Уроку релігії в австрійській школі peculiarities of establishment and development




Скачати 110.88 Kb.
Pdf просмотр
Дата конвертації06.01.2017
Розмір110.88 Kb.
ТипУрок

Порівняльна професійна педагогіка 1/2012
144
УДК: 371.13
ВАЛЕНТИНА МІШАК
с. Руське, Мукачівський район, Закарпатська обл., Україна

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ
УРОКУ РЕЛІГІЇ В АВСТРІЙСЬКІЙ ШКОЛІ

PECULIARITIES OF ESTABLISHMENT AND DEVELOPMENT
OF A RELIGION LESSON WITHIN AUSTRIAN SCHOOL SYSTEM

Проаналізовано особливості розвитку та історичні передумови становлення
уроку релігії як повноцінного навчального предмета в австрійській школі.
Розкрито важливу роль держави і церкви у вдосконаленні австрійської школи та
визначено позитивні і критичні риси уроків релігії в освітній системі цієї країни.
Намічено перспективи подальших досліджень історичних етапів становлення
уроку релігії як повнозначного шкільного предмета, змісту навчальних програм,
особливостей релігійної освіти як у державних, так і приватних школах.
Ключові слова: система шкільної освіти, урок релігії, державно-церковні відносини.

Проанализированы особенности развития и исторические предпосылки
становления урока религии как полноценного учебного предмета в австрийской
школе. Раскрыта важная роль государства и церкви в совершенствовании
австрийской школы и определены позитивные и критические черты уроков
религии в образовательной системе этой страны. Намечены перспективы
дальнейших исследований исторических этапов становления урока религии как
полноценного школьного предмета, содержания учебных программ, особенностей
религиозного образования в государственных и частных школах.
Ключевые слова: система школьного образования, урок религии, государственно-церковные отношения.

Peculiarities and historical premises of a religion lesson development as a valid
academic subject in the Austrian school have been considered. An important role of the
state and church in updating of the Austrian school has been revealed. Positive and
critical features of religion lessons in the educational system of Austria have been
determined. Prospects of further investigations of a religion lesson development as a
valid academic subject, curriculum content, peculiarities of religious education in state
and private schools have been defined.
Key words: a system of school education, a lesson of religion, state and church relations.

145
Порівняльна професійна педагогіка
1/2012
Постановка проблеми в загальному вигляді. Протягом тривалого періоду в
історії австрійського шкільництва важливою складовою теорії та практики навчально-виховного процесу були релігійні уявлення, педагогічні й антропологічні за своєю сутністю, що зумовлює значущість релігійної освіти у формуванні духовно-моральних цінностей і світогляду особистості. Сучасна шкільна освіта спрямована на передачу учневі необхідних знань, формування та розвиток вмінь
і навичок, навчає учнів приймати адекватні рішення, критично мислити, належно розв’язувати конфліктні ситуації та сприяє набуттю певного життєвого досвіду. А для ефективного вирішення всіх цих завдань важко обійтися без використання потенціалу релігії, її значного освітньо-виховного досвіду.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Характеризуючи розвиток релігійної освіти Австрії в історичній ретроспективі, ми спиралися на праці низки австрійських науковців: Едуарда Вінтера (Winter Eduard) та Германа Цайсела (Zeißel Hermann), які у своїх дисертаційних роботах досліджували стан релігійної освіти за часів правління Марії Терези (1740–1780) та Йозефа II (1780–1790); наукові роботи
Ганіша Ернста (Erns Hanisch) та Оскара Ахса (Achs Oskar), які аналізували значення релігії у період націонал-соціалістичного режиму; вивчали науковий доробок Стефані Глюк (Stephanie Glück) та Моніки Фішер (Monika Fischer) та їх погляди на значення релігії у морально-етичному вихованні шкільної молоді.
Формулювання мети статті. Метою статті є проаналізувати історичні передумови становлення та розвитку уроку релігії в Австрії, розкрити важливу роль держави і церкви у вдосконаленні австрійської освітньо-виховної функції школи.
Виклад основного матеріалу дослідження. Визначення історичних передумов розвитку релігійної освіти в Австрії було неможливим без аналізу архівних документів про освіту, у яких зафіксовано історичні факти, правові норми та здійснено їх аналіз в історичній динаміці. В ході нашого дослідження було опрацьовано освітню документацію: навчальні плани початкових шкіл, перші книги, підручники.
Австрійська система шкільної освіти, як і вся європейська, історично розвинулася з монастирських та церковних шкіл. Це зумовлено тим, що шкільна освіта в Австрії у добу середньовіччя була підпорядкована церкві. Увесь навчально-виховний процес у таких школах мав релігійний характер, тобто був цілком підпорядкований сприйняттю учнями релігійних цінностей та формуванню релігійного світогляду. Відповідальною за шкільну систему освіти була виключно католицька церква. Монархи своїми законами також вважали за потрібне впливати на освітній процес.
Освітній процес був значно скоригований шкільними реформами імператорів
Марії Терези (1740–1780) та Йозефа II (1780–1790). Значні зміни відбулися у розподілі шкільної системи освіти на нормальні (Normal), основні (Haupt) та тривіальні (Trivialschulen) школи на основі виданого Марією Терезою у 1774 р.
«Загального шкільного укладу». Відповідно до цього указу обов’язкову шкільну

Порівняльна професійна педагогіка 1/2012
146
освіту діти одержували у період із 6 до 12 років, а релігія ставала легітимним шкільним предметом, на якому учні завчали напам’ять Катехізис, книгу
Приповісток та Псалми.
Урок релігії став загальнообов’язковим предметом в австрійській школі
1774 року, але навчальні плани для його проведення були відсутні [2, с. 34]. Тому в 1774/75 н. р. у державних гімназіях навчання релігії проходило за навчальними планами єзуїтських гімназій, відповідно до яких у всіх шести класах повинен був вивчатися катехізис за такою програмою: у перших двох класах – малий катехізис, у третьому й четвертому – великий, а в останніх двох класах більш
ґрунтовно розглядали й вивчали катехізис грецькою мовою. Суттєві зміни настали лише 1850 року, коли на єпископській конференції членами новоутвореного міністерства освіти та представниками духовенства було затверджено новий навчальний план для народної школи та гімназії. За цією навчальною програмою в народних школах та гімназіях уроки католицької віри повинні були проводитися так: учням першого класу на уроці релігії повинні були зробити лише короткий огляд катехітичного віровчення; у другому класі учням пояснювали значення церковних Таїнств; у третьому й четвертому класі учні вивчали історію Старого та Нового Завітів [7, с. 45–68].
У народних школах та гімназіях релігія викладалася сім годин на тиждень.
Дозвіл на викладання релігії у всіх школах мали право надавати лише духовні особи. Велике значення для освіти дітей шкільного віку мало створення загальноосвітньої школи, яка згодом перетворилася на загальнообов’язкову.
Указом про віротерпимість від 13 жовтня 1781 р. було започатковано перші прототипи сучасних неконфесійних шкіл, тобто заклади освіти, у яких могли навчатися учні різних віросповідань, а на уроках релігії в таких закладах обмежувалися висвітленням конфесійних аспектів різних віровчень. У цих школах обов’язково проводилися також релігійні практики (молитва, сповідь, наставляння) [4, с. 247].
Вже у ХVІІІ ст. між державою та церквою виникло спірне питання, що стосувалося шкільного нагляду. Протести проти викладання релігії в школі з обох сторін провокували постійні суперечки, тож багато вчених із великим
інтересом досліджували цю тему. Педагог-філантроп Ернст Крістіан Трапп
(1745–1818) вважав, що неможливо й недоречно відокремлювати школу від церкви, а викладання релігії – цілком перекласти на плечі церкви. За новим розпорядженням кайзера Франца І під назвою «Політична конституція німецьких шкіл», що набуло чинності з 1 квітня 1806 р., вплив духівництва на школу знову посилився. Але до шкільного кодексу було введено точний розподіл завдань між державою та церквою. За ст. 17 Основного закону щодо загальних прав державних громадян, яка є чинною до сьогодні, йдеться про право на відкриття та облаштування державних шкіл, а також про встановлення державного нагляду за школою, а церквам залишалися організаційна та наглядова функції при викладанні

147
Порівняльна професійна педагогіка
1/2012 уроків релігійного спрямування. З моменту ухвалення шкільного укладу 1804 року в шкільну систему освіти прийшли деякі нововведення, а саме: збільшення кількості годин викладання релігії та обов’язковість відвідування недільних шкіл підлітками 12–18 років [2, с. 24].
Суспільні заворушення 1848 року, викликані Березневою революцією, радикальними вимогами відділення Церкви від держави, спричинили серйозне занепокоєння в католицькій церкві. Ліберальні сили наполягали на перебудові австрійської шкільної системи та на звільненні її від впливу церкви. Проте конкордат від 1855 р. зафіксував непохитне впливове становище церкви в освіті
[6, с. 60–122].
Перш, ніж зупинитись на детальному трактуванні цього конкордату, доцільно було б коротко пояснити його суть і теорії його правової природи. Конкордат (з лат. Кonkordat) – це договір між Папою Римським як главою католицької церкви та державою, що регулює правове становище та привілеї католицької церкви в країні і її відносини з папським престолом. Конкордат закріплює особливе становище католицької церкви, надаючи їй привілеї в публічному відправленні культу, в шкільному вихованні, особливі права в питаннях шлюбу та сім’ї, забезпечуючи державне утримання священників, уможливлює привілейоване
існування католицької церкви в країні, а також умови дипломатичних відносин із
Ватиканом. Після ратифікації конкордат стає частиною правового режиму та стосується всіх громадян країни, в т. ч. й тих, які не є католиками .
Конкордат є важливим інструментом при мирному врегулюванні непорозумінь між державою та церквою, проте, як випливає з історичних фактів, конкордати іноді ставали приводом для дискусій та суперечок. Основною причиною, що підштовхнула Австрійську державу й католицьку церкву до підписання конкордату, є революція 1848 року, яка шокувала вищі прошарки суспільства й мотивувала добір способів стабілізації союзників. Такі державотворчі сили, як церква, армія та адміністрація, були антиреволюційно налаштовані та безпосередньо залежні від монарха й держави. Конкордат переживав глибоку кризу, проте ліберальна партія не шукала жодного способу її розв’язання.
Австро-Угорщина прагнула уникнути цілковитого розриву з Ватиканом. Коли на ватиканському соборі Папу було проголошено непогрішним, то імперський канцлер одержав бажану підставу для скасування Конкордату. Він подав на коронну раду 20 липня 1855 року пропозицію: «Конкордат за суттю папської влади вважати недійсним». Скасування Конкордату спричинило велике хвилювання серед католицького населення Австро-Угорщини [6, с. 65–78].
Соціальна демократія на початку ХХ ст. була найбільшим ворогом церкви в шкільних питаннях. В Австрії відносно пізно, порівняно з іншими країнами, почав з’являтися робітничий клас, який повинен був боротися з неграмотністю, матеріальною скрутою та неорганізованістю. Церква майже не займалася соціальними проблемами, а взяла на себе лише морально-виховні та душпастирські завдання.

Порівняльна професійна педагогіка 1/2012
148
Населення не було доброї думки про тодішню церкву, яка не пропонувала робітничому класу допомоги – і як результат, нижчі прошарки суспільства віддалилися від віри. Через ослаблення союзу між державою та церквою у період
1866–1870 рр. церква почала шукати політичної підтримки серед католицького населення. Три умови, необхідні для утворення політичного католицизму, були дотримані з 1870 р. в німецькомовних країнах монархії: наявність парламентерської урядової форми; достатня кількість католиків, які приймають традиційну місію релігійного переконання церкви; існування сильної потуги антиклерикалізму, яка представляє свої позиції.
1874 р. на дні партії в Нойдорфлі було засновано Австро-Угорську
Робітничу партію. Ця соціал-демократична партія підтримала вимоги лібералізму в культурних і релігійних питаннях. «У першій програмі австрійського робітничого руху було поставлено вимогу цілковитої релігійної свободи, а також вимогу відділення школи від церкви та церкви від держави. Для соціал-демократів кожне релігійне визнання було приватною справою, так що церква виявлялася зайвою в державі» [3, с. 89–91]. 1901 року соціал-демократи підписали віденську програму, в якій ішлося про сформовані раніше їхні погляди щодо релігії та церкви: проголошення релігії як приватної речі; відділення церкви від держави та трактування церковних та релігійних общин як приватних об’єднань, що впорядковують свої справи самостійно.
Церковним властям надавалося право проводити свої навчальні заняття, проте вони повинні були зусиллями шкільного управління опублікувати відповідні навчальні матеріали. Закон про школу та церкву (Schule-Kirche-Gesetz) від 1905 р. вимагав, щоб учні, зобов’язані скласти іспити з релігії, звільнялися у відповідні дні від інших занять. Шкільні власті повинні були вирішувати, чи потрібно іншим учням відвідувати заняття з релігії. Заняття принципово ні до чого не зобов’язували, але якщо учні на початку шкільного року були записані на релігійні заняття, то відвідування їх ставало обов’язковим. Проти цього призначення соціал-демократи своєю пропозицією внесли протест, посилаючись на статтю 14 Шкільного закону, згідно з якою «ніхто не може бути змушений до церковних дій», та на доповнення до статті 14 «держава або церковні общини не мають права примусити когось до релігійних занять». Ця соціал-демократична пропозиція вплинула на новий шкільний порядок викладання, але була предметом критики аж до початку Першої світової війни [5, с. 59–99].
Коли 1907 року відбулися перші загальні вибори, обидві католицькі партії після виборів об’єдналися у Християнсько-соціалістичну партію, утворивши найсильнішу фракцію в імперській раді. Залучення церкви до політики відбувалося зусиллями священиків, які обіймали політичні посади в Християнсько-соціалістичній партії, а також тих, які займалися агітацією з церковних кафедр. Зрозуміло, що все це викликало обурення соціал-демократів діями церкви. Ці непорозуміння продовжують домінувати у відносинах церкви та соціал-демократів за часів

149
Порівняльна професійна педагогіка
1/2012
Першої республіки. Тиск багатонаціональної держави після Першої Світової війни 1918 року зламав монархію Габсбургів. Ця віднині маленька держава сама ледве не втратила незалежності без підтримки населення. Тому не дивно, що країна знайшла захист і допомогу у свого сусіда – Німеччини. Проте варіант майбутнього «Німеччина-Австрія» зруйнувався через мирний договір від 1919–
1920 рр. Прийнятий після жорстких суперечок партій 1920 року Основний Закон проголосив утворення демократичної республіки на основі федеральних принципів. Існували три великі політичні табори: у політиці освіти провідною була Соціал-демократична партія, прокатолицькою – Християнсько-соціальна партія, пронаціональною – Велика німецька партія. Одним із перших політичних завдань, які постали перед соціал-демократичною партією в республіці, була система освіти. За часів монархії соціал-демократи позиціонували себе як вороги клерикалізму, проте в часи Першої республіки вони висунули низку ініціатив. Це стало можливим завдяки відміні ряду постанов Верхньої палати та завдяки зростанню ролі національних зборів, що підсилювало політичний вплив і можливості соціальної демократії. Молоді соціал-демократи намагалися якнайшвидше викорінити релігію зі школи й запровадити натомість такі предмети, як мораль та законознавство. Для втілення цих планів на законодавчому рівні необхідно було здобути підтримку більшості парламентських голосів, яких їм суттєво бракувало.
Як наслідок, «…якби держава не була в змозі забезпечити викладання конфесійного уроку релігії, релігійні общини змушені були б відкривати власні приватні школи» [3, с. 89–91]. З цих слів випливає, що конфесійний урок релігії є не лише привілеєм Церкви, а й легітимізований шляхом суспільної та державної згоди.
Значний слід по собі залишив Отто Гльокель, учений і законодавець, який
із 15 березня 1919 р. до 22 жовтня 1920 р. був помічником державного секретаря
Австрії у справах освіти. Маючи на меті в політиці неконфесіоналізацію школи, на самому початку своєї службової кар’єри Отто Гльокель видав указ, який провокував низку недоліків релігійного виховання дітей католиків. 10 квітня
1919 р. він зобов’язав учителів контролювати учнів під час релігійних занять, а невідвідування уроків не позначалося негативно на оцінюванні. Цей указ, відомий як «Указ Гльокеля», призвів до серйозних культурно-політичних непорозумінь. Ще у 1889 р. у «Програмі соціально-демократичної організації вчителя» він вимагав відміни викладання релігії у всіх світських школах і введення натомість уроків етики й законознавства як навчальних предметів.
Проте ці вимоги так і не були реалізовані [1, с. 52–68]. Віденський кардинал Фрідріх
Густав Піффл за день до оприлюднення указу був проінформований державним канцлером Карлом Реннером і розгорнув активну діяльність проти цього указу.
Кардинал висловився від імені всіх австрійських єпископів: «Оскільки теоретичне викладання релігії і практичне виконання утворюють нероздільну єдність, то регулярні релігійні заняття є обов’язком совісті церков, від яких навіть батьки й опікуни звільнятися не в силі» [6, с. 60–122].

Порівняльна професійна педагогіка 1/2012
150
На поч. 20-х рр. ХХ ст. дискусії щодо уроків релігії в шкільній програмі ставали дедалі жорсткішими. Соціал-демократи на чолі з Отто Гльокелем сперечалися з Християнсько-соціалістичною партією, яка була тісно пов’язана з католицькою церквою. Отто Гльокель після виборів 1920 року став президентом шкільного магістрату у Відні й пропагував свою діяльність у столиці. Піонерами в боротьбі проти релігійного виховання були соціалістичні об’єднання «Вільна школа» та «Дитячі друзі». Це призводило до непривабливих сцен на зразок підбурювання учнів проти їхніх релігійних учителів, які завдавали багато труднощів католицьким учителям. Церкву підтримували Католицьке шкільне об’єднання, засноване 1885 року, діяльність якого була спрямована на релігійне виховання молоді. Серед ініціатив католиків є вручення Отто Гльокелю документу з 80 % підписів учнів середньої школи та вимогою збереження викладання релігії як загальнообов’язкового предмета. Коли в травні 1922 року
Ігназ Зайпел став федеральним канцлером, то ситуація не поліпшилася. Соціал- демократи продовжували наполягати на неприпустимості світської посади для духовної особи. Багато разів думка церкви нівелювалася у віденському шкільному магістраті, де соціал-демократи складали дві третини від загальної кількості, а президентом був Отто Гльокель. У 1923 р. Отто Гльокель видав указ про заборону щоденної молитви перед початком занять у школі й дозволив молитися тільки на уроках релігії, проте після втручання ерцбішофа у Відні міністр освіти не надав цьому указу повноважень [1, с. 52–68]. Найвища точка кризи настала через симбіоз церкви й держави. Для робітничого руху лютий 1934 р. став драматичною подією. Церква офіційно відійшла від політики, залишившись у тісному зв’язку лише з Австрійською народною партією. Соціал-демократам було важко акцептувати, що Конкордат від 1933–34 рр., підписаний Доллфусом, залишається й надалі чинним. Розуміння важливості релігійного виховання учнів на той час було відображено в трактаті «Виховання народу» (1919, X, Nr. 11) та папській енцикліці «Divini illius magistri» від 1929 р. На основі тексту цієї енцикліки виникла й австрофашистська праця «Єдність освітньої праці». Відповідно до змін в освітній системі середньої школи від 23 березня 1934 р. (BGBL.
I. Nr. 198, Min. Bdg. BI. Nr. 22), основні шкільні предмети повинні були базуватися на дидактичних основах морально-релігійного виховання, прищеплювати любов до батьківщини, навчати принципам соціальної партії, а також забезпечувати виховання правдивості, пунктуальності й порядності. Шкільний урок уявлявся одним із найдієвіших засобів морального виховання.
1945 р. був новим етапом для освіти Австрії, проте проблеми залишилися й надалі. Після закінчення Другої світової війни церква Австрії використала політично активний післявоєнний період для пошуків нових напрямів та пріоритетів релігійної освіти й катехизації. З 1946 р. навчання релігії в австрійській школі було відновлено, а урок релігії набув статусу загальнообов’язкового предмета. У

151
Порівняльна професійна педагогіка
1/2012 цей час австрійськими релігійними педагогами були послідовно відроджені традиції релігійної освіти в закладах загальної середньої освіти, які існували в країні до початку націонал-соціалістської диктатури, і як результат, методологічна основа викладання релігії базувалася на положеннях, розроблених австрійськими та німецькими педагогами і теологами у 20–30-ті рр. ХХ ст.
Висновки результатів дослідження. Характеризуючи історичні передумови становлення й розвитку релігійної освіти в Австрії, нами використовувалася архівна документація, розглядалися державні законодавчі акти, укази, які суттєво вплинули на шкільну систему освіти цієї держави. У різні історичні періоди релігійна освіта в австрійському суспільстві зазнавала підтримки, утисків та критики одночасно. Особливо важкі часи пережила вона в часи націонал- соціалізму, політичні представники якого всіляко намагалися придушити духовно-моральне виховання та релігійну просвіту молодого покоління.
Перспективи подальших розвідок. Перспективи подальших досліджень релігійної освіти в австрійській школі стосуються детального аналізу історичних етапів становлення уроку релігії як повнозначного шкільного предмету, змісту навчальних програм, особливостей релігійної освіти як у державних, так і в приватних школах, результативності викладання курсу «релігійна освіта», форм і методів здійснення релігійної освіти. Не слід залишати поза увагою внутрішній погляд, який охоплює не лише повсякдення уроку релігії, але й його суспільний, освітньо-політичний, церковний та богословсько-історичний фон австрійської релігійної освіти і виховання, та який все ж обходить увагою вікові особливості дітей та молоді під час історичних змін.
Література

1.
Achs Oskar. Otto Glockel: Leben und Werk. Die Schulreform geht weiter //
Vortrage und Diskussionen anlasslich des Symposions zum 50. Todestag von Otto
Glockel. – Wien, 1985. – S. 52–68.
2.
Allgemeine Schulordnung für die deutschen Normal-, Haupt- und Trivialschulen.
Erblanden. – Wien, 1774. – S. 34.
3.
Erns Hanisch. Von der Solidargemeinschaft zur Konsumgesellschaft : Die
SPO, Parteien und Katholische Kirche im Gesprach. – Wien, 1999. – S. 89–91.
4.
Leisching Peter. Religionsrecht und Religionsunterricht. – Wien, 1985. – S. 247.
5.
Pfliegler Michael. Der elementare Religionsunterricht in Österreich //
Monographisches Darstellung von Leopold Krebs. – Wien, 1938. – S. 59–99.
6.
Weinzierl-Fischer Erika. Konkordate. – Wien, 1960. – S. 60–122.
7.
Winter Eduard. Der Josefinismus und Maria Theresia in Geschichte
Österreichs 1740–1848. – Berlin, 1905. – S. 45–68.
8.
Zeißel Hermann. Die Rechtorganisation des Pflichtschulwesen, der
Lehrerbildung und Schulaufsicht von 1848–1948 // Festschrift des Bundesministerium für Unterricht in Wien. – Wien, 1948. – S. 152–156.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©chito.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

войти | регистрация
    Головна сторінка


загрузить материал