмислюється і
стає особливим надбанням учителя. Досвідчений учитель, який досягає високих результатів, – це майстер.
Теорія і методика освоєння передового педагогічного досвіду оперує, поряд із загально педагогічними, і
специфічними поняттями: передовий досвід, передовий педагогічний досвід, новаторський педагогічний досвід,
опанування передового досвіду. Вони дають можливість зрозуміти природу передового досвіду, процес його вивчення,
узагальнення і впровадження.
Направляючи на цікавий передовий досвід яскраву педагогічну індивідуальність, ми прагнемо зрозуміти їхню сутність, вивчити технологію роботи такого вихователя,
вчителя. Щоб цей аналіз мав наукове підґрунтя, потрібно усвідомити науково-методичні положення, які забезпечують якість процесу засвоєння досвіду.
Якою є система вивчення передового досвіду? Готуючись відвідати школу й учителя, слід дотримуватися такої
послідовності: 1) визначити мету і завдання (для чого вивчається досвід?); 2) окреслити тематику (що спостерігати та аналізувати?); 3) виявити об’єкт вивчення (де спостерігати
і які об’єкти?); 4) зібрати фактичний матеріал (факти, що характеризують об’єкт); 5) зробити аналіз, узагальнення,
висновки (типові риси вивченого досвіду, його педагогічна сутність і значення, характеристика та обґрунтування системи

95
роботи передового вчителя або школи); 6) порівняти виявлений позитивний досвід з уже відомим у педагогіці та методиці; 7) перевірити на практиці правильність висновків,
ефективність прийомів і методів.
Ознайомлюючись із проблемами взаємодії вчителя та учнів на уроці за матеріалами літературних джерел, спостережень у школі та перегляду фрагментів фільмів, оцінюючи передовий досвід, доцільно користуватися виробленими наукою критеріями, за якими визначається передовий досвід як гідний стати об’єктом вивчення й запозичення. Критерії передового педагогічного досвіду – це сукупність ознак, наявність яких дає змогу визначити конкретний досвід як передовий і
рекомендувати його для впровадження.
До головних критеріїв належать:
1) новизна, спрямованість досвіду на оновлення навчально-виховного процесу (відхід від авторитарної системи навчання);
2) висока результативність і ефективність (зміна ставлення учнів до навчання, успішності);
3) оптимальність у досягненні ефективних результатів щодо формування знань, умінь і навичок учнів (засоби та прийоми, які полегшують, а не обтяжують роботу);
4) можливість творчого використання досвіду іншими
(брак бар’єрів для запозичення досвіду);
5) практична значущість і реальна перспективність (що дає системі освіти цей досвід).
Вивчення передового досвіду – це шлях до відкриття закономірних зв’язків між педагогічними явищами. Аналіз досвіду здійснюється найуспішніше тоді, коли поєднується з теоретичною роботою, без чого усвідомлення фактів є
поверховим.
Наступним шляхом до майстерності в педагогічному спілкуванні є творче самопочуття вчителя на уроці.
Важливість творчого самопочуття для вчителя зумовлена тим, що воно сприяє інтенсифікації його мисленнєвої
діяльності, зрівноваженню процесів подразнення й гальмування, зняттю надмірного збудження, уникненню байдужості. Педагог, самопочуття якого на уроці є творчим,
працює натхненно, виважено, впевнено. Він орієнтується на діалог, співпрацю з учнями.
Класичною для теорії та практики педагогічної
майстерності є праця Ю. Ломової “Творча лабораторія вчителя”. Уважне ознайомлення з нею дасть можливість визначити ознаки творчого й ремісничого самопочуття вчителя, психофізичні і соціально-педагогічні умови досягнення творчого самопочуття, опанувати способи його вироблення за допомогою механізмів самовиховання,
самоконтролю і самокорекції, оволодіти техніками релаксації,
самонавчання, самоналаштування на публічну діяльність.
У забезпеченні творчого самопочуття важливу роль відіграє емоційне налаштування вчителя на урок, зокрема на діалог з учнями, під час якого відбувається спільне пізнання.
Важливо зрозуміти, що стосовно робочого самопочуття педагог перебуває зовсім у різних ситуаціях до зустрічі зі
своїми учнями, і коли входить до класу, сповнює учнів очікуваннями чогось нового, вносить в атмосферу своє
почуття, відтінки свого настрою, ставлення до дітей. Ці
ситуації потребують від учителя різних внутрішніх станів,
змісту і форми мовлення, навіть одягу, зачіски, ходи. Заходячи до класу, вчитель-майстер несе виваженість, доброту,
відкритість у спілкуванні. Ці якості педагога – важливий
інструмент побудови його майбутнього діалогу з учнями. А
звідси й прагнення збудити в собі ці почуття, налаштувати свій розум і серце на хвилю саме тих учнів, до яких іде. Етап психологічного налаштування на урок і дає вчителю змогу попрацювати над собою таким чином, щоб учні побачили й почули вчителя, який приваблює їх. Цей стан – обов’язковий елемент професійної роботи педагога-майстра.
У роботі вчителя над собою чільне місце відводиться й самовихованню конструктивного, або, за термінологією психологів, позитивного мислення. Важливо формувати в собі
оптимістичне самопочуття (згадаймо А. Лінкольна: “Люди щасливі настільки, наскільки вони сповнені рішучості бути щасливими”). Позитивні установки щодо себе і свого життя повинні нагадувати про відповідальність за себе перед собою та перед іншими людьми. І знову геній А.Макаренко підкреслює: “…щасливою людиною потрібно вміти бути”.
Отже, якщо педагоги не байдужі до свого професійного щастя
і бажають навчатися, як “уміти бути” щасливим учителем, –
міркуйте разом з авторами запропонованих книжок, шукайте власних шляхів.
У ході вивчення дидактики, галузевих методик у студентів сформувалося уявлення про техніку і методику розробки уроку. Чи можна ще на етапі розробки задуму уроку спрогнозувати розв’язання одного із головних питань сучасної
школи – як наблизити урок до учнів, зробити їхнє навчання активним, успішним і особистісно привабливим? Один із напрямів розв’язання цієї проблеми – створення ситуації
діалогу на уроці.
Створити ситуацію діалогу на уроці – означає так організувати навчання, щоб забезпечити умови: а) для активної
позиції учня в пізнавальній діяльності, її переходу в самодіяльність; б) для самовираження учня в навчанні, його самореалізації і самоутвердження; в) для задоволення природної потреби учня в міжособистісному спілкуванні з учителем та однокласниками під час пізнавальної діяльності; г)
сприймання вчителем і учнями себе як особистостей, які мають однакові права на повагу, власну думку в процесі пізнавального пошуку і намагаються досягти взаєморозуміння на уроці.
Сучасні дослідники педагогічної майстерності відводять педагогічному тактові важливу роль у професійній діяльності
вчителя. І.Синиця зазначає: “Педагогічна майстерність – це не тільки висока й усебічна загальна й методична освіченість учителя, а й уміння домогтися, щоб кожне його слово дійшло до учнів, було повністю ними сприйняте, пережите і засвоєне.
А досягти цього, не володіючи педагогічним тактом, учитель не зможе”. Цю думку конкретизує Ю. Азаров: “Якщо педагогічна техніка є формою організації поведінки вчителя,
вихователя, його темпераменту, переконань, поглядів, то педагогічний такт виступає і як регулятор цієї форми, і як засіб, за допомогою якого педагог може організувати вплив на особистість дитини, вивірити результативність цього впливу [2, с. 105]”.
Увага дає вчителеві змогу вибірково сприймати ситуацію педагогічної взаємодії, співвідносячи її з метою та завданням діяльності, контролювати реалізацію заздалегідь розробленої
програми педагогічної взаємодії. Увага вчителя є своєрідним регулятором активності його професійної діяльності.
Особливості уваги вчителя передусім визначаються специфікою педагогічної діяльності. Об’єктом його уваги має
стати внутрішній світ учня, а також система організованої
педагогічної взаємодії, що формує його духовність,
особистісну зрілість.
Через живе та безпосереднє спілкування педагога з дитиною здійснюється найголовніше в педагогічній діяльності
– вплив особистості на особистість. У зв’язку з цим комунікативні здібності та вміння педагога набувають ролі
професійно-педагогічного спілкування і залежать від рівня сформованості його комунікативної культури. Природною основою комунікативної культури є комунікабельність людини. Під комунікабельністю розуміють здатність відчувати задоволення від процесу спілкування з іншими людьми. Некомунікабельні або малокомунікабельні вчителі
швидше втомлюються, відчуваючи психологічні
перевантаження, оскільки цей вид активності не властивий
їхній природі.
Культура зовнішнього вигляду педагога – не просто його особиста справа, це обов’язкова професійна вимога, яка ставиться перед учителем унаслідок специфіки його діяльності.
Уміння ефективно репрезентувати себе у спілкуванні з учнями, впливати на них позитивною енергетикою свого погляду, посмішки, жесту, заражати привабливістю своєї
особистості – усе це свідчить про майстерність спілкування вчителя.
Зовнішній вигляд педагога, його одяг, постава, очі, міміка,
рухи – усе має свою мову. Саме за допомогою міміки і
пантоміміки вчитель транслює учням і своє ставлення до них,
і міру захоплення предметом, який викладає, і рівень своєї
культури взагалі.
Учні йдуть назустріч учителю, який розуміє їх і збуджує
П Е Д А Г О Г І К А

96
Гуманітарний вісник ДВНЗ “Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди”
позитивні почуття, даючи можливість задовольнити свої
пізнавальні та соціогенні потреби.
Здатність володіти собою є показником діяльності вчителя- майстра. Саме ця здатність дає йому можливість бути витриманим і наполегливим у здійсненні педагогічних задумів,
у ситуаціях конфліктної взаємодії, підтримує працездатність протягом тривалого часу. Не випадково В.Сухомлинський називав працю вчителя “роботою серця та нервів” (“Сто порад учителю”). У роботі вчителя емоційна стабільність є
тією якістю, без якої неможливе успішне виконання ним своїх функцій.
Здатність керувати собою характеризує сформованість багаторівневої системи саморегуляції особистості.
Психологічна саморегуляція здійснюється в єдності її
енергетичних, динамічних і змістових аспектів. На формування саморегуляції впливають характеристики нервової діяльності,
особистісні якості, а також система виховання.
Проблема психологічної саморегуляції у професійній діяльності вчителя найчастіше розглядається в контексті
керування педагогом внутрішнім самопочуттям, психологічним налаштуванням на подальшу діяльність. У зв’язку із цим під саморегуляцією розуміють створення вчителем потрібних або бажаних станів, тобто таких, які забезпечують ефективність його дії. Психологічне налаштування – це створення стану готовності до виконання певної діяльності.
Ю. Львова називає систему роботи вчителя з керування самопочуттям психологічною гімнастикою.
Отже, діяльність учителя – складне, багатопланове явище,
яке потребує спеціального пізнання, осмислення. Професія вчителя відома, кожен студент ВНЗ уявляє її по-своєму, у кожного є свій власний погляд на ті вимоги, які ставляться перед фахівцем. Студентські уявлення не можуть охопити всієї складності і багатогранності педагогічної діяльності,
потрібна тривала праця для проникнення в її глибинні
властивості. У кожного студента ВНЗ є певна установка на завершеність (незавершеність) професійного розвитку, що визначається, з одного боку, недостатньо високим і новим рівнем сформованості професійного ідеалу, а з іншого –
суб’єктивністю самооцінки. Для досягнення високого рівня професіоналізму необхідна власна ініціатива з професійної
самоосвіти, самовиховання, саморозвитку, знання і дотримання різних шляхів майстерності в педагогічному спілкуванні.
ЛІТЕРАТУРА
1. Беляев Г.С., Лобзин В.С., Копылов И.А. Психологическая саморегуляция. – Л., 1983. – С. 51-139.
2. Зв арич І.Г. Передати майстерність іншим // Рідна школа.
– 1992. – №2. – С. 76-80.
3. К ан-Калин В.А., Ник ондров Н.Д. Педагогическ ое творчество. – М., 1990. – С. 116.
4. Кан-К алин В. А. Учителю о педагогиче ском общении. –
М., 1987. – С.32-37, 42-43, 110-117.
5. Крив онос І.Ф. Передовий педагогічний досвід – у школу.
– К., 1982. – 42 с.
6. Львова Ю.Л. Творческая лаборатория учителя. – 3-е изд.,
перераб. и доп. – М., 1992. – С.26-39, 77-83, 91-93.
7. М ороз О.Г., Омельяненк о В.Л. Перші кроки до майстерності. – К., 1992. – С. 15-18, 45-50.
8. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн ,
Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ре д. І.А. Зязюна. –
К.: Вища школа, 1997. – 349 с.
9. Педагогічна майстерність: Підручник / І.А. Зязюн,
Л.В. Крамущенко, І.Ф. Кривонос та ін.; За ре д. І.А. Зязюна. –
2-ге вид., допов. і переробл. – К.: Вища школа, 2004. – 422 с.
10. Передовий педагогічний досвід: теорія і методика / За ред. Л.Л. Момо т. – К., 1990. – 141 с.
11. Сухомлинський В.О. Сто порад учителю // Вибр. твори:
У 5 т. – К., 1976. – Т.2. – С.425-432, 456-462.
12. Томан Іржі. Мистецтво говорити. – К., 1989. – С. 233-255.
13. Юсупов И.М. Психология взаимопонимания. – Казань,
1991. – С. 137-141.
ВІДОМОСТІ ПРО АВТОРА
Кириченко Любов Анатоліївна – викладач кафедри
дошкільної педагогіки і методики навчання ДВНЗ
“Переяслав-Хмельницький державний педагогічний
університет імені Григорія Сковороди”.
УДК 929 Гриценко:37
М.С. ГРИЦЕНКО – ДОСЛІДНИК ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ
Оксана Коваленко
(Переяслав-Хмельницький)
У статті аналізується педагогічна й освітня діяльність
М.С. Гриценка – науковця, педагога, завідувача кафедри
педагогіки Одеського державного університету, професора
Одеського педагогічного інституту. Розглядаються
погляди С.М. Гриценка на викладання педагогічних дисциплін
у вищих навчальних закладах України.
Ключові слова: педагогічна діяльність, освітня діяльність,
викладання, педагогічні дисципліни.
The article analyzes the pedagogical and educational
activity of M.S. Gritsenko, the research worker, the teacher,
the head of department of pedagogics of the Odesa State
University, the professor of the Odesa Pedagogical Institute.
M.S. Gritsenko’s views on teaching of pedagogical disciplines
in higher educational establishments of Ukraine are also
examined in the article.
Key words: pedagogical activity, education activity, teaching,
pedagogical disciplines.
Розвиток сучасної української національної школи потребує аналізу цінностей національних традицій, вітчизняних науково-педагогічних здобутків. Педагогічна школа Одещини багата іменами видатних учених, педагогів, істориків,
науковців, що зробили вагомий внесок у розвиток педагогічної
науки та історії педагогіки зокрема. Дослідження та вивчення
їх досвіду, педагогічних ідей, наукових відкриттів, передача молодим поколінням багатств духовної та інтелектуальної
культури залишатимуться одними з головних завдань реформування освіти.
Метою наукового дослідження є аналіз педагогічної
діяльності науковця, педагога, громадського діяча М.С. Гриценка,
який є автором підручників і навчальних посібників з історії
педагогіки для вищих навчальних заклаів.
Михайло Семенович Гриценко – український педагог,
історик, доктор педагогічних наук, учитель історії та суспільствознавсва в трудових школах, профшколах, ФЗУ,
завідувач кафедри педагогіки Одеського державного університету, професор Одеського педагогічного інституту
ім. К.Д. Ушинського, старший науковий співробітник,
професор-консультант лабораторії теорії та історії педагогіки
НДІ педагогіки України, автор наукових праць з історії школи в Україні, історії педагогіки, навчальних посібників з історії
педагогіки для педагогічних інститутів і університетів України.
Дослідженням педагогічних ідей М.С. Гриценка, окремих періодів його життя частково займалися О.В. Сухомлинська,
Н.Н. Рудницька [12]. Проте його педагогічна діяльність не знайшла відображення в спеціальних наукових або окремих розвідках, тому потребує детального дослідження й узагальнення.
Михайло Семенович Гриценко народився 7 листопада 1907 р.
в с.Великих Сорочинцях Полтавської області. Його батько був селянином-бідняком, та й сам Михайло Семенович до Жовтневої
революції батракував у поміщика (був пастухом), а зимою вчився в початковій школі [10].
У 1921 р. вступив до організації “Юний Спартак”, а в
1922 р. став комсомольцем [10].




База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал