Управління освіти Луцької міської





Сторінка7/11
Дата конвертації20.02.2017
Розмір5.01 Kb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11
що вам сподобалось: «Дякую, що допоміг прибрати», «З’їла все? От молодець!» чи: «Який ти терпеливий, так довго чекав, доки я розмовляла по

64 телефону». Краще не створювати контрасту на зразок: «Чому ти не схожий на брата?» – це нікому не допоможе. Погрозу і обіцянку «Якщо будеш хорошим, то ...» доцільніше замінити проханням: «Будь ласка, потерпи. Я хочу записати, а тоді допоможу тобі». Звичайно, при цьому слід враховувати нетерплячість малюків, яке б ввічливе не було ваше прохання.
Якщо дорослі використовують підхід «Якщо, то...», то в міру розвинені діти можуть і обманювати їх. Знайома мені 3-річна дитина розробила спеціальні нагороди за «хорошу» поведінку. Потім вона логічно перейшла від цього до думки, що обіцянка стати «хорошою» повинна стати ключем до негайного отримання бажаного. Так, зробивши щось недозволене, хлопчик починав кричати: «Я буду хорошим! Я буду хорошим!».
ПОГЛЯД НА «МОЖНА» І «НЕ МОЖНА»
Дорослий, який піддається хвилюванням і стресам, тратить більше енергії, забороняючи дітям щось і кажучи: «Не можна!» – а ніж спрямовуючи їх на більш конструктивні заняття. Цю рівновагу легше побачити зі сторони, хоча чутливі дорослі самі зрозуміють за своїм роздратуванням і незадоволенням, що
їх спілкування з дітьми носить в цілому негативний характер.
Потрібно слідкувати за цим, тому що схильність до «не можна» створює однаково несприятливу атмосферу як для дорослих, так і для дітей. Дорослим може здатися, що спілкуватись з дітьми – це постійно сердитись і втручатись, не відчуваючи ніякої радості чи задоволення. І діти відчувають, не обов’язково усвідомлено, що не має ніякого сенсу, чуючи постійно дорікання, намагатися поводитись краще. Вони також усвідомлюють, що погана, на думку дорослих, поведінка надійніше привертає увагу. У дітей з’являється стимул продовжувати в тому ж дусі, не змінюючи своєї поведінки, як того хочеться дорослим. Цей зачарований круг розірвати, можливо, може лише зміна поведінки дорослими.
Необхідно зменшити кількість «не можна», детально продумавши, яку поведінку присікати, а яку спеціально залишати без уваги. Паралельно слід збільшувати кількість «можна». Дорослий може запропонувати дитині якусь
іграшку на заміну тої, яку вона хоче відібрати у товариша, чи ж зацікавити її
іншим заняттям. Зі старшою дитиною різке «ні» можна пом’якшити поясненням, чому ті чи інші дії неприйнятні.
Іноді дітям можна пропонувати вибір типу поведінки. Це буває позитивною тактикою дорослих, що втомились від «ні» та «не можна». Так дитині, яка схильна на прогулянці раптом кинутись бігти по шумній вулиці, запропонувати вибір: «Триматимешся за руку, як дорослий, чи за мотузку, як малюк?». Вибір не включає можливості залучення до небезпеки. Якщо дитина вибере шнурок, не слід робити зауважень. В подальшому їй потрібно завжди

65 перед прогулянкою пропонувати вибір з двох альтернатив. В якийсь раз, швидше всього, дитина забажає триматись за руку. Тоді доцільно зауважити їй:
«Добре ось так ходити разом?» чи: «З тобою легко говорити, коли ти ходиш ось так». Головне в даному підході те, що дітям пропонується вибір, але наголос робиться на дії, а не на словах. Вибір можна використовувати скрізь.
Наприклад, якщо дитина відмовляється скупатись перед сном, запитайте: «Тебе посадити чи ти сам залізеш у ванну?‖ Знову ж таки можливість уникнути купання не передбачена.
В будь яких ситуаціях вибір залишається конструктивним методом (якщо не переборщити), який дозволяє сфокусувати увагу дітей на тому, що може статись, а не на забороні. Це часто спрацьовує, оскільки дає дитині почуття відповідальності і контролю над подіями. Але вибір приречений, якщо в ньому присутня перспектива покарання.
ЯКІ ЗВЕРТАННЯ ДИТИНА ЧУЄ
Досить часто конфлікти з дитиною виникають тоді, коли дитина не чує батьківських прохань чи вказівок. Це може бути пов’язане з проблемою відносин між вами і вашою дитиною. Наприклад, коли спілкування зводиться тільки до вимог чи вказівок. Тоді дитина протестує проти цього і виявляє упертість. Чи, навпаки, коли батьки потурають дитині, не привчають її до того, що в неї є якісь обов’язки.
Водночас важлива і форма, у якій ми просимо дитину щось зробити.
Позитивно формулюйте звертання до дитини. Кажіть дитині, що робити, замість того, щоб вказувати, що не робити. Наприклад, замість: «Не дряпай меблі», треба сказати: «Злізь зі столу».
Не поєднуйте декількох прохань чи вказівок. Давайте їх по одній.
Розділяйте великі прохання на декілька невеликих вказівок. Наприклад, замість: «Прибери кімнату», скажіть: «Склади кубики в коробку», а потім
«Поклади взуття до шафи».
Говоріть дитині точно, що потрібно робити. Варто змнити такі висловлювання, як «Будь гарним» чи «Роби правильно» точнішими, такими як «Говори пошепки» чи «Будь ласка, сядь за стіл».
Звертайтеся до дитини спокійно. Діти повинні навчитись реагувати на нормальний тон голосу, а не на крик, авторитарний тон чи благання.
Прохання і вказівки повинні бути такими, щоб дитина була здатна їх
виконати. Так, якщо дитина ще сама не прибирала кімнату, отже у неї ще немає навичок. Її треба спочатку навчити цього, а потім вже вимагати допомоги з прибирання житла.

66
Використовуйте вибір, коли це можливо. Пропонуйте дитині вибрати з
ваших варіантів, що з’їсти, куди піти гуляти, що одягти.
Пояснюйте, чому ви просите чи вимагаєте, але робіть це не на початку виконання, інакше діти можуть намагатися втягнути батьків у дискусію, щоб не робити того, що батьки просять.
Хваліть! Не забувайте подякувати дитині за зроблене. Адже якщо ми просимо про щось чужу людину і вона виконує наше прохання, ми обов’язково кажемо їй дякую.

РУХЛИВІ, ЗБУДЛИВІ, ІМПУЛЬСИВНІ ДІТИ
Імпульсивність – це особливість поведінки людини, яка полягає у схильності діяти за першим спонуканням. Імпульсивна людина поводиться нестримано, піддається ситуативним емоційним поривам, не рахується з
інтересами інших людей.
Ознаки імпульсивності: невміння чекати, нетерплячість, здатність легко ображатися, дратівливість, емоційна нестриманість, легке відволікання уваги, безтурботність, легковажність, безвідповідальність, нелюбов до тривалої монотонної роботи, жадоба нових вражень, змін.
Причини імпульсивності:

слабкість емоційно-вольової саморегуляції поведінки, не сформованість підпорядкування мотивів у дошкільному віці;

потурання дорослими емоційній нестриманості дитини, намагання вдовольнити її найменші забаганки;

слабка емоційно-образна пам'ять, нездатність затримати спонукання, утримати мету діяльності;

гіперактивність, внаслідок переважання збудження над гальмуванням;

надмірно багате різноманітними подразниками середовище;

фізичне нездужання дитини.
Правила спілкування з імпульсивною дитиною:
1.
Особливо відзначайте кожну її спробу стриматися, не піддатися спокусі, ситуативному бажанню.
2.
Хваліть за виявлене, хай мінімальне терпіння.
3.
Висловлюйте надію, що дитина може, якщо захоче, справитися з собою, не буде поспішати, а розмірковувати і правильно вирішувати, як треба діяти.
4.
В сюжетно-рольових іграх корисно, щоб малюк виконував роль, що вимагає відповідальності, організації, ефективної діяльності групи, узгодження
інтересів різних людей.

67 5.
Важливо не провокувати у імпульсивної дитини нервові спалахи, не викликати агресивних реакцій. Варто максимально обмежити участь цих малят у змаганнях та спортивних іграх, які змушують переживати, хвилюватись, сперечатись.
6.
Щоб привернути імпульсивного малюка до спокійних ігор та занять, слід спиратися на такі його особливості, як підвищена потреба у визнанні, схвальних оцінках дорослого.
7.
У іграх варто тренувати у них увагу, м'язову саморегуляцію, що є основою розвитку саморегуляції у поведінці.

ДОЛАЄМО АГРЕСІЮ
Агресія в тій чи іншій мірі властива кожній людині, тому що вона є
інстинктивною формою поведінки, основною метою якої є самозахист і виживання у світі. Але людина, на відміну від тварин, з віком привчається трансформувати свої природні агресивні інстинкти в соціально прийнятні способи реагування, тобто у нормальних людей відбувається соціалізація агресії.
Тут важливо зробити акцент на тому, що дорослим ні в якому разі не можна придушувати агресію своїх дітей, тому що агресія - це необхідне і природне для людини почуття. Заборона або силове придушення агресивних
імпульсів дитини дуже часто може призвести до аутоагресії (тобто шкода буде наноситися самому собі) або перейти в психосоматичний розлад.
Батькам важливо навчити дитину не придушувати, а контролювати свою агресію; відстоювати свої права та інтереси, а також захищати себе соціально прийнятним способом, не порушуючи при цьому інтересів інших людей і не завдаючи їм шкоди.

Як потрібно поводитися батькам при проявах їхніми дітьми
агресивної поведінки або щоб подібній небажаній поведінці запобігти.
1. По-перше, з боку батьків необхідний прояв безумовної любові до дитини в будь-якій ситуації. Не можна допускати висловлювань, на зразок таких: «Якщо ти себе так поведеш то мама з татом тебе більше любити не будуть!». Не можна ображати дитину, обзивати її. Виявляти невдоволення треба саме дією, вчинком, приймаючи особистість дитини в цілому.
2. Батьки, якщо не хочуть, щоб їхні діти були забіякам, самі повинні контролювати власні агресивні імпульси. Треба завжди пам'ятати, що діти навчаються прийомам соціальної взаємодії, перш за все, шляхом спостереження за поведінкою оточуючих людей (в першу чергу, батьків).
3. Як уже згадувалося на початку, ні в якому разі не можна придушувати прояви агресії дитиною, інакше пригнічені агресивні імпульси можуть завдати

68 серйозної шкоди її здоров'ю. Навчіть її висловлювати свої ворожі почуття соці- ально прийнятним способом: словом або в малюнку, ліпленні або за допомогою
іграшок, або дій, нешкідливих для оточуючих, у спорті.
4. Якщо дитина вередує, злиться, кричить, кидається на вас з кулаками - обійміть її, притисніть до себе. Поступово вона заспокоїться. З часом їй потрібно буде дедалі менше часу, щоб вгамуватися.
Крім того, такі обійми виконують декілька важливих функцій: для дитини це означає, що ви здатні витримати її агресію, а, отже, її агресія може бути стримана і вона не зруйнує те, що любить; дитина поступово засвоює стримуючу здатність і може зробити її внутрішньою і, таким чином, контролювати свою агресію самостійно.
Пізніше, коли малюк заспокоїться, ви можете поговорити з ним про його почуття. Але ні в якому разі не варто читати моралі в такій розмові, просто дайте зрозуміти, що готові його вислухати, коли йому погано.
5. Розмовляти з дитиною про її вчинки треба без свідків (родичів, інших дітей та ін.). У бесіді намагайтеся використовувати менше емоційних слів
(соромно та ін.).
6. Треба унеможливити ситуації, що провокують негативну поведінку дитини.
7.У боротьбі з агресією можна вдатися до допомоги казкотерапії. Коли маленька дитина починає виявляти ознаки агресивності, складіть разом з нею оповідання, в якому ця дитина буде головним героєм. Використовуючи малюнки, вирізані з журналів, або фотографії самої дитини, створіть ситуації, в яких дитина поводиться гідно і заслуговує на похвалу. Поговоріть з малюком у той момент, коли він спокійний, не нервує. Коли у дитини емоційна криза, заспокоїти її нелегко.
8. Треба надавати можливість дитині отримати емоційну розрядку в грі, спорті і т.д. Можна завести спеціальну «сердиту подушку» для зняття стресу.
Якщо дитина відчуває роздратування, вона може побити цю подушку.
На закінчення відзначимо, що батькам важливо пам'ятати наступне:
агресія - це не тільки деструктивна поведінка, що заподіює шкоду оточуючим,
приводячи до руйнівних і негативних наслідків, але також це ще й величезна
сила, яка може служити джерелом енергії для більш конструктивних цілей,
якщо вміти нею управляти. І завдання батьків - навчити дитину
контролювати свою агресію і використовувати її в мирних цілях.
НЕВПЕВНЕНІСТЬ У ДІТЕЙ
Виховання впевненості в собі в дитини полягає в розвитку адекватних її можливостям домагань і самооцінювання. Необхідно викликати в дитини

69 почуття симпатії до самої себе, самоповаги на основі більш точного знання своїх достоїнств і вад. Виховувати сміливість ризикувати (у розумних межах), бути самим собою без побоювання «втратити себе», бажання прагнути до успіху і самоствердження у своїх починаннях.
Батькам, формуючи у дітей адекватну самооцінку слід дотримуватися
наступних порад:

Не оберігайте дитину від повсякденних справ, не прагніть вирішувати за неї всі проблеми, але і не перевантажуйте її тим, що їй непосильно. Нехай дитина виконує доступні їй завдання й одержує задоволення від зробленого.

Не перехвалюйте дитини, але й не забувайте заохочувати її, коли вона цього заслуговує.

Заохочуйте в дитині ініціативу. Нехай вона буде лідером усіх починань, але також покажіть, що інші можуть бути в чомусь кращі неї.

Не забувайте заохочувати інших в присутності дитини. Підкресліть достоїнства іншого і покажіть, що ваша дитина також може досягти цього.

Показуйте своїм прикладом адекватність ставлення до успіхів і невдач.
Оцінюйте вголос свої можливості й результати справи.

Не порівнюйте дитини з іншими дітьми. Порівнюйте її із самою собою (тією, якою вона була вчора чи, можливо, буде завтра).
Із сором’язливими дітьми варто поводитись наступним чином:

Розширюйте коло знайомих своєї дитини, частіше запрошуйте до себе друзів, ходіть з дитиною в гості.

Не варто постійно турбуватися про малюка, прагнути оберігати її від небезпек, в основному придуманих вами. Не намагайтеся самі все зробити за дитину, запобігти новим ускладненням, дайте певну міру волі і відкритих дій.

Постійно зміцнюйте у дитині впевненість у собі, у власних силах.

Залучайте дитину до виконання різних доручень, пов’язаних зі спілкуванням, створюйте ситуації, в яких сором’язливій дитині довелося б вступити в контакт з «чужим» дорослим. Наприклад: «Треба довідатись, про що ця книга з цікавими картинками. Давай запитаємо продавця і попросимо дати нам її подивитись». Звичайно в такій ситуації «вимушеного» спілкування дитина спочатку скута настільки, що вітається лише пошепки, відводячи очі, і не відриваючись від руки мами. Зате, ідучи, прощається голосно і чітко, іноді навіть посміхається.

Але, намагаючись розвинути у дитини впевненість, по-перше, не забувайте, що це тривалий і систематичний процес, а по-друге, пам’ятайте, що дитина
– це індивідуальність, тому, навіть якщо вам і вдалось виховати в неї певні риси характеру, вона можливо ніколи не стане кардинально іншою. Тобто

70 вона може стати більш впевненою, їй стане легше налагоджувати контакти з людьми, але «душею компанії», лідером, невтомним оповідачем історій, можливо, їй ніколи не стати, тому не намагайтесь переламати її.

СТРАХ - ЦЕ СЕРЙОЗНО
Страх – закономірний етап у розвитку дитини. Це перше, що відчуває малюк, коли народжується. Існують вікові періоди особливо яскравих проявів певних страхів. Але важливо, щоб ми, втішаючи себе: «Переросте!», не пропустили в дитячому страхові тривожний дзвіночок.
Найбільш розповсюджені страхи в залежності від віку:
7 місяців – відчутне хвилювання у відсутність мами.
8 місяців – боязнь незнайомих людей. (Ваш малюк став розрізняти близьких і чужих – це важливий етап в становленні емоційного життя, а також
інстинкт самозбереження.)
Що робити. По можливості при контакті з чужими, держіть малюка на руках, уникайте шумних компаній, зводьте травмуючи ситуації до мінімуму.
2 роки – боязнь темноти і нічні страхи.
3 роки - малюк може почати боятися тварин.
4 роки – боязнь комах, води, висоти, казкових героїв та ін. Можуть проявитися нічні страхи (це звернення до колективного без свідомого. Дитина підсвідомо відтворює картинки, які в далекому минулому були дійсно небезпечні).
Що робити. Можна на деякий час взяти дитину до себе в постіль, розповісти нестрашну казку «по темі страху». НЕ МОЖНА залякувати малюка чужими дядьками, які його заберуть, обов’язково вислухайте дитину. Не говоріть, що об’єкт страху зовсім не страшний, що боятися соромно або смішно, дитина просто перестане вам розповідати про свої переживання.
5 – 6 років – діти можуть боятися смерті. У них інтенсивно розвивається абстрактне мислення, почуття дому, життєві «цінності» - малюки вже не бояться Бармалея або Кощія. Тепер ви можете чесно розповісти дитині про смерть, про душу (звичайно, в казковій формі, наприклад, про крапельку, яка переходить в різний стан). Важливо, щоб дитина зрозуміла, що смерть – це перетворення.
6 – 7 років – соціальний страх: «бути не тим», про кого добре говорять, кого цінують. Такі діти часто питають: «А можна так? А так правильно зробити? А як треба?». Такі страхи ведуть до неврозів і боязні школи.
Що робити:

71

Підтримуйте свою дитину. Постійно говоріть про те, що ви її любите, що вона, як і будь-яка людина, має право на помилку.

Зрозумійте, що дитина не винна у тому, що у неї з’явився страх.

Постарайтеся усунути причини загальної тривожності дитини. Чи не занадто ви вимогливі до неї?

Зробіть все, щоб підвищити самооцінку дитини, посилити почуття безпеки.

Розкажіть дитині про те, як ви чогось боялися і змогли це подолати.

Відволічіть дитину від страшних думок.

Грайтесь, малюйте, ліпіть, співайте – це елементи арт-терапії, яка допомагає подолати страхи.

В разі необхідності, зверніться до психолога.
НЕПОСИДИ
Дорослих часто вражає велика кількість енергії в дітях. Наші діти весь час в русі, бігають, стрибають, весь час чимось зайняті. Просто посидіти на місці, нічого не роблячи, – важка робота і суворе покарання для більшості з них.
Якщо їх енергія не реалізується в русі, то вона розряджається в емоціях. Але і на цьому фоні звертають на себе увагу діти, які справді не знають ні хвилини спокою. В побуті їх називають непосидами, в науці – гіперактивними або розгальмованими. Така дитина набагато рухливіша, ніж її однолітки. Вона не може хоча б недовгий час зберігати певну позу: вертиться, схоплюється зі стільця. Її руки весь час чимось зайняті. Вона хапає і крутить предмети що попалися на очі, креслить пальцем або олівцем, вискубує нитки з одягу. Дитині приходить в голову багато ідей і вона прагне всі їх тут же виказати. Непосида у
всьому хоче прийняти участь, все спробувати, але дуже швидко кидає
почату справу і хапається за нове.
До шести-семи років більшість дітей научається діяти за правилами, стримувати свої безпосередні бажання. Як би не хотілося самому метнути дротик або пострибати через мотузочку, але якщо за правилами підійшла черга партнера, вони поступаються місцем і терпляче чекають своєї черги. Не те з непосидами. Уміння стримувати себе, відділяти бажання від вчинку дається їм набагато важче, ніж іншим дітям. Непосидючість, невміння доводити справу до кінця, контролювати свої бажання заважає дітям вчитися, ускладнює їх відносини з однолітками, вихователями, вчителями. Тому такі діти потребують спеціальної допомоги. Перетворити непосиду в тихоню не вдасться, але можна
і потрібно допомогти дитині оволодіти своєю енергією, своїм тілом, своєю
поведінкою. Навчити давати вихід своєї активності там, де це можливо, і
стримувати себе в ситуаціях, які цього вимагають.

72
На що ж варто спрямувати спільні зусилля?
Перше. Дитина повинна навчитися добре володіти своїм тілом. При тому що непосиди дуже активні і рухливі, їх рухи, як правило, досить неточні.
Оволодіння своїм тілом – це розчищення шляху для набагато більш складного уміння – володіння своїм бажанням. Дуже корисні для непосиди заняття спортом, особливо таким, де велику увагу надається позі, положенню тіла, точності руху. Багато що можуть дати східне єдиноборство, танці. Спритність і координацію рухів розвивають багато ігор: гра в класики, ігри з м’ячем, стрибки через скакалку, бадмінтон, кидання дротиків, звичайні чи роликові ковзани.
Дитина опускає руки вниз, захоплює в кулаки одяг і намагається розвести
руки в сторони і вгору. Одяг, натягаючись, не дозволяє йому це зробити, але він
щосили напружує м'язи, поки руки не втомляться. Після цього дитина
відпускає краї одягу і розслабляє утомлені м'язи. Руки самі підіймаються вгору.
Діти сприймають цю вправу як фокус і вона їм дуже подобається, якщо,
звичайно, повторювати її не дуже часто.
Друге. Необхідно розвивати у дитини тонку моторику, навчити її виконувати дрібні рухи руками. Як правило, непосиди не уміють і не люблять возитися з дрібними предметами, малювати. Їх почерк відповідає виразу «як курка лапою». Тонка моторика дитини виявляється недостатньо розвинутою, оскільки мало тренується. А мало тренується через відсутність посидючості.
Розвивати дрібну моторику з врахуванням того, що для дитини-непосиди це важке і неприємне заняття. Важливо, щоб дитина виконувала завдання старанно, була зацікавлена в якості. Цього можна досягти, якщо виконувати завдання не лише заради завдання, а заради якоїсь більш «високої мети».
Можна замовити дитині картину або розфарбовування, яке займе наперед визначене місце в інтер'єрі вашої домівки чи слугуватиме подарунком для значущої для малюка людини. Можна попросити її пришити ґудзик до вашого халата. Можна доручити їй фігурне вирізування серветок для святкового сімейного столу, сніжинок, які ви потім наклеїте на вікна, і безліч інших важливих і корисних справ, де потрібне уміння управлятися з дрібними предметами, а вірніше з власними руками. Із задоволенням виконують діти нескладні оригамі, особливо ті, з якими пізніше можна грати: кораблики, стрибаючих жаб, об'ємні фігурки на ялинку. Врешті-решт, не важливо, чи всі елементи виробу дитина виконала сама, головне, щоб вона довго і старанно працювала над ним. Це піде на користь.
Третє. Використовуйте ігри і вправи, які безпосередньо дозволяють розвивати в дитині уміння підкорятися правилу, стримувати свої імпульсивні бажання. Людство створило їх давно і дбайливо передає з покоління в

73 покоління. Це відомі всім нам ігри. «Гуси-гуси», «Колечко-колечко» – для найменших. А потім - «Хованки», «Стоп-калі-калі», «Козаки-розбійники» і
інше. Допомагають навчитися діяти за правилами і всі рольові ігри, якщо дитина грає з іншими дітьми або хоча б з дорослим. Гра з однолітками більш ефективна. Дитина переживає її як більш теперішній «час». Дорослого можна умовити, розжалобити, в дитячій компанії все на рівних. Однолітки звичайно не дуже охоче грають з дітьми-непосидами. Тому дорослому іноді доводиться докласти зусилля, щоб організувати дитині компанію. Проте ваші зусилля сторицею себе окуплять.
Непосида лишиться непосидою, але, якщо ви будете терпляче з ним займатися, він буде набагато краще пристосований до життя. Тай вам з ним стане набагато легше.


ЩО РОБИТИ, КОЛИ ДІТИ КАПРИЗУЮТЬ
Бувають діти, які постійно виражають своє невдоволення. Капризування стає для них засобом спілкування. Батьки постійно чекають, що дитина от-от почне вередувати, дратуватися і «заздалегідь займають оборону».
Кращий спосіб боротися з капризуванням – показати малюкові, що через подібне поводження він не отримає бажаного (іграшки, ласощів, розваг). Якщо малюк просто плаче або ниє без пояснення причини, ви можете чесно зізнатися, що не розумієте, чого він хоче. Порадьте йому пояснити чого він хоче.
Істеричний прояв: «п’ятирічний хлопчик, якщо щось не по його, кидається на землю, починає кричати, бити ногами». Радимо батькам обрати таку тактику: найкраще в такий момент вийти з кімнати. Адже це у дитини істерична реакція в примітивному варіанті. Такі реакції завжди розраховані на публіку, на те, щоб привернути до себе увагу. А коли поруч нікого не має, то й вередувати нема чого. Якщо дитина все ж довго не заспокоюється, мовчки з ігноруючим поглядом поверніться в кімнату і займіться якоюсь цікавою справою: роздивляйтесь книжку з ілюстраціями, малюйте, складайте конструктор.
Дитина скоріше всього встане і підійде до вас. Пограйте з нею, не згадуючи попередній інцидент.
Якщо малюк здоровий і причин виражати невдоволення, на ваш погляд, немає, спробуйте визначити, чим викликана нервова реакція. Між іншим, тип поведінки дитини певною мірою залежить від її статі. Маленькі дівчатка частіше виражають невдоволення скигленням і сльозами, але вони поступливі, у той час як хлопчики, почавши щось вимагати, твердо стоять на своєму.
Однією з найчастіших причин дитячих капризувань може бути батьківський стрес. Дорослі постійно поспішають, намагаючись якнайбільше

74 встигнути. А діти змушені існувати з ними в одному темпі. Можливо, це форма протесту дитини проти життя в стані постійного напруження.
Батьки бувають настільки зайняті, що не можуть приділяти дітям достатньої уваги. Почуваючи себе винними, вони готові задовольнити будь-яке
їхнє бажання, хоча в глибині душі розуміють, що це далеко не кращий вихід із становища. Щоб у дитини не виникло відчуття вседозволеності, поводьтеся послідовно. Якщо ви щось колись дозволили дитині, то намагайтеся не міняти свого рішення. Батьки повинні розуміти, що маленька дитина ще не вміє приймати самостійно рішення. Тому дорослі повинні самі визначати правила повсякденної поведінки, але так, щоб у малюка не склалося відчуття, що в нього відбирають свободу вибору.
Якомога рідше демонструйте своє невдоволення дітьми. Не соромтеся виявляти свою любов і ласку. Змініть свою поведінку і зміниться поведінка дитини.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал